– Ти завжди була впертою, але зараз не час. Світлано, хіба ти сама не розумієш, що ти маєш переїхати до батька, бо йому потрібно, щоб зараз хтось був поруч? – каже мені мій рідний брат Святослав.
Я на кухні мила посуд. Люди вже розійшлися після поминального обіду за нашою мамою, а мій брат вирішив, що зараз чудова нагода нам поспілкуватися, а якщо точніше, то він захотів вирішити всі проблеми моїми руками.
З братом у нас давно стосунки ніякі, я з ним вже довший час не бачилася і не спілкувалася, як і з батьками, хоч і живемо ми в одному місті.
Справа в тому, що мій брат завжди був любимчиком батьків, і через нього не любили мене. З дитинства я почувалася зайвою у рідному домі, тому мріяла вирости і зʼїхати від своєї рідні куди подалі.
Так і сталося. Щойно я закінчила школу, я влаштувалася на роботу щоб мати гроші на оренду житла і жити окремо. Про навчання в університеті довелося спочатку забути, освіту я отримала пізніше, заочно.
Я була змушена так зробити, бо мама мені сказала, що наша трикімнатна квартира належить моєму брату, а я маю сама про себе подбати.
– Якщо будеш мудра, то знайдеш собі хорошого чоловіка, який буде тебе забезпечувати, – додала вона.
Чоловіка я не стала шукати, я шукала роботу, і не одну, довелося працювати на двох, щоб заробити собі на життя.
Заміж я теж вийшла, але аж у 24 роки, коли вже більш-менш стояла на ногах.
Ні у мене, ні у мого чоловіка свого житла не було. Ігор пропонував мені жити з його батьками, але від цієї пропозиції я навідріз відмовилася.
Після весілля ми зняли більшу квартиру, яку почали разом орендувати.
Народився син, я пішла декрет, працював один чоловік. Грошей нам не вистачало, але мої батьки жодного разу не запропонували мені свою допомогу.
Як і попереджали, вони нашу трикімнатну квартиру оформили на мого брата. Сподівалися, що він одружиться і невістку до них приведе.
Але з одруженням брат не поспішав, шукав ідеальної кандидатури. І знайшов, але аж у 35 років.
Його дружина з дуже заможної родини. Тесть відразу впустив молодят в гарний будинок на околиці міста. В цьому особняку вони живуть досі, разом з своєю донечкою.
У мене сімейне життя не склалося. Я прожила з чоловіком 12 років, і розлучилася.
Чоловікові нічого було не треба, його не засмучувало те, що за 12 років ми не купили свого житла, а продовжували жити на зніманні.
Та й не тільки це, багато було усього, що вказувало, що нам не по дорозі, тому ми розлучилися.
Моєму сину вже 19 років, і він вчиться в Чехії. Я до нього час від часу приїжджаю. Але досі живу сама на знімній квартирі. Колись хотіла придбати власну, але зрозуміла, що сама я це не потягну, хіба що на заробітки їхати, але цей варіант я поки-що відкидаю.
Нещодавно не стало нашої мами, раптово дуже, ніхто і не сподівався, особливо тато. Він заледве пережив цю сумну подію. Вони ж з мамою багато років жили собі двоє, а тут мами раптово не стало, і це стало проблемою – батько не хоче залишатися сам в своїй квартирі.
– Світлано, ти мусиш переїхати до батька, ти і так не маєш свого житла, тобі нема що втрачати, – по-діловому став командувати мій брат.
– Нікуди я не збираюся переїжджати, в мене є де жити. Нехай квартира і знімна, але я там почуваюся як вдома, – кажу.
– Ти мусиш, ти дочка, і це твій обовʼязок перед татом – допомогти йому зараз. Без тебе він не зможе, – наполягає брат.
– Цікаво виходить – квартиру тобі, а обовʼязок мені, – нагадала я. – Святославе, кому квартира, той доглядає батьків. Тому або забирай тата у свої хороми, або переїжджайте з сімʼєю до нього. Це твої проблеми, я тут ні до чого.
Брат на мене взлився, сказав, що у мене немає совісті. Він вважає, що для мене це ідеальний варіант – переїхати до батька і не знімати квартиру.
Може і так, але є одне але. Власником квартири, в якому живе батько, є мій брат. І якщо що, то Святослав мені покаже на двері, і я опинюся на вулиці.
Мені краще жити на знімній квартирі, я вже так за роки звикла, і нічого не збираюся змінювати.
Я не вважаю, що хоч щось винна своїм родичам. Про батька тепер повинен піклуватися брат. Ну хіба ж не так?
А ви що думаєте, хто з нас правий – я чи брат?
