Борис зайшов додому. У квартирі галас, дитячі крики. Ну, це й зрозуміло. Удома два п’ятирічних сини. Ігор та Ілля – двійнята, тож спокою від них немає.

– Тату! – кинулися до нього.

Батько подав пакет із продуктами:

– Несіть на кухню!

Ті схопили й за хвилину радісні крики лунали вже з кухні.

З кімнати вийшла дружина, витираючи хусткою заплакані очі.

– Лєро, що трапилося? – кинувся до неї чоловік.

– Від нас пішла нянька.

– Ми ж їй дванадцять платимо, і діти в садочку, – розгублено промовив чоловік.

– Вони в садку в будні й то не завжди, а ми з тобою допізна на роботі, і у вихідні працюємо. А наші шибеники кого хочеш з глузду зведуть, – вона уткнулася йому в плече.

– Боря що тепер робити? Я два через два до десяти працюю. Два вихідні й то не завжди бувають. Ти щодня до восьмої, включно з вихідними.

– Треба шукати іншу няню.

– Вже третю. Куди синів завтра подіти?

– Доведеться до твоєї мами, – зять важко зітхнув. – Знову почне нас вчити, як жити.

– Зараз подзвоню. А що далі робити?

– Лєро, у мене ідея!

– Яка? – З надією в голосі запитала дружина.

– З нашими синочками тільки твоя мама може впоратися. Їй п’ятдесят п’ять, але вона вже пішла на пенсію за вислугою. Живе сама, недалеко від нас.

– Не зрозумію, куди ти хилиш?

– Лєро, запропонуймо твоїй мамі ці дванадцять тисяч на місяць. Окрім твоєї мами з нашими синочками ніхто не впорається.

– Борю, думаєш вона погодиться? – Розгублено сказала дружина. – Вона нас постійно лає, що ми гроші на вітер кидаємо.

– Ось подзвони їй! Вислухаємо її нотації, як правильно жити. Погодимося з нею у всьому.

– У неї пенсія хороша, вона ще більше розлютиться на нас.

– Давай, подзвони! – Сказав зять. – Хоч спокійно працюватимемо.

На кухні пролунав дзвін і вони кинулися туди. На підлозі в калюжі лежали уламки тарілки та локшина швидкого приготування.

– Ми хотіли приготувати, – почав виправдовуватися Ігор, – а вона впала.

– Мамо, ми приберемо, – винувато промимрив Ілля і почав збирати з підлоги уламки.

– Швидко обидва в кімнату! – крикнула на них мати.

Коли лад на кухні був трохи наведений, Борис рішуче сказав:

– Дзвони матері, разом повечеряємо!

Валерія витерла руки й пішла до кімнати, де на столі лежав телефон.

…На телефоні заграла мелодія. Агата Василівна глянула на екран і мимоволі посміхнулася.

– Доброго дня, мамо! – пролунав надто бадьорий голос доньки.

– Доброго дня, Лєро! Що сталося?

– Мамо, приходь разом повечеряємо, – дочка в нерішучості замовкла, але все ж таки вимовила. – Тему одну треба обговорити.

– Зараз прийду!

– Бабуся! – кинулися до неї онуки.

Обійняли її по обидва боки, одночасно заглядаючи в пакети.

– Ви їли? – запитала Агата Василівна якомога суворіше.

Але онуки на її суворість уваги не звернули, а Ілля почав розповідати:

– Ми хотіли поїсти локшину швидкого приготування, але в нас тарілка впала і розбилася, і мама нас вигнала з кухні.

– Мамо, проходь! – З кухні вийшла дочка.

– Бабусю, а ці шоколадки нам? – Зазирнув у пакет Ігор.

– Спочатку поїмо!

Після того, як метушня влягла, всі наїлися, і онуки були відправлені в дитячу пограти, дорослі сіли пити чай, і Агата Василівна запитала:

– Ну і що у вас трапилося?

– Від нас нянечка пішла, і нам нікуди їх подіти, – почала дочка.

– Ось звільняйся і сиди з ними!

– Я майже сорок тисяч заробляю. Ми збираємося нашу квартиру на трикімнатну, чи чотирикімнатну міняти. Машину хотіли купити.

– Ти дванадцять тисяч на нянечку витрачаєш і шість собі на одяг та взуття. Ти ж на роботу, чи не щодня в новому ходиш.

– З такою як ти господинею, вам ні машину, ні велику квартиру ніколи не купити, – і заспокоївшись, Агата Василівна додала. – Гаразд, заберу я завтра їх із садка.

– Ми інше хотіли.

– Яке інше?

– Мамо, давай ти з онуками сидітимеш, а ми тобі дванадцять тисяч платитимемо.

– Що-о-о? Я буду у вас нянькою працювати? – Закричала мати.

– Ну, мамо!

Бабуся судомно сьорбнула чай. Заспокоївшись, про щось замислилась. На її обличчі майнула загадкова усмішка, і вона таки видала:

– Платитимете мені двадцять чотири тисячі на місяць!

Повисла пауза. Першим прийшов до тями зять:

– Агато Василівно, а у вас випадково нічого не …

– Все, домовилися! – відрізала теща. – За рік подивимося, що вийде.

– Борисе, заспокойся! – Валерія виштовхала чоловіка з кухні та прошепотіла. – Мама щось задумала. Подивимося, що вийде.

Пройшов день. Борис повернувся з роботи з пакетом, в якому були напівфабрикати, які можна було приготувати нашвидкуруч. З кухні пахло чимось смачним, явно, не локшиною швидкого приготування.

– Тату! – кинулися до нього сини.

Батько віддав їм пакет:

– Несіть на кухню!

Ті зазирнули у пакет, та скривилися. Віднесли на кухню й одразу вирушили до себе в кімнату.

З кухні вийшла усміхнена дружина, поцілувала:

– Сідай їсти!

На столі на нього чекало картопляне пюре з фаршированим болгарським перцем, посипане дрібно нарізаним кропом.

– Вона приготувала? – спитав, не в змозі відірвати погляду від величезних червоних перців.

– Мама.

– Як смачно, – мимоволі майнула думка у Бориса. – І чай якийсь запашний. Гаразд, побачимо, що далі буде.

Минув тиждень. Агата Василівна вже почувала себе господаркою у квартирі доньки. Навіть із зятем іноді розмовляли, коли він першим із роботи приходив.

На цей раз першою прийшла донька з пакетами в руках. Сунула синам якусь коробочку:

– Ідіть, пограйте! – І з усмішкою звернулася до матері. – Мамо, ти сьогодні не йди, у нас із Борисом мідне весілля.

– Пам’ятаю. Воно ще вовняним називається. Я вам светри у подарунок купила. У вашій кімнаті лежать на ліжку.

Дочка кинулася туди. Хвилин за п’ять вийшла звідти в новому светрі.

– Мамо, ну як?

– Нормально. Ти в мене найкрасивіша, тобі все личить.

Ще хвилин за п’ять вийшла вже без светра:

– Піду, щось смачне приготую.

– Я вже приготувала.

Дочка зайшла на кухню, подивилася:

– Ух ти, у нас сьогодні справжнє свято буде! Зараз ще дещо наріжу.

Тут і зять повернувся, такий веселий. Тещу одразу відчув:

– Не просто все це. Ох не просто! – подумалося йому.

Весело пройшло це свято, хоч і в тісному колі. Перед тим, як зібратися йти, Агата Василівна запитала:

– Ну і що ви надумали?

– Мамо, ми хочемо на тиждень путівку взяти. Відпочити. Ти залишишся з онуками?

– Залишуся. Куди ж подітися?

– Мамо, ти у нас просто золото!

Минув місяць. Валерія повернулася із роботи. З натягнутою усмішкою на обличчі, наче в очікуванні якогось дива. Сунула синам шоколадки.

Разом із матір’ю сіла за стіл. Полилася звичайна розмова. Дочка про роботу, мати – про онуків, але відчувалося, що Валерія чекає на іншу розмову. Не витримала і почала першою.

– Мамо, там Борис тобі дванадцять тисяч переказав.

– Я бачила.

– Зараз і я тобі дванадцять перекажу, – а в очах просто сяяла надія, що мати зараз скаже: не треба.

– Переказуй! – кивнула головою Агата Василівна.

Хвилин за п’ять гроші було переказано.

Минув рік. Валерія прийшла із роботи. Таке життя, коли мама все за них робить, їй подобалося. Єдине, що його затьмарювало, що треба щомісяця по двадцять чотири тисячі віддавати.

Ось і вчора чергові віддали. Але почала Валерія міркувати, що й раніше ці двадцять чотири тисячі якось непомітно йшли, то на нянечок, то на обіди в кафешках, дорогі, але не надто смачні, то на одяг, коли легше новий купити, ніж привести в належний вигляд старий.

Сіли за стіл вечеряти, але мама додому щось не поспішала:

– Зятя почекаю! Розмова у мене до вас є.

– Мамо, яка?

– Зараз Борис прийде.

Коли той прийшов, дали йому спокійно повечеряти й Агата Василівна почала дуже цікаву розмову.

– Час вам квартиру міняти. Внуки мої скоро до школи підуть.

– Ми давно про це думаємо, – сказала дочка, не відриваючи від матері очей. – Ми з Борисом триста тисяч накопичили, але цього мало. Треба принаймні п’ятсот.

– У мене двісті вісімдесят є, тож, ще й на ремонт вистачить.

– Мамо, правда?

– Ви ж мені чесно по двадцять чотири тисячі щомісяця переказували. Ось я вам на розширення й заробила. І навіть квартиру для обміну підшукала. Тут недалеко. Прямо зараз ходімо подивимося.

– Ура! Дякую, мамо!

Всю ніч не могли Борис із Валерією заснути. Перед очима стояла та сама квартира, яка їм дуже сподобалася.

– Так, там великий ремонт і не потрібний, – по-діловому розсудив Борис.

– Шпалери хороші купимо та змінимо. Стелі та лінолеум там хороші.

– Сантехніку треба всю змінити.

– Газова плита мені в них не подобається.

Довго обговорювали, як і що поміняють у новій квартирі, і як там продовжуватимуть жити. Раптом Борис так щиро промовив:

– Яка, Лєро, у тебе гарна мама!

– Ми їй і наступного року платитимемо по двадцять п’ять тисяч на місяць.

– Це навіть не обговорюється. І треба їй добрий подарунок купити. Ти дізнайся, про що вона мріє!

А мені здається, що найбільша мрія всіх матерів – щоб діти та онуки були щасливі, та здорові! Ви зі мною згодні? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.