– Катю, ти що, з рідної сестри гроші вимагаєш? – голос мами в слухавці був такий різкий, що Катя мимоволі відсунула телефон від вуха.

Вона стояла на своїй тісній кухні, тільки-но повернувшись з роботи, а тут цей дзвінок. Мама явно розлютилася, і Катя знала чому: її молодша сестра, Наташка, знову наскаржилася.

Ната вже три місяці жила у Каті, обіцяючи «скоро» заплатити за оренду, але замість грошей приносила лише відмовки. А тепер, коли Катя поставила ультиматум, мама вирішила її присоромити.

– Мамо, я не вимагаю, – Катя намагалася говорити спокійно, хоч усередині все кипіло. – Я просто попросила Наталку скинутися на квартиру. Я сама за все плачу!

– Ой, Катю, яка ти стала жадібна! – Ірина Петрівна пирхнула. – Наташка і так ледве кінці з кінцями зводить, а ти ще її добиваєш.

Катя подивилася на стос рахунків на столі. Вона любила сестру, але її спонсором більше не могла бути. А мамині звинувачення лише підливали масла у вогонь.

Каті було тридцять років, вона жила у Львові в орендованій квартирі. Працювала графічним дизайнером у невеликій маркетинговій фірмі, заробляла стабільно, але майже все йшло на оренду, їжу та дрібні радощі, на кшталт походів у кіно з подругами.

Життя її текло спокійно, поки навесні не з’явилася Наталка з валізою та історією про «важке розставання». Катя пустила її пожити, подумавши, що це на кілька тижнів.

Але тижні розтяглися в місяці, а Наталка не тільки не платила, а і їла її продукти, брала її речі й поводилася, ніби господиня.

Ірина Петрівна, їхня мама, жила в селищі під Львовом і дзвонила щодня, щоб «провідати». Але найчастіше вона захищала Наташу, свою «маленьку», прощаючи їй все – від боргів, до пропущених співбесід.

Катя, як «старша та відповідальна», завжди мала «зрозуміти та допомогти».

– Мамо, я не жадібна, – Катя стиснула телефон. – Але Наталя живе моїм коштом. Вона навіть не прибирає за собою! Я не можу так більше.

– Не можеш? – Ірина Петрівна підвищила голос. – А як ти можеш вигнати сестру на вулицю? Вона ж твоя рідна!

– Я не виганяю, – Катя відчула, як підступають сльози. – Але я не можу її утримувати.

– Ну, і що тепер? – мама кинула із сарказмом. – На вулицю її викинеш?

Катя не відповіла. Вона повісила слухавку, відчуваючи, як тремтять руки.

Увечері Наталя повернулася, кинула сумку на диван.

– Катюш, я сьогодні з подругами в бар, – вона почала ритися в її шафі. – Можна твою синю кофту взяти?

– Наталко, нам треба поговорити, – Катя встала, пильно дивлячись на сестру.

– Ой, знову? – Сестра закотила очі, витягаючи кофту. – Що цього разу?

– Ти обіцяла скинутися на оренду, – сказала Катя твердо. – Минув місяць, де гроші?

– Блін, Катю, я ж сказала, скоро будуть! – Наталка скривилася. – У мене зараз з цим важко, але я знайду роботу.

– Ти це мені вже три місяці кажеш, – Катя зробила крок ближче. – Я не можу платити за двох.

– І що? – Наталка посміхнулася, натягуючи кофту. – Виженеш мене?

– Я не хочу сваритись, – Катя подивилася їй у вічі. – Але, якщо ти не почнеш платити, тобі доведеться піти.

Наташа засміялася, але в її погляді майнула злість.

– Та ти серйозно? – Вона схопила сумку. – Гаразд, поговорю з мамою, вона тобі мізки вправить.

Вона пішла, грюкнувши дверима, а Катя залишилася стояти, відчуваючи, як серце голосно калатає. Вона знала, що Наталя побіжить до мами, і Ірина Петрівна зробить усе, щоб Катя почувала себе винною.

Наступний тиждень був, як ходіння по кратеру вулкана. Ірина Петрівна дзвонила щодня, і її голос був все більше звинувачувальним.

– Катю, ти що, правда Наташу виганяти зібралася? – Вона мало не кричала. – Вона ж твоя сестра, як ти можеш?

– Мамо, я не виганяю, – Катя відповідала втомлено. – Але ж вона навіть роботу не шукає!

– Вона шукає! – відрізала Ірина Петрівна. – Їй просто не щастить. А ти замість того, щоб допомогти, її добиваєш!

– Допомогти? – Катя підвищила голос. – Я їй три місяці допомагала! Вона живе моїм коштом, а ти ще й винною мене робиш!

– Тому що ти егоїстка! – кинула мама. – Сім’я має бути разом, а ти Наталку надвір штовхаєш!

Катя кинула слухавку, відчуваючи, як сльози палять очі. Вона любила маму, але цей сліпий захист Наташі руйнував їхні стосунки.

Наташа ж поводилася, ніби нічого не відбувається. Коли Катя знову порушила тему оренди, Наташа лише знизала плечима.

– Я все мамі розповіла, – вона посміхнулася, розвалившись на дивані. – Вона каже, ти просто жадібна.

– Слухай, я не жадібна, – Катя стиснула кулаки. – Я просто втомилася тягти тебе на собі.

Катя не хотіла виганяти сестру, але більше не могла бути її банкоматом. Вона подзвонила подрузі Олі, щоб виговоритись.

– Катю, ти все правильно робиш, – сказала Оля твердо. – Наташа тебе використовує, а твоя мама її покриває. Якщо така розумна, чому свою донечку до себе не забере? Постав ультиматум і не відступай.

– А як вони мене зненавидять? – Катя ледве змогла промовити ці слова.

– Якщо зненавидять, то їхня проблема, – відповіла Оля. – Ти все одно не зобов’язана її утримувати.

Катя кивнула, хоч Оля її не бачила. Вона знала, що треба діяти, але страх залишитися «поганою» дочкою та сестрою, все ще гриз.

Наступного дня Наталя повернулася з новою сумкою, явно недешевою.

– Де ти це взяла? – Катя подивилася на сумку, насупившись.

– Подруга подарувала, – Наташа, як завжди, кинула сумку на диван. – Що, заздрісно?

– Заздрісно? – Катя підвищила голос. – У тебе немає грошей на оренду, але на сумки є?

– Ой, Катю, не починай, – Наталка закотила очі. – Це подарунок, я ж сказала!

– Досить брехати, – відрізала Катя. – Або ти починаєш платити, або за тиждень з’їжджаєш.

Наталка кілька секунд дивилася на неї, потім розсміялася.

– Та ти не серйозно, – сказала вона. – Мама тобі такого не пробачить.

– Це моє рішення, – Катя відповіла твердо. – І мені начхати, що мама подумає.

Наташа пішла, бурмочучи прокляття. Катя сіла на диван, відчуваючи, як тремтять руки. Вона знала, що буря близько.

Розв’язка настала за тиждень. Ірина Петрівна прийшла до Каті без попередження, з Наталкою на буксирі. Вони увійшли, і мама одразу накинулася з докорами.

– Катю, ти що твориш? – вона встала посеред вітальні, уперши руки в боки. – Наталка мені все розповіла! Ти її виганяєш, як собаку!

– Мамо, я її не виганяю, – Катя відповіла, стоячи прямо. – Я дала їй тиждень, щоб вона почала платити. Вона цього не зробила.

– Платити? – Ірина Петрівна підвищила голос. – Та як тобі не соромно, з рідної сестри гроші трясти! Наталя і так на мілині, а ти її добиваєш!

– На мілині? – Катя вказала на її сумку. – Вона купує лахміття, дорогі аксесуари, а я за неї плачу оренду, та годую її! Це нормально?

– Це подарунок! – Наталка схопилася, ступивши вперед. – Ти просто жадібна, Катю!

– Жадібна? – Катя подивилася на неї, голос тремтів від злості. – Я три місяці тебе утримувала! Плачу за квартиру, за їжу, за все! А ти навіть дякую не сказала!

– Дівчата, годі! – Ірина Петрівна підняла руки. – Катю, ти старша, ти маєш бути розумнішою. Наталя твоя сестра, ти не можеш її кинути напризволяще!

– А ти можеш? Вона ж твоя улюблена донька! Забирай, та забезпечуй! – Відрізала Катя.

– Та як ти смієш так зі мною розмовляти? – Витріщила вона очі.

– Ти ж смієш? Чому я не можу? – Я більше не буду її тягнути. І тебе, мамо, теж. Якщо ти так за неї переживаєш, нехай вона в тебе живе.

Ірина Петрівна завмерла з роззявленим ротом. Усмішка сестрички також зникла. Вони зрозуміли, що “халява” скінчилася.

– Що? – пробурмотіла мати. – Ти… ти мене теж проти неї налаштовуєш?

– Ні, – Катя подивилася їй у вічі. – Я просто втомилася бути всім винною. Наталко, у тебе є тиждень, щоб з’їхати. Тут ти більше не залишишся.

– Катю, ти… – Ірина Петрівна задихнулася. – Ти нас зраджуєш!

– Ні, – Катя відповіла твердо. – Я просто вибираю себе.

Наташа схопила сумку і вилетіла з квартири, бурмочучи про «жадібну сестру». Ірина Петрівна затрималася, її обличчя відбивало суміш шоку та агресії.

– Ти ще пошкодуєш, – сказала вона тихо і пішла.

Катя опустилася на диван, груди стиснуло. Вона знала, що спалила всі мости, але вперше за кілька місяців відчула полегшення.

За тиждень Наташа переїхала до Ірини Петрівни. Мама спробувала зателефонувала ще раз, щоб відчитати Катю, але вона кинула слухавку, щоб не слухати цю маячню.

Оля принесла пляшку ігристого, щоб відсвяткувати «визволення» подруги. І хоча Катя все ще відчувала докори сумління, вона знала, що вчинила правильно.

Вона змінила замки, сплатила оренду, та почала накопичувати на поїздку, про яку давно мріяла. Сім’я могла не пробачити її, але вона нарешті пробачила себе…

Як ви вважаєте, слушно вчинила Катерина? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.