– Славику, може, встанеш із дивана і допоможеш мені розібрати сумки? – з явним невдоволенням крикнула Марина.

– А потім що? Обід приготувати і черевики всім почистити? – В’ячеслав навіть не сіпнувся з місця. – Хто тебе змушує стільки купувати? Сама винна.

За вісім років сімейного життя Марина звикла, що вона “сама винна”.Привела у світ близнюків – “сама винна, тепер стеж за ними”.

Знадобилося дороге лікування – “сама винна, а до моїх накопичень не торкайся”. Ідеш із магазину з важкими сумками – “сама винна, бери потроху щодня, а не відразу на тиждень”.

Будь-яка інша жінка вже давно б прогнала такого байдужого й ледачого чоловіка. Але Марина була сильно прив’язана до В’ячеслава і не хотіла, щоб діти росли без батька. Адже вона не з чуток знала, як важко жити в неповній сім’ї.

Батько Марини працював дальнобійником, але через побутовий нещасний випадок втратив зір і став профнепридатним. Гідно прийняти це не вийшло, і незабаром він пристрастився до міцного.

Марині було всього шість років, коли батько пішов з життя. Відтоді безтурботне дитинство закінчилося. Мати намагалася побудувати нові стосунки, але всі її романи були швидкоплинні. І в цьому вона почала звинувачувати Марину, а після чергової невдачі відправила її в інтернат.

У такій установі домашній дівчинці було непросто. Щодня вона потерпала від нападок старших вихованців, а поскаржитися і попросити допомоги було ні в кого.

Марина щиро сподівалася, що скоро мама знайде гідного чоловіка і забере її додому. Тільки надіям не судилося виправдатися. Одного разу вихователька Діна Олександрівна з удаваним сумом у голосі повідомила, що її мами більше немає.

Дитбудинківські порядки виявилися ще суворішими, ніж в інтернаті. Саме в той момент Марина зрозуміла, що головне в її житті – створити міцну і щасливу сім’ю, якій вона зможе дарувати всю свою любов і турботу без залишку. Щоб її дітям ніколи не довелося проходити через таке.

А потім вона зустріла В’ячеслава і втратила голову. Він здавався Марині справжнім принцом: мужній і серйозний, але при цьому неймовірно романтичний і ніжний.

Уже на другий тиждень стосунків Славик познайомив Марину з мамою, яка тепло прийняла майбутню невістку. Ірина Альбертівна після весілля навіть поступилася молодим своєю двокімнатною квартирою, а сама перебралася жити на дачу.

– Ірино Альбертівно, ну якось незручно вас соромити, – Марину дуже зворушив вчинок свекрухи, але вона не звикла до щедрості з боку інших людей, – у мене ж є однокімнатна квартира, ми й там зі Славиком помістимося.

– Зараз поміститеся, а коли діти з’являться – місця буде мало, – Ірина Альбертівна погладила Марину по кругленькому животику, – тим паче я давно мріяла перебратися на дачу з цього задушливого міста.

Перший час сімейне життя було саме таким, про яке мріяла Марина. Славик носив її на руках і виконував кожну забаганку. Але після появи дітей усе змінилося. Малюки постійно вередували, що дуже дратувало В’ячеслава.

– Ти їх вгамуєш коли-небудь? – бурмотів Славик, коли діти вп’яте розбудили його серед ночі. – Скільки можна?

– Міг би й допомогти, у мене всього дві руки! Мені теж важко.

– Що ти за мати тоді! – фиркнув В’ячеслав, перевертаючись на інший бік.

У той момент Марина ледь змогла стримати сльози. Вона завжди прагнула бути гарною матір’ю та дружиною, тому слова Славика глибоко її поранили.

Незабаром докори стали невіддільною частиною сімейного життя. Марина намагалася поскаржитися Ірині Альбертівні, але та лише відмахувалася:

– Мариночко, всі чоловіки такі. Байдужі. Допомоги й чекати не варто. А наша доля – терпіння.

І Марина терпіла. Вона дуже любила сім’ю і вважала самопожертву своїм обов’язком.

Коли дітям виповнилося три роки, Марина повернулася на роботу. До виходу в декретну відпустку вона працювала шеф-кухарем у місцевій кондитерській, але після появи близнюків зрозуміла, що ця посада забирає надто багато сил. Тоді Марина погодилася перейти на позицію звичайного кухаря, хоч і відчутно втратила в зарплаті.

І тут на неї чекав “сюрприз” від В’ячеслава, у якого стався серйозний конфлікт із начальством:

– Все, йду у вільне плавання! Дістало працювати “на дядька”! Нехай ще пошукають такого грамотного юриста, як я!

– Але моєї зарплати ледь вистачить на найнеобхідніше… У нас двоє дітей, ти не забув?

В’ячеслав укотре вибухнув:
– Сама винна, що на куховарку вивчилася! Мені дорікати не треба, я вдома зароблю в сто разів більше. А то сіла на шию і команди роздаєш!

Марина вирішила не загострювати ситуацію і промовчала. Але в душі клекотали образа, гнів і навіть ненависть до Славика. Вона знову звернулася до Ірини Альбертівни по підтримку.

– Дитинко, це навіть добре, що Славик звільнився. Адже в нього були постійні конфлікти на роботі. Навіщо йому зайві тривоги? Нехай відпочине трішки, пошукає себе.

– Мені здається, що в сорок років і з двома дітьми пізно себе шукати, – крізь сльози сказала Марина. – Я ж не можу сама тягнути сім’ю. Тим паче, що по дому Славик не допомагає, а я після дванадцятигодинної зміни валюся з ніг.

– Ти перебільшуєш. Усе налагодиться, не панікуй завчасно.

Але з кожним днем у Марини з’являлося все більше причин для паніки. В’ячеслав не збирався шукати роботу, а весь його підробіток зводився до написання контрольних і курсових робіт для студентів юрфаку. Стосунки в родині стрімко псувалися.

Марина почувалася самотньою, розчавленою, спустошеною. Вона не знала, як упоратися з цим почуттям порожнечі всередині. Ночами тихо плакала в подушку, а насправді їй хотілося кричати від болю і безвиході.

Коли вона заплющувала очі, то бачила себе п’ятирічною дівчинкою, яку тримав на руках батько. Поруч стояла весела мама з букетом кульбаб. Ці моменти були найщасливішими, і досі міцно сиділи в пам’яті. А тепер… Її життя було оповите тягучою рутиною.

Кожен день починався однаково і був схожий на попередній. Марина машинально виконувала якісь дії, і так по колу, виходу з якого не було.
* * * *
– Значить так. Я все придумала, – Ірина Альбертівна з’явилася на порозі без попередження. – Я переїжджаю до вас!
Марина спробувала заперечити, але свекруха не дала й слова вимовити.

– Ну дивись, тут одні плюси! Дачу я на літо здам – буде додатковий дохід. Тобі з дітьми допоможу. А Славик нехай спокійно займається пошуками вигідних пропозицій по роботі.

– Мамо, це найприємніша новина за останній час, – В’ячеслав світився від щастя, – а то діти постійно кричать, кругом безлад, і Марина постійно на своїй роботі.

Останнє слово В’ячеслав вимовив протяжно і з неприхованою огидою.
– Знаєш, любий, моя робота годує всю сім’ю, – не витримала Марина, – поки ти лежиш на дивані й не приносиш у дім жодної копійки!

Стримати емоції не вийшло, і Марина вибігла з дому, голосно грюкнувши дверима. Засмучена, вона йшла вулицею, занурена у свої думки. “Діти ні в чому не винні, заради них я все стерплю”, – монотонно повторювала про себе.

Через кілька годин безглуздих поневірянь вона повернулася додому.У цей час Славик із мамою про щось шепотілися на кухні.

– Вона мені просто огидна. Дістала вічним невдоволеним ниттям! І на хвилину не розслабишся. Усе, розлучення!

– Синку, а як же діти?

– Діти – це не моя турбота. Ще й двоє.

– Ні, Славику, ти не правий. Діти мають залишитися з нами. І з розлученням не поспішай. Спочатку потрібно переконати Маринку продати її квартиру. При розлученні поділите гроші порівну. Ти, як досвідчений юрист, провернеш усе по розуму.

Вона собі якусь кімнату купить, а ми на дачі зробимо ремонт, утеплимо фасад, зручності в будинок проведемо. І я з онуками переберуся туди. А ти будеш навідуватися, коли захочеш. Моя квартира залишиться в повному твоєму розпорядженні. Може, знайдеш собі нормальну жінку.

– Точно, мамо! Ти справжній стратег. Мені б і в голову таке не прийшло. Знаєш, я без зусиль дітей відсуджу, а потім і на аліменти подам. Завтра ж займуся цим питанням!

– Ні, завтра цим питанням займуся я! – з особливою жорсткістю в голосі сказала Марина.
В одну мить рідні люди перетворилися на чужих і мерзенних.

– Мариночко, дитинко, ти про що? Ми просто обговорювали плани на день…

Безглузді виправдання Ірини Альбертівни викликали в Марини лише холодну усмішку. Вона швидко зібрала речі і поїхала з дітьми у свою квартиру.

“Ось уже точно, сама винна! Терпіти стільки принижень і заради чого?” – Марина подумки картала себе за те, що раніше не наважилася піти.

Нарешті вона зрозуміла, що жаліти себе – значить усвідомлено руйнувати своє життя. І до чого це призвело? Вона мало не стала жертвою підлих і спритних родичів. Ні, тепер Марина не має наміру поступатися. Вона боротиметься до кінця.

Уже наступного дня Марина зібрала необхідні документи і вирушила до суду, щоб подати позов про розлучення. Вона була впевнена, що вперше в житті чинить правильно.

Процес тривав понад три місяці. Щоразу Славик знаходив причини, через які слухання постійно відкладалося і переносилося. Увесь цей час Марині приходили гнівні повідомлення від чоловіка та Ірини Альбертівни. А перед фінальним засіданням Славик почав відкрито їй погрожувати.

Але всі ці труднощі здавалися нікчемними порівняно з невдалим шлюбом. І коли Марина отримала рішення про розлучення, вона відчула себе найщасливішою людиною.

“Невдаха з юридичною освітою”, – написала Марина Славику і додала телефони колишніх родичів до чорного списку.

У житті дітей В’ячеслав не брав участі і майже не платив аліменти. Ірина Альбертівна іноді приходила до Марини і благала дозволити їй побачити онуків.

– Я, звичайно, сама винна, що колись довірилася вашому синові, – Марина залишалася непохитною, – але тепер я хочу провести залишок життя без вашої мерзенної сімейки.

Через кілька місяців Ірина Альбертівна перестала діставати Марину своїми візитами.