– Тату, а ми у вихідні в ліс підемо? – Кирило відірвав погляд від зошита і з надією глянув на Володимира.

Чоловік відвернувся від планшета, глянув на хлопчика та посміхнувся.

– Звісно, ​​підемо. Тільки маму не забудь покликати, бо вона знову скаже, що ми її покинули.

Наталя стояла біля плити та помішувала соус. Почувши їхню розмову, вона аж завмерла. У грудях болісно, ​​але приємно кольнуло.

Кирило назвав його “татом”. Не Володею, наслідуючи її, і не дядьком Вовою. Просто татом. Ненароком, але з таким теплом. У неї всередині ніби щось розтануло і розтеклося. Однак до цієї радості долучалася тривога.

Колись вона думала, що трагічно втративши першого чоловіка вона ніколи не відчує себе жінкою. Тільки мамою.

Однак у її житті зненацька з’явився Володимир. Він нагадував весняний дощ: легкий, теплий, що вселяє спокій із ноткою сумної ностальгії.

Він приходив без квітів, але завжди приносив Кирилові гостинці. Не обіцяв зірок із неба, але одного разу зробив книжкові полиці для дитячої, навіть не питаючи. Все це Наталю й підкупило.

Вона довго не підпускала його ближче, бо на першому місці для неї була дитина. Наталя одразу попередила «нареченого»: якщо він не готовий прийняти Кирила, краще навіть не намагатися.

Володимир не злякався. Мало того, попросив познайомити його із сином якнайшвидше.

На Наталю чекав приємний сюрприз. Володимир явно знав, як поводитися з дітьми. Він грав, але знав міру. Запитував про школу, а не просто плескав по плечу.

Робив зауваження, але не з позиції начальника, а по-людськи, як товариш. Кирило швидко йому довірився, і Наталя розслабилася. Вона раптом відчула, що може розділити з кимось свій тягар відповідальності…

Вони жили разом уже понад рік. Володимир поводився як батько: ходив на батьківські збори, допомагав із домашніми завданнями, вчив Кирила грати у шахи.

Іноді Наталі навіть здавалося, що це надто добре, щоб бути правдою. Але щоразу вона гнала від себе цю думку. Кирилові потрібний тато. І, здається, він його має.

Якось увечері Володимир, допомагаючи з посудом, обернувся і сказав ніби між іншим:

– Слухай, Наталко… А як ти дивишся на ідею про другу?

Вона завмерла. Звісно, ​​зрозуміла, про що йдеться. Просто не могла одразу переварити цю думку. У неї була подруга, яка опинилася в такій самій ситуації: одна дитина своя, одна – спільна.

Усе скінчилося погано. Наталя не хотіла повторити цей шлях.

– Я… боюсь, – чесно зізналася вона. – Не за себе. За Кирила. Що буде, коли з’явиться спільна дитина? Ти ж розумієш, він до тебе вже прикипів. А що як потім відчує, що йому тепер немає місця?

Володимир запитливо підняв брови.

– Наталко, ти чого? Серце не цукерка, на всіх вистачить. Я полюбив вас обох. І якщо у нас буде ще малюк, це не означає, що хтось стане зайвим. Кирило – мій син! Все! Кінець обговоренню!

Їй хотілося вірити. І вона повірила.

За кілька місяців Наталя показала чоловікові тест із двома смужками. Він міцно обійняв її й обережно притиснув до себе.

– Ура! Я буду старшим братом! – радісно закричав Кирило, коли дізнався про цю новину.

Усі сміялися. Щастя розливалося по хаті, як світло в недільний ранок. Але ніщо не буває вічним.

– Тату, ходімо в м’яч поганяємо? Я вже зробив усі домашні завдання. Сам, – Кирило стояв біля дверей у дитячу, тримаючись за одвірок і невпевнено переступаючи з ноги на ногу.

Володимир сидів у кріслі, гойдаючи немовля. Він навіть не повернувся у бік старшого сина. Тільки роздратовано махнув рукою.

– Не зараз. Брат спить. Не заважай йому, будь ласка.

Кирило опустив очі, кивнув і тихо зачинив двері. Він тінню ковзнув у свою кімнату, трохи потримав м’яч і повернув його до шафи. До найкращих часів. Якщо вони настануть.

Такі відмови стали звичними. Раніше Володимир сам кликав його грати, чи дивитися мультики. Зараз – нуль уваги. А Кирило все ще називав його татом. З надією в голосі, ніби це слово може повернути ту людину, якою Володимир колись був для нього.

Наступного дня Наталя почула те, що розбило їй серце.

– Скажи своєму синові, щоб не жер цукерки на дивані! Все у фантиках!

Вона ніби спіткнулася про ці слова. «Жер». “Своєму”. Не «нашому», не «Кирилу». Видно, дехто все ж таки ставав зайвим у цьому будинку.

– Кирило! Прибери за собою, будь ласка! – крикнула вона зі спальні, а потім пішла у ванну, закрилася й увімкнула воду.

Ледве встигла, бо майже відразу з її очей ринули сльози. Без схлипів, майже беззвучно. Тільки губи тремтіли.

Чоловік, який ще нещодавно будував з нею плани та запевняв, що буде зразковим батьком, тепер відсунув старшого убік, як мотлох у передпокої.

Наталя вмилася і важко зітхнула. Їй треба бути сильною. Заради Кирила. Він повинен відчувати себе улюбленим, навіть якщо весь світ навколо неї руйнується.

Кирило все розумів. Він сам збирався до школи, сам приходив, акуратно ставив ранець у куток. Готував собі чай, мазав хліб маслом. Все сам.

Вечорами тихенько сидів у кімнаті, щоб «не заважати татові». Він не бешкетував, не скаржився, ні про що не просив.

Він намагався бути зручним. Начебто все ще сподівався: чим тихіше він буде, тим більше шансів, що його помітять. Ну, чи хоча б не лаятимуть. Не проженуть, не викреслять із родини, не усунуть, як непотрібну річ.

Якось Наталя застала його за миттям посуду. Дев’ятирічний хлопчик без прохань натирав тарілку, зосереджено зсунувши брови. Побачивши матір, він здригнувся.

– Мамо, я просто… хотів допомогти. Бо ти втомилася. І Володя також. Йому важко з братиком.

Вона кивнула і вимучено посміхнулася. А потім пішла до спальні, бо не могла більше стримувати розпач і злість.

Тієї ж ночі, коли молодший нарешті заснув, Наталя підійшла до чоловіка. Він лежав на дивані з телефоном. Був зайнятий собою.

– Ти взагалі усвідомлюєш, як ти ставишся до Кирила?

Він навіть не глянув на неї.

– У якому сенсі?

– У прямому. Ти його ігноруєш. Ти був батьком. А тепер просто сусід.

Володимир відклав телефон і повільно сів.

– Я його не ігнорую. Просто зараз у мене є свій син. Антошка дуже маленький. Я не хочу пропустити, як він росте.

– А Кирило тобі хто? Він припинив бути твоїм сином?

– Наталко, я не брав участі у його вихованні. Вибач, але… ти ж маєш розуміти… Зі своїм все інакше. Це ж природно.

Вона не могла повірити, що тепер він заговорив так. Пальці стиснулися в кулаки. У горлі стала грудка.

– Це не природно. Це жорстоко. Він тебе татом називає. Він тебе любить.

– Ну то й нехай. Я ж не сказав, що його ненавиджу. Просто не можу вдавати, що він мій.

Володимир підвівся і вийшов, явно відчуваючи дискомфорт від цієї розмови. А Наталя ще довго сиділа, дивлячись у стіну. Потім підвелася, пішла до кімнати сина. Він лежав, відвернувшись.

– Ти не спиш?

Він слабко здригнувся, але не відповів. Вдав, що спить. Вона сіла поряд і провела рукою по його спині.

– Вибач, сонечко.

Кирило не ворухнувся, але в нього трохи смикнувся куточок губ. Йому теж було дуже боляче. Але він терпів. Як дорослий. І це розривало їй серце.

Поки її маленький син ішов їм назустріч, зрілий, здавалося б, чоловік вважав за краще наглухо відгородитися від нього.

Наступного дня вона зустрілася з Юлею. Її близька подруга давно вже пройшла через те саме і розлучилася. Вони сиділи у кафе та їли слойки з вишнею, обговорюючи ситуацію.

– Я тоді теж думала: як це я піду? Дитина ж звикла, якась допомога… Та й для другого він батько, – Юля зітхнула і відпила чай.

– А потім зрозуміла, що старшому краще зовсім без батька, ніж бути поряд з тим, хто його не любить. Стало легше. Сумно, так. Але легше. Дитина не повинна з дитинства звикати бути першою або другою.

Наталя кивнула. Її серце наче укутали теплим плюшевим пледом. Подруга не тиснула, просто ділилася досвідом. Наталя знала: та не засудить у жодному разі. Проте жінка вже ухвалила рішення.

– Якщо все ж таки зважишся… Знаєш, не бери на себе більше, ніж можеш тягти. Адже він хотів дитину? Він її отримав. Ось нехай і займається тепер побутом, садками, будинком, залучає свекруху. А ти на вихідні забирай.

– Юля, я не знаю, чи зможу так…

– У мене теж спочатку серце рвалося. І нічого. Нині балдію від такого графіка. Я вершки знімаю: гуляю, граю з ним, розмовляю. Зі мною в нього відпочинок та казка, а там повсякденність.

Наталя тяжко зітхнула. Вона здогадувалася, що Володимир претендуватиме на молодшого, не зникне у невідомому напрямку.

Однак їй було важко примиритися з тим, що один син буде при ній, а інший – десь далеко. Втім, варто було визнати очевидне, що впоратися з двома дітьми наодинці вона не зможе. Поки що не зможе.

Увечері Володимир бавився із малюком на дивані у вітальні. Він торохтів брязкальцем, та лагідно лепетав з ним. Молодший Антошка намагався лепетати у відповідь, та хапав батька за бороду.

А Кирило стояв у коридорі, за рогом. Мовчки, з книжкою в руках. Тією самою, яку вони колись почали читати з Володимиром, але так і не дочитали.

Він хотів підійти, але не наважився. Володимир мигцем подивився, помітив тінь і одвернувся. Наталя побачила, як син стиснувся, повільно обернувся і пішов до себе, похнюпивши голову. У неї щось остаточно обірвалося всередині.

Ні, так далі не можна.

Пізно ввечері, коли діти лягли спати, вона покликала чоловіка на кухню. Сліз уже не було. Закінчилися. Серце раптом стало кам’яним.

– Я довго терпіла, та більше не можу! Я не збираюся ділити дітей. У нас їх двоє. І обидва – мої! Якщо для тебе це не так – значить, ми не сім’я.

Володимир спантеличено підняв брови й схрестив руки на грудях.

– Ти серйозно? Через Кирила? Це шантаж? Він навіть ні на що не нарікає!

– Він не скаржиться, бо звик терпіти. Але я все бачу. Я нікому не дозволю так із ним поводитися. Навіть тобі.

– Ти все ускладнюєш.

– Ні. Це ти все спростив. Надто. Я не хочу жити в будинку, де мій старший син почувається валізою без ручки.

Він замовк. Вона також. Вони не сперечалися. Було відчуття, що сперечатися вже нема про що.

За тиждень Наталя з Кирилом зібрали речі. Нічого зайвого – лише одяг, документи, пару іграшок. Решту домовилися забрати потім. Володимир був удома.

Він тримав малюка на руках, стоячи біля ліжечка. Людина, яку вона вважала рідною, байдуже мовчала.

Наташа схилилася над малюком і, стримуючи сльози, торкнулася губами його рожевої щічки… Потім одягла куртку і взяла старшого сина за руку.

Вони пішли без зайвих сцен. Просто зачинили за собою двері. Для істерики потрібні емоції, а в грудях Наталі все випалила порожнеча.

Їхня нова орендована квартира була скромною. По старих кахлях на кухні йшла тріщина. Нерівно побілені стіни мали сірувато-жовтий відтінок.

Меблі явно пережили не одного квартиранта. Але тут Наталя нарешті відчула себе вільною. Кирило ходив по кімнатах і розглядав їхнє нове житло, не ставлячи запитань.

Тільки потім, коли вони сіли пити чай із бутербродами, він тихо запитав:

– Нам буде тяжко?

Наталя погладила його по голові й поцілувала в верхівку.

– Зовсім трішки. Але я поряд. А ти в мене – справжнісінький чоловік. І я ніколи не дам тебе образити.

– А коли ми встанемо на ноги, то заберемо Антошку, так? – Кирило кивнув, зітхнувши важко, як зітхають дорослі, втомлені від проблем.

Сльози душили так, ніби весь тягар ситуації впав на неї тільки зараз, за ​​одну секунду. Однак це були сльози полегшення. Поки що – непролиті.

Наталя твердо знала одне: вони справлялися раніше, впораються і зараз. Все минеться. Колись вони втрьох згадуватимуть минуле лише з сумною усмішкою.

Головне – вона не дала синові стати чужим. Раз не вдалося знайти баланс усередині сім’ї, тепер доведеться шукати його вже після розлучення.

А чи слушно вона вчинила, час покаже. Попереду на неї чекала справжня боротьба за свого меншого сина, і вона обов’язково переможе.

Вона почекає, коли тато награється з сином, та зустріне нове “кохання” – ось тоді вони й позмагаються.

Рідко коли чужі діти знаходять “справжніх” батьків. І, якщо ви наважилися на другий шлюб – будьте готові до подібного. Діти ні в чому не винні! Вони не повинні відповідати за помилки дорослих! Я слушно міркую?

Дякую Вам, шановні читачі, за коментарі та вподобайки.