– Василівно, ти вдома? Агов! – баба Люда притулилася обличчям до скла, через що її ніс став схожим на поросячий п’ятачок. Потім знову постукала у вікно, цього разу сильніше. – Василівно, ти спиш, чи що?

– Точно спить, стара. Говорила їй, не дивись ти проти ночі ці мелодрами, – вголос обурювалася сусідка.

Тамара Василівна в цей момент увійшла у хвіртку і попрямувала у бік будинку. Підійшовши до баби Люди, яка вдивлялася у вікно, вона обережно поплескала її по плечу і тихо запитала:

– А ти що тут робиш спозаранку?

Бабуся від несподіванки здригнулася:

– Фу ти, налякала! Чого підкрадаєшся, як чорна з косою?

– Ти давай мені це, зуби не заговорюй, – хитро посміхнулася Тамара Василівна. – Кажи, чого тобі треба?

Баба Люда підняла з землі плетений кошик і відкинула край вовняної хустки:

– Ось!

– Що?

– Забереш? Дівчинка, два місяці від народження. Сіамська порода. Дивись, яка гарнюня. А муркоче так солодко, що будь-який соловей заздрить.

З кошика, розвалившись у позі «Мені так зручно», на Тамару Василівну з цікавістю дивилося маленьке блакитнооке диво. Хвостик грайливо смикався, а з передньої лапки раз у раз з’являлися малесенькі кігтики.

– Людочко, ти випадково зі сходів не падала? Чи з дерева?

– Та ніби ні, а що? – про всяк випадок баба Люда старанно обмацала себе з ніг до голови.

– Навіщо мені ось це блакитнооке не зрозумій що треба в хаті?

– Як навіщо? Сіамські кішечки наймиліші та найніжніші істоти на планеті. А ще вони приносять здоров’я своїм власникам і удачу. Ти що, здоров’я собі не хочеш?

– У мене зі здоров’ям усе гаразд, не скаржусь. А ось тобі б така кішечка не завадила. Голову підлікувати.

– Та в мене їх чотири штуки, – важко зітхнула сусідка. – На що мені стільки? Візьми, говорю. Буде тобі замість онуків.

– А то живеш одна у своїй хатці й не радієш життю своєму. Он скільки зморшок на обличчі! А все тому, що ніколи не посміхаєшся.

– Та без зубів посміхатися, тільки народ лякати, чесною. Все нормально в мене і зі своїм життям я якось сама розберуся.

Тамара Василівна збиралася вже йти до дверей, але сусідка рішуче стала на дорогу:

– Бери, говорю! Потім ще дякую скажеш, – з цими словами баба Люда простягла Василівні кошик з кошеням і побігла в бік хвіртки. – А кошик можеш собі лишити!

Тамара Василівна подивилася на кошеня і посміхнулася, бо те одразу сховалося під хусткою. Не доводилося йому ще зустрічатися з беззубими старими.

Потім вона підійняла його акуратно двома пальцями, зазирнула у свята святих, переконавшись, що перед нею дівчинка, і поклала назад у кошик.

– Ось і що мені з тобою робити? – розмірковувала бабуся, водночас спостерігаючи за тим, як кицька жує в’язану хустку.

Потім вона взяла кошик і потягла його до будинку. У холодильнику було молоко, потрібно ж було нагодувати гостю.

Якби баба Люда розповіла всю правду, Тамара Василівна ніколи не взяла б кицю.

Але сусідка про найголовніше завбачливо промовчала, а таємне стало явним уже пізно вночі. О третій годині після опівночі, кошеня з розгону залетіло на бабусине ліжко і почало грати.

Точніше це воно було упевнене, що просто грає, а Тамара Василівна, відчувши недобре, одразу почала кричати:

– Допоможіть! Злодії!

Кошеня в пориві азарту кусало все, що виглядало з-під ковдри, а це п’ята лівої ноги, мізинець правої та частина ліктя.

Не дивно, що бабуся насамперед подумала про злодіїв.

– Людка чи спеціально підіслала його, щоб зжити мене зі світу?

Коли всі видимі частини тіла сховалися під ковдру, малюк перебрався на подушку і своїми кігтиками став старанно розчісувати волосся на голові господині.

Загалом, до ранку Тамара Василівна не стулила очей, тому була невиспана і страшенно зла: на сусідку свою Людочку, яка принесла їй це кошеня, на кошеня, яке не давало їй спати всю ніч.

А також на себе, за те, що не змогла відмовитися від подарунка і спокусилася гарним кошиком.
Наступної ночі сталося все те саме, але тільки вже о пів на третю ранку.

Доводилося кілька разів вставати, хапати котеня за шкірку і виносити за межі кімнати. При цьому щоразу бабуся хмурила брови й загрожувала йому пальцем, який кошеня намагалося всіляко зловити обома лапками.

Весело ж, коли в тебе перед мордою пальцем махають. Зрештою, їй довелося посміхнутися на весь рот і тільки тоді кошеня, злякавшись, сховалося десь у сусідній кімнаті.

Проте о пів на шосту воно знову вже було на ліжку і гасало по ній, як пригорілий. Немов шило в нього в одному місці було вставлено і треба було його терміново позбутися.

Прокинулася господиня знову не в настрої й вирішила віднести кошеня назад.

– Щоб з ним впоратися, це ніякого здоров’я не вистачить, – запевняла вона сама себе. Але баби Люди вдома не виявилося. На вхідних дверях тільки висіла записка з криво написаними літерами:

– Поїхала до міста, коли буду – не знаю. Якщо що, кошеня під дверима не залишати, собаки загризуть.
Довелося тягнути кошик з кошеням назад.

А той і радий був такій прогулянці на свіжому повітрі. Він зачаровано дивився на всі боки, і відчував себе найщасливішим кошеням.

Попередня господиня просто замикала його разом з усіма кошенятами у темній комірчині і все, ніяких тобі радостей.

На третю ніч Тамара Василівна вирішила наглухо зачинити двері до своєї кімнати, хоча змалку дуже боялася замкненого простору. Але зараз дитячі страхи були на другому місці, головне для неї було – добре виспатися.

Ось тільки цей план із тріском провалився.

Рівно о третій годині ночі кошеня підбігло до дверей і стало їх люто дряпати зі зворотного боку.
Потім почало нявкати. Спати в таких умовах було просто неможливо.

– Ну коли не розуміє по хорошому, значить, буде йому по поганому – не на жарт розлютилася бабуся.

Вирішила вона, що якщо котеня її боятиметься, то припинить нарешті дошкуляти своїми іграми.

Тамара Василівна встала з ліжка, взяла в руку капця і потупала босоніж дерев’яною підлогою до дверей.

Відчинивши їх, вона побачила кошеня, яке саме намагалося прослизнути до кімнати, і від душі закинула в нього своїм капцем. Потрапити не потрапила, проте малеча відразу вгамувалась.

Витріщилася на бабусю круглими очима, сповненими жаху і жалібно м’явкнула у відповідь.

– Ось хай тільки спробує ще раз мене розбудити, спіймаю і другим капцем відлупцюю як слід по тому місцю, що нижче за хвоста – думала Тамара Василівна, повертаючись у ліжко.

Напрочуд до самого ранку в будинку було тихо. І вранці також. Та так тихо, що навіть трохи моторошно стало. Ніяково.

Бабуся встала з ліжка і підійшла до дверей. Прислухалася, та нічого не почула.

Відчинивши їх, вона побачила на підлозі свій капець, а в ньому, згорнувшись клубочком, спало кошеня.

Від такого зворушливого видовища в неї аж сльози потекли по щоках.

Вона його прогнала, а той, замість того, щоб образитися, у її капцю заснув.

Ну і як після такого можна не полюбити це вусате створіння? А ніяк!

Бабуся підійшла до малюка, дістала його акуратно і притиснула до себе. А той побачив свою господиню і одразу замуркотів.

Та так солодко, що будь-який соловейко позаздрить.

– Ти пробач мені, стару. Більше тебе не ображатиму. Ніколи, – шепотіла вона йому на вушко.

Шепотіла та плакала. А киця сльози її лапками своїми ловила та зупиняла – давно вибачила. Ще вночі.

З того часу стали вони жити душа в душу: Тамара Василівна, та киця її улюблена – Капця. Ночами маля тепер зовсім не бешкетує.

Навпаки, акуратно прилаштовується бочком на ліжку і лежить тихо-тихо, щоб господиню не розбудити.

Любов між людиною та кішками вона така – потребує терпіння.

А коли Тамара Василівна бабу Люду випадково на вулиці зустріла, підійшла мовчки, обійняла її міцно та тихо сказала: «Дякую». Тому що гріх це, не подякувати за щастя.

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші коментарі та вподобайки! Хай Вам щастить.