Ніна дивилася на величезні, як пельмені, губи співрозмовниці, але думала не про них, а про те, що куплені влітку туфлі стали малі синові, а на нові грошей немає.

Чоловікові вчора мали дати аванс, але не дали, і що тепер робити – незрозуміло.

Жінку з губами-пельменями звали Мілана. Швидше за все, Людка, але з такою зовнішністю бути Людкою, звісно, неможливо. Дочку Мілани звали відповідно: Аврора. Ніні не було чим крити: дітей вони назвали просто – Миколо, Сашко, Марія та Ігор.

Цього року до школи йшли середні, двійнята Сашко і Марійка, і, судячи з усього, вчитися в цьому класі буде непросто. Губаста Мілана вже десять хвилин доводила, що діти просто не виживуть без зволожувача повітря, без жалюзі на вікнах і без нової шафки для речей. І звісно ж, вона знала, де замовити найкраще. І шалено дороге, треба думати.

На Ніну Мілана дивилася з неприхованим презирством. Спочатку вона критично оглянула стоптані кросівки, куплені п’ять років тому під час закриття магазину за дуже вигідною ціною, потім її погляд зупинився на сумці з логотипами Луї Віттон, і її брови насмішкувато піднялися, ніби Ніна і сама не знала, що це підробка.

Щоправда, на сукню Ніни співрозмовниця глянула з цікавістю, і душа Ніни наповнилася гордістю: сукню вона шила сама. Вже що-що, а шити Ніна вміла чудово, цього в неї не відняти.

-Ну якщо хтось не хоче здавати, давайте зберемо, скільки вийде, і я докину, – вимовила Мілана противним голоском. – Ви ж розумієте, що якщо зараз не забезпечити комфортне середовище, можна не сподіватися на успішне навчання.

Ніна хотіла сказати, що на успішне навчання впливає зовсім інше, але змовчала, бо, видаючи свою тираду, Мілана дивилася саме на неї. Та й не дивно: Ніна сміливіше за всіх виступала проти зайвих витрат.

Удома Ніна поділилася своїм обуренням із чоловіком.

-Вона дивилася на мене як на жабу! – розпалювалася вона. – А сама, ти б бачив: усе штучне, як лялька, причому не Барбі, як у мене була, а Монстр Хай оця, яку Марійка просить.

Чоловік кивав. Він радів, що сьогодні Ніна лає не його.

Ніна не помилилася: оця губаста Мілана й далі продовжувала нарочито підкреслювати свій достаток і правильні погляди на життя, говорячи в третій особі про декого, хто заважає організувати комфортне середовище в класі.

Проти вигадок Мілани виступала не тільки Ніна, інші теж вважали, що витрачати стільки грошей – перебір, але здавали майже всі. Ніна теж здавала, позичаючи до получки в сестри, витягуючи в чоловіка заначку, поки він спить після п’ятничних посиденьок у гаражі.

Але все одно з оплатою завжди запізнювалася, і “касир “класу великими літерами писала в батьківському чаті прізвища боржників, серед яких Ніна завжди миготіла на перших місцях.

Ну що вона, буде їм казати, що в молодшого день народження за тиждень, і він попросив машинку на радіокеруванні, а ще торт треба купити і частування в садочок?

-Та навіщо ти платиш! – обурювався чоловік. – Хто це взагалі придумав – кулер, стаканчики, вологі серветки? Вони що, з крана попити не можуть? Я пив, і нічого, живий, як бачиш.

-От іди й кажи їм про це, – огризалася Ніна. – Сьогодні збори, виконай батьківський обов’язок. А я вже й так втомилася – школа, садок, гуртки, і роботу ніхто не скасовував.

Звичайно, з таким графіком на нормальну роботу Ніна не могла вийти, тому влаштувалася соціальним працівником: там графік вільний, завжди можна домовитися.

Щоправда, підопічні в Ніни складні, і платять так собі, але поки молодший у садок ходить, іншого виходу немає. Вона могла б швачкою піти знову, але там зміни такі – хто з дітьми буде?

-А ось візьму і піду, – сказав чоловік. – Раз у тебе кишка тонка, я їм швидко поясню, що до чого.

Зі зборів чоловік прийшов такий задоволений, немов не на збори ходив, а в бар із друзями. Щоправда, міцним від нього не пахло, і то добре.

-А ця Мілана – нормальна жінка, – заявив він. – Даремно ти на неї так. Я їй пояснив, що в нас четверо дітей, і робота в тебе – одна назва. Так вона сказала, що нічого страшного, якщо ми не здамо, розкинуть нашу суму на всіх.

Інші, щоправда, каркати почали, мовляв, з якої радості вони будуть за нас платити, а вона така – ну, я сама оплачу. Бачиш, і красуня така, і щедра. Ти просто до неї підхід не знайшла.

У Ніни обличчя плямами пішло, немов це не чоловік, а вона сама милостиню в цієї Мілани просила. Ще й красунею її назвав! Та яка красуня – губи накачані, вії та волосся нарощене, у бюсті й той силікон напевно.

-Ти просто заздриш, Нін. Запустила себе, далі нікуди. Бампер як валіза, нігті без манікюру, волосся вічно в хвостик. А вона – жінка з великої літери.

Із чоловіком Ніна не розмовляла тиждень. А нігті зі злості намазала рожевим доньчиним лаком, який наступного дня вже облупився.

Але губастій цій вона не дозволила жебрачкою їх перед усіма виставляти: зателефонувала сестрі, позичила грошей і здала на злощасний кулер і жалюзі.

Далі – більше.

Щороку в їхній школі проводився театральний фестиваль, і кожен клас готував номер. Так губаста придумала справжнього режисера їм найняти! Ну знущаються чи що? І батьки всі погодилися, мабуть, гроші їм кишеню палять.

Пощастило ще, що для вистави знадобилися костюми, і Ніна запропонувала себе як швачка, тож їй дозволили не здавати на режисера.

-Хороші костюми, – похвалила Мілана. – У вас талант, що ж ви його в землю зариваєте?

Ніна не могла зрозуміти, знущається вона чи засуджує її, але в будь-якому разі нічого доброго від цих улесливих промов не чекала.

І справді, Мілана тут же додала:

-Я б на вашому місці не ходила в цій страшній куртці, вона вам зовсім не личить. Раз ви шиєте – зшийте плащ, це і стильно, і зручно. Мій з Італії, на розпродажі вхопила, так хотіла білий…

Плащ і справді був сліпучий, Ніна професійним поглядом бачила, що плащ гарний, сама б від такого не відмовилася. Напевно, тому й зробила цей підлий вчинок.

Справа була в день театрального фестивалю. У терміновому порядку дофарбовували декорації, і фарба залишилася на столах і стільцях. Так уже вийшло, що клас доручили закривати Ніні, і вона залишилася одна.

Проходячи вздовж парт, вона випадково зачепила стілець, і з нього на підлогу впала баночка з фарбою. Акрил червоною калюжкою потік на лінолеум. Ніна побігла по ганчірку, щоб зібрати… Але тут побачила плащ. І немов помутніння на неї знайшло.

Вона згадала, як Мілана сьогодні дивилася на її стоптані чоботи, як чоловік назвав її красунею, як Марія скаржилася, що Аврора не покликала її на день народження, хоча інших дівчат покликала… І змахнула плащ у прохід, просто на червону калюжу.

Мілана потім рвала й метала. Напала на вчительку, що вона не привчила дітей до порядку, на батьків, що ті відмовилися від шафок, у які якраз можна було вішати одяг. Ніні було соромно, але у своєму злочині вона не зізналася навіть чоловікові.

Ніна була проти того, щоб Марійка запрошувала Аврору на їхній із Сашком день народження, але донька наполягла, пояснивши, що інакше інші дівчатка не підуть, бо всі дружать з Авророю.

Ніна взагалі б вважала за краще, щоб діти запросили по парі друзів, не було в неї грошей на дитячу кімнату, а в будинок таку ораву не потягнеш. Але діти запросили мало не весь клас, і довелося їй знову позичати в сестри.

Ще ж і подарунки треба було купити, складно з двійнятами, що й казати. Ніна все розрахувала, купила два торти, лимонад і фруктів. Не їсти ж діти туди прийдуть, на піці вирішила заощадити.

Спочатку все йшло добре: діти бігали по ігровій, матусі, які вирішили залишитися, сіли за чай, благо він тут безкоштовний був.

Мілана, звісно ж, сиділа і мудрувала, як завжди, але сьогодні Ніні не можна було настрій зіпсувати: вона змогла влаштувати дітям чудове свято, і дуже собою пишалася.

Але через годину, коли діти набігалися і випили всю газовану воду, Марія зажадала:

-Мамо, усі хочуть пити. І їсти. Давай картоплю замовимо, і піцу – тут можна, пам’ятаєш, я до Олесі на день народження ходила, нам її батьки тоді замовляли.

Ніна відвела доньку вбік і тихенько сказала:

-Маріє, скоро торт будемо їсти, нехай почекають, тато їх зараз привезе. А попити й води можна. Або чаю.

Донька образилася, пустила сльози і з образою вимовила:

-Вічно тобі всього для мене шкода! Ти погана, не люблю тебе!

Якби не були кругом чужі очі, Ніна ляснула б доньку по одному місцю, а потім би й сама розплакалася від образи: так старалася їй догодити, ляльку цю дорогу купила, стільки за ігрову віддала, а їй усе мало!

Он син мовчить, він завжди краще Ніну розумів. Інший раз принесе цукерку зі школи й суне їй: на, мамо, їж, я не хочу.

Мимоволі очі Ніни наповнилися сльозами. І тут вона зіткнулася поглядом із Міланою: та стояла неподалік і гріла вуха, щоб укотре Ніну принизити. Вона чекала, що Мілана зараз скаже що-небудь єхидне, але та відвернулася і зробила вигляд, що виглядає свою Аврору. Ніна витерла обличчя рукавом і веліла доньці:

-Іди грайся.

Коли за двадцять хвилин до столика принесли гарячу піцу й цілу гору пакетиків із картоплею фрі, Ніна злякалася:

-Я цього не замовляла, вибачте, але нам це не треба.

Молода офіціантка з коротким синім волоссям широко посміхнулася і сказала:

-Це за рахунок закладу, рідко коли двійнята зустрічаються, у нас акція для таких випадків.

Діти тут же радісно налетіли на частування, так що Ніна навіть сказати нічого не встигла. У вигадки офіціантки вона не повірила, зрозуміла відразу, чиїх це рук справа.

І чого вона хоче домогтися: принизити знову Ніну, показати всім, що вона нікчемна мати? Зловити погляд Мілани не вдавалося, вона весь час відводила очі.

-Матусю, спасибі, ти в нас найкраща! – сказали їй Марійка і Сашко, обіймаючи Ніну з двох боків. Це було приємно, але неприємно, що схвалення дітей вона отримала через Мілану.

Коли діти їли торт, Ніна знайшла момент і підійшла до Мілани.

-Скільки я вам винна? – без натяків запитала вона.

-Не розумію, про що ви.

-Ой, тільки не треба вважати мене за дурепу! Мені ваші подачки не потрібні.

Мілана подивилася Ніні в очі й сказала:

-Може, ви б могли пошити мені новий плащ? Мій так і не відіправся, а в магазині таку нудьгу продають. І взагалі, ви не думали, що можна шити речі на замовлення? У мене багато приятельок підганяють речі по фігурі, можу вас порекомендувати.

Ніна розгубилася. У словах Мілани не було насмішки і зарозумілості, вона здавалася цілком щирою.

-Адже я сама з багатодітної сім’ї, – продовжувала Мілана. – Мати тягнула нас як могла, батько покинув… Я тоді сильно її ненавиділа, в усьому звинувачувала, що в інших є Денді і лялька Барбі, а в мене нічого, і на день народження я отримую колготки і білизну.

Тільки потім, коли окремо жити стала, зрозуміла, скільки вона всього для нас робила, і як сильно її люблю. Шкода, сказати їй про це я не встигла.

Вона замовкла, і на її довгих пухнастих віях повисла сльоза.

-Нас теж четверо було, – раптово сказала Ніна. – І я клялася, що взагалі заміж не вийду і дітей в мене не буде. А воно он як вийшло – не встигла озирнутися, а вже четверо.

Мілана посміхнулася.

-Якщо чесно, я вам трохи заздрю. Я ось теж думала, що ніяких дітей, а це ж таке щастя. Але в нас ніяк не виходить вдруге, Аврора така розпещена росте, їй би братика чи сестричку. А про плащ я не жартую. І про пропозицію допомогти з рекламою теж, – раптово змінила вона тему.

Ніна заплющила очі й випалила:

-Це я ваш плащ зіпсувала.

Мілана промовчала і відповіла:

-Я так і думала.

Ніна чекала, що вона ще скаже, але Мілана мовчала. Вона дістала з сумки картку і простягнула її Ніні.

-Ось моя візитка. Подумайте про пропозицію.

Після цього Мілана розвернулася і пішла до столу.

-Дякую! – крикнула їй навздогін Ніна.

Мілана обернулася і широко посміхнулася їй. І Ніна посміхнулася у відповідь.