— Тамаро, а я твого Васька бачила вчора в Ніни, — голос сусідки застав зненацька. Тамара саме займалася касою.

— І тобі привіт, Ніно. Йди на іншу касу, моя закрита.

— Та я вже все пробила. Я так, поговорити…

— Нема про що тут говорити. Ти знаєш, що мій чоловік — сантехнік. Його викличуть — він прийде. Тобі треба трубу прочистити, викликай. Він і до тебе прийде. І до баби Люди прийде.

Що ж мені тепер, у кожній жінці бачити конкурентку?! — по обличчю Тамари було помітно, що вона дуже нервує. Руки затремтіли.

— Просто твій Васько вже місяць, як до Ніни ходить.

— Значить, у неї багато справ.

— А від неї він вийшов напідпитку. Я це теж бачила.

— В якості подяки Ніна йому чарочку налила. У чому проблема? — Тамара зі злістю захлопнула касовий апарат.

— Та ні… Ні в чому.

— Чоловіки іноді хочуть випити. Це нормально. Ти ж сама розумієш!

— Звичайно, звичайно, — сусідка швидко зібрала свої пакети й вийшла з магазину.

Тамара важко зітхнула. Думки блукали десь далеко. Вона відчула тугу.

Того дня чоловік знову прийшов додому пізно. Не тверезий, веселий. Але вона жодного слова не сказала йому.

— Він хороший, він просто втомився, — звичні слова звучали в її голові як заклинання.

— Матір, ти що, не принесла нічого з магазину?! — голос сина, Ігоря, звучав незвично низько.

У хлопця почався перехідний вік. І Тамара зрозуміла, що попереду на них чекає ще веселіше життя.

— Я просив, принеси мені енергетик! — хлопець стукнув кулаком по столу. Ігор вимахав за літо, ставши на дві голови вищий за матір.

— Синочку, шкідливо ж…

— Грошей дай!

— Але…

— Я сказав, грошей дай! — Ігор не чув слів матері, він немов озвірів.

— Васю… поговори з ним, — одними губами прошепотіла Тамара, але чоловік лише відмахнувся, перевернувшись на інший бік, і захропів.

— Сам візьму, — сплюнув Ігор і поліз у гаманець матері. Після чого він швидко вийшов з дому й пішов на ніч.

Тамара розуміла, що син копіює поведінку батька.

Вона звикла миритися з його пагубними звичками, з його нескінченними нічними відлучками, з його гучними криками на дітей.

Для неї було важливим лише одне — він її чоловік.

І вона повинна його підтримувати, незважаючи ні на що.

— Чоловікам потрібно відпочивати, і якщо йому іноді хочеться випити, ну що ж, — розмірковувала вона.

Щоправда, Василь не був тихим пиякою

. Іноді він доходив до такого стану, що йому потрібно було «покопирсати нерви» всім, хто був поруч.

Сварки й скандали в домі давно стали звичними.

Інна, старша дочка, страждала від цього найбільше.

Батько часто кричав на неї, принижував за найменшу провину. Він ледве терпів її, і, загалом, зважав на її думку лише в тому, що вона повинна була бути «тихонею» й не заважати йому.

— Мамо, чому батько мене ненавидить?!

— Ти не розумієш, Інно, чоловік — це чоловік, і він може собі дозволити більше, — говорила Тамара дочці, коли та намагалася протестувати.

Вона відчувала себе винною за те, що донька вкотре ображена.

Але рішучість Тамари була непохитною: вона все одно виправдовувала чоловіка.

— Мамо, батько знову гуляв до ранку. Не треба пускати його додому! Давай замкнемо двері, нехай на вулиці спить… Я його боюся! Ігор дивиться на це й виросте таким же! — плакала Інна.

Батько влаштував скандал посеред ночі, вона бачила, як мати отримала від нього пару «комплементів» по шиї.

— Ти нічого не розумієш. Головне, він не покинув нас… Просто в нього зараз складний період.

Інна й справді не могла зрозуміти цього, тому, як тільки їй виповнилося 16 років, вона вступила до технікуму й втекла з рідного дому.

Їдучи, Інна думала, що втече від проблем, що з часом зможе забути, а може, навіть пробачити батька.

Переїхавши, вона почала будувати своє життя, стала вчитися, отримувала стипендію й підробляла в кафе.

Минули роки, але як би вона не намагалася, минуле не відпускало.

Коли вона зустріла Анатолія, все здавалося іншим.

Він не пив, не кричав, не принижував її. З ним вона вперше відчула себе щасливою.

Коли Анатолій запропонував їй вийти заміж, Інна відчула, що нарешті в неї є шанс на щастя.

Але саме тоді вона зіткнулася з тим, що «сімейні цінності», прищеплені матір’ю, ніяк не можуть залишити її в спокої.

Не минуло й пів року після весілля, як Інна почала помічати дивацтва в поведінці чоловіка.

Він багато часу проводив із колегами, часто зникав, а коли вона намагалася з’ясувати, де він, його відповіді були ухильними.

Якось увечері, поки чоловік розмовляв по телефону на кухні, вона почула вібрацію. Виявилося, що в шухляді чоловіка лежав ще один мобільний.

Руки самі натиснули на прийняття виклику…

— Толику, я не розумію, чому я не можу до тебе додзвонитися?! У нас побачення, а я навіть не знаю, о котрій ти за мною заїдеш! Ти що, знову зі своєю дружиною? Ти ж обіцяв, що розповіси їй про нас! Толю?!

— Так, він зі своєю дружиною, — сказала Інна й скинула виклик.

Інна швидко переглянула повідомлення й побачила достатньо, щоб усе зрозуміти.

— З ким ти спілкувалася? — Анатолій зазирнув до кімнати.

— З твоєю коханкою.

— Це… нічого не означає. Вона просто… Сама мене спокусила.

— Звичайно. Я так і зрозуміла. Ти — взагалі святий. Втім, як і всі інші чоловіки.

Інна зібрала речі й поїхала. Вперше за кілька років їй захотілося до мами.

Розповісти про все. Вона сподівалася, що Тамара зрозуміє її й підтримає.

Коли Інна приїхала до Тамари, вона відчула, як її серце стискається. Вона сіла на кухні перед мамою й розплакалася.

— Мамо, Толя зрадив мене. Ми одружені пів року! Я думала, що щаслива… Що мені робити? — голос Інни тремтів, ніби з кожним словом тягар на її тендітних плечах ставав усе важчим.

Тамара подивилася на дочку й набрала повітря в груди, ніби готуючись до того, що зараз їй належить сказати щось важливе.

— Інно, ти що, не розумієш? Це все дурниці! — її голос був рівним, навіть не здригнувся.

– Він же не п’є! Не б’є тебе! Так… Це факт: чоловіки іноді можуть погуляти, ну що в цьому такого? Ти не повинна руйнувати сім’ю через якісь дурні помилки. Чоловіки — вони всі такі, повір мені.

Чоловік, він… він просто може трохи збитися зі шляху, але не це головне.

І не треба шукати проблему там, де її немає. Скільки таких жінок ще буде. А ти — ДРУЖИНА. Ти — головна в його житті. Тож підтримай його!

Інна не могла повірити в те, що чула.

Вона дивилася на матір, ніби її слова — це якийсь страшний кошмар, ніби це сон і вона зараз прокинеться.

Це були ті самі виправдання, які Тамара знаходила Василю, коли той приходив додому п’яний і кричав на всіх.

Це були ті самі проблеми, які руйнували їхню сім’ю: терпіння й покірність.

— Мамо… — Інна відчула, як з кожним словом її гнів зростає. — Ти справді думаєш, що я повинна просто заплющити на це очі? Ти все життя заплющувала на все очі!

Ти виправдовуєш батька, виправдовуєш його поведінку, а потім кажеш мені, щоб я теж це терпіла. Але я не можу! Я не буду жити як ти!

Тамара у відповідь мовчала, її обличчя залишалося непроникним.

Вона відчула, як у грудях щось йокнуло, але не знала, як відреагувати.

Усе, що вона могла сказати — це виправдати його. Усе своє життя вона виправдовувала Василя.

Не могла уявити, що можна жити інакше.

— Ти все неправильно розумієш, — відповіла вона, намагаючись приховати в голосі сумнів.

– Жінка повинна бути сильною. За сім’ю треба боротися. А ти весь час намагаєшся втекти від проблем. Зрозумій: стерпиться — злюбиться. Ти ще молода, багато чого не розумієш.

Головне, щоб у домі чоловік був! Ну куди ми, жінки, без них? Ну ні цвяха не прибити, ні трубу не поміняти!

— Мамо! Я сама вмію користуватися молотком! Чоловік потрібен не тільки для господарства й для галочки! Коли ж ти це зрозумієш?!

Інна відвернулася.

Важкі думки заполонили розум, і вона зрозуміла, що мати ніколи не зміниться.

— Я не буду терпіти, мамо, — сказала Інна з таким гірким голосом, що це пронизало серце Тамари.

– Ти можеш жити, як і раніше, але я… я не зможу. У мене є право на своє життя, на те, щоб бути щасливою, а не просто існувати.

Інна встала, не сказавши більше жодного слова, й пішла.

Брата Інна не застала, як і батька. А залишатися в цьому домі більше не було ні сенсу, ні бажання.

Минуло кілька місяців після того, як Інна розлучилася з Анатолієм. Вона переживала, вчилася довіряти людям, ходила до психолога. І одного разу, на свій подив, Інна зустріла Олександра.

Він був іншим.

Сильним, впевненим, розумним і турботливим. У ньому було щось заспокійливе, щось, що змушувало Інну почуватися жінкою, а не «терпилою».

Олександр поважав її, не намагався домінувати, не давав обіцянок, яких не міг би виконати.

На інших жінок не дивився. Усе в їхніх стосунках здавалося правильним, і вона відчула, що таке — бути коханою.

Але, незважаючи на його турботу, Інна (розповідь спеціально для сайту – цей день) не могла повністю відпустити минуле.

Вона розуміла, що не може забути того, яким її життя було в сім’ї, в тому домі, де було багато болю, зради й страху.

Проте її життя змінювалося.

Саша не квапив, знав, що вона сама повинна зрозуміти, коли буде готова.

І ось, після кількох місяців з Олександром, вона вирішила, що настав час повернутися до рідного селища, побачити матір і познайомити її зі своїм новим нареченим, показати їй, що чоловіки бувають різними.

До того ж мати обмовилася, що батько вдома не живе…

Як виявилося, Василь пішов від Тамари до іншої жінки й висміював колишню дружину перед сусідами.

«Дурна, сама мене втримати не змогла!»

Тамара не сварила його.

Вона знову знаходила слова, щоб виправдати чоловіка.

— Васенька — волелюбна людина… Йому тісні рамки сімейних уз.

Дізнавшись, що Інна приїде з нареченим, Тамара накрила стіл, зустріла привітно.

Вася не з’являвся вже місяць. Втім, навіть без батька було кому здивувати гостей.

У передпокої грюкнули двері й пролунав гучний регіт.

— Гей, де їжа? — прокричав Ігор з порога, кинувши на підлогу куртку. — Обслужи нас, мати, ми з друзями прийшли голодні. І не забудь настоянку принести! Ворушись!!!

Тамара здригнулася.

Вона попереджала сина, що приїде сестра, але Ігорю було начхати. Він вирішив показати, хто в домі господар.

— Сидіть, я піду зустріну вашого сина, — тихо сказав Олександр і спокійно пішов у передпокій.

— Доню… він же…

— Нічого, мамо, Саша КМС з боротьби.

— Ігор… — Тамара злякалася.

— Йому не вистачає доброї прочуханки. Але Саша не битиме його. Тільки поговорить. Це не діло, так спілкуватися з матір’ю.

Що сказав Олександр і як переконав хлопців вийти на вулицю, було для Тамари загадкою.

Але Ігор повернувся як шовковий. Тільки зі злістю поглядав на сестру: мовляв, привела мужика… змія.

Інна з нареченим прожили в матері два тижні.

За цей час Олександр встиг переконати брата нареченої спілкуватися з Тамарою ввічливіше. Коли вони їхали, хлопець пообіцяв, що поводитиметься пристойно.

Мати не скаржилася. Начебто й справді стало легше. Без чоловіка. З нормальним сином.

Цю історію багато хто назвав би казкою.

Тому через пів року, коли, здавалося, нічого не віщувало біди…

На порозі дому з’явився Вася.

— Тамаро, пробач. Усе було помилкою. Давай знову будемо разом? — він криво посміхнувся, сподіваючись на звичне всепрощення.

У той момент дочка гостювала в Тамари й просто захлопнула двері перед носом батька.

— Що за шмаркачка! А ну, відчиняй! — він гамселив у двері, повертаючи дитячі спогади й страхи.

Інна благала матір не приймати його.

— Мамо, ти збожеволіла? Ти ж сама бачиш, який він! — вона трясла її за плечі.

Тамара похитала головою.

— Він змінився, усвідомив… треба дати йому шанс.

Незважаючи на прохання дочки, вона знову (розповідь спеціально для сайту – цей день) відчинила йому двері, дозволила увійти.

— Що, стара, не чекала мене? — спитав він, коли побачив Тамару. — Ти чого, без мене не можеш жити? Все одно одна будеш.

Тамара, ніби в трансі, відгукнулася на його голос.

Вона стояла на кухні як заворожена й не могла повірити, що знову приймає його.

— Ти ж сам знаєш, як мені важко без тебе. Ти ж мій чоловік, ми — сім’я, — пробурмотіла вона, опустивши голову.

Вона не могла зрозуміти, що робити, як інакше реагувати.

Адже її життя, усе, що вона робила, було пов’язано з ним.

Вона без нього ніби й не жила.

Інна, що стояла поруч, взяла маму за руку й сказала:

— Мамо, не потрібно цього. Ти не повинна знову впускати цю людину в наше життя. Він пропащий! Тобі без нього краще! Подивися на себе! Яка ти стара?

Тамара не відповіла.

Для неї все було, як раніше — їй було важко сказати «ні».

І як тільки дочка поїхала, вона знову прийняла Василя.

— Ти ж знаєш, що я люблю тебе, Тамаро, — говорив він, коли її очі наповнювалися сльозами. — Ну чого ти ревеш? Я ж не б’ю тебе. Чудово живемо, чи не так?

Тамара дивилася на нього й мовчала.

Вона все одно продовжувала його виправдовувати, чіпляючись за ілюзію любові, за звичку бути з ним.

Дізнавшись, що все повернулося на круги своя, Інна більше не приїжджала до матері.

Вона зрозуміла, що не Василь винен, винна її мати. Мати, яка, незважаючи на всі свої страждання, продовжувала виправдовувати ці хворі стосунки.

Мати, яка продовжувала вірити в те, що жінка повинна терпіти, привчала до цього дочку й сина.

Це вона зіпсувала їхнє дитинство, не вигнавши Василя одразу.

Ігор пішов з дому.

Пішов слідами сестри й, на щастя, не закінчив життя десь у буцегарні, а вступив сяк-так до технікуму.

Олександр узяв над ним шефство й допомагав, замінив батька й наставляв на шлях істинний та виховував любов до спорту.

Тамара ж залишилася у своїй пастці.

Вона не змогла зробити крок із замкнутого кола. Вона не змогла сказати собі «стоп».

Її жіноче щастя було в чоловікові.

Ось тільки чи було воно, це «щастя»?…