– Віро, як це ти не підеш? Ти хоч розумієш, як мені буде без дружини на цьому весіллі? – в розпачі став проситися Петро.

– Не піду, бо мені нема чого там робити. І тобі не раджу туди йти, – не відводячи погляду від дзеркала, спокійно відказала дружина.

– Я не можу не піти, рідна донька мене на своє весілля покликала, як я не піду? Але мені без тебе там незручно буде. Оксана сказала, що тебе теж запрошує, от, і в запрошенні ти теж є, – Петро відкрив конверт із запрошенням і показав Вірі.

– Не піду, і крапка. Може, донька твоя і не має нічого проти, але ж приїде твоя Галька, теж мені сеньйора з Італії, і буде на мене скоса дивитися, а воно мені треба? – ліниво протягнула Віра.

Петро почухав потилицю і замовк, він добре знав характер своєї дружини, і розумів, що якщо вона сказала, що не піде, то не піде. Але і самому йому якось незручно йти.

– І ще одне, май на увазі, більше сто доларів ти на весілля не понесеш. Зрозумів? – вираз обличчя у Віри змінився.

– Віро, а я і не думав гроші нести. Я вирішив, що мамину квартиру доньці подарую, – сказав Петро.

– Що? – протягнула Віра. – Ти з дуба рухнув? Живеш у мене в квартирі, а свою хочеш доньці віддати. Оце вже ні!

Віра ще раз повторила всі свої вимоги, і була змушена бігти на роботу.

Петро залишився один в квартирі у важких роздумах.

10 років тому, у віці 40 років, він загуляв. Віра була молодшою за нього майже на 10 років, розлучена, сама виховувала донечку.

Петро спочатку не думав, що все аж так далеко зайде. Але потім закохався, та так сильно, що навіть вирішив з сімʼї піти.

Галина, дружина його, не намагалася втримати чоловіка, вона завжди гордою була, і цього разу теж не зрадила своїм принципам. Хочеш іти – іди, тримати не буду.

Їхня єдина дочка Оксана на той час вже школу закінчувала, тому Петро вважав, що дитина виросла, і він має право і про своє щастя подбати.

Після розлучення Оксана поступила  університет, а Галина поїхала в Італію на заробітки. Вона була жінкою не з боязких, тому вирішила спробувати себе ще й в сфері заробітчанства.

Зрозумів Петро, що не все так гарно як йому здавалося, практично з перших днів життя з Вірою. Жили вони у її квартирі, тому правила встановлювала вона.

Петро прийшов до неї практично без нічого, бо будинок, в якому вони жили, належав Галині. З собою забрав лише стару машину, на ремонт якої щомісяця витрачає чимало грошей.

Віра не раз його картала, що прийняла його з пустими руками, але в глибині душі вона сподівалася, що квартира мами Петра колись йому дістанеться.

Так і сталося, коли не стало свекрухи, квартира перейшла до сина. Але зараз Петро, не порадившись з дружиною, вирішив подарувати квартиру доньці.

Як Віра не старалася, але переконати Петра не змогла, він пішов на весілля і подарував квартиру бабусі онучці, що вважав логічним і правильним.

Віра з ним на весілля не пішла. А коли він повернувся додому, в коридорі побачив зібрані валізи. Дружина йому заявила, що з неї досить і вона подає на розлучення.

Поїхав Петро з тими валізами до Галини, бо вона і справді на весілля їхньої дочки з Італії приїхала. Сподівався чоловік, що колишня дружина його пробачила і прийме назад, адже він щойно такий вчинок зробив – подарував їхній дочці квартиру всупереч волі теперішньої дружини.

Галина коли побачила у себе на прозі колишнього чоловіка з валізами, то щиро розсміялася. Петро мав жалюгідний вигляд, зовсім не такий, як тоді, коли він йшов від неї.

Петро з опущеною головою розповів, що пішов від Віри, бо зрозумів, що справжньою дружиною для нього є лише Галина.

– Так я тобі і повірила, – ще дужче розсміялася Галина. – Кажи правду.

Коли Петро в усьому зізнався, і сказав, що йому нема куди йти, бо ж не буде він тепер від дочки подаровану квартиру забирати, то Галина над ним змилостивилася, і сказала, що він може пожити певний час, поки нічого кращого собі не знайде,  у їхній літній кухні.

Але відразу попередила, що і мови не може бути про те, що вони знов зійдуться, бо в неї давно інше життя.

Заносив Петро валізи у стару хату, і сам себе картав, що сам настільки ускладнив собі життя.