Марія завжди вважала, що в її домі все має бути за її правилами. Вона любила збирати родину за великим та багатим столом, особливо на свій День народження.

Щороку приходили син Павло з дружиною Ганною, онучка Катруся, сестра Валентина та ще кілька родичів.

Марія готувалася до свята заздалегідь: меню складала сама, кожному гостю призначала місце, а невістці діставалася найклопітніша роль — допомагати на кухні й стежити, щоб у всіх були повні тарілки.

Ганна звикла до таких родинних зборів, але щоразу поверталася додому з відчуттям втоми й легкої образи.

Марія не пропускала нагоди зробити зауваження: то салат не так нарізаний, то скатертина не ідеально випрасувана, то онучка занадто довго сидить за телефоном.

Павло намагався не втручатися, віджартовувався або йшов до крамниці, аби не потрапляти під гарячу руку матері.

Цього разу Ганна теж вирішила не сперечатися, їй здавалося, що так усе мине спокійніше. Вона заздалегідь купила подарунок, допомогла свекрусі з прибиранням, навіть спекла її улюблений торт.

Але з самого ранку іменинниця була незадоволена.

— Ганно, ти знову поставила чашки не в ту шафу, — бурчала Марія, переставляючи посуд. — Я вже сто разів казала, де що лежить.

— Добре, Маріє Павлівно, більше не переплутаю, — спокійно відповідала Ганна, хоча всередині закипало роздратування.

— І торт твій гарний, звичайно, але крем занадто рідкий, — продовжувала свекруха. — Наступного разу краще роби за рецептом, який я тобі давала.

— Обов’язково, — усміхнулася Ганна, стиснувши зуби.

Гості почали збиратися ближче до обіду. Павло допомагав накривати на стіл, Катруся гралася, а Марія контролювала процес, не забуваючи робити зауваження невістці на кожному кроці.

— Ганно, ти забула покласти виделки на стіл, — нагадала вона.

Ганна мовчки виправила, але помітила, що Валентина й ще кілька гостей перезирнулися, усміхнувшись. Видно було, що всі звикли до такого стилю спілкування в домі Марії.

Тільки Павло вдавав, що нічого не чує.

Свято розпочалося, але напруга в повітрі відчувалася з першої хвилини.

Марія сиділа на чолі столу, як справжня господиня, приймаючи вітання й подарунки.

Гості намагалися підтримувати розмову, але за кожним тостом та анекдотом відчувалася напруга.

Ганна усміхалася, підливала напої, прибирала зі столу, але кожен її крок супроводжувався коментарями свекрухи.

— Ганно, ну ти хоч хліб наріж акуратніше, а то шматки як цеглини, — голосно зауважила Марія, спеціально, щоб усі почули.

— Звичайно, — стримано відповіла Ганна, хоча хотілося кинути хлібницю й піти.

— Катрусю, не сиди так близько до телевізора, — додала Марія, — бо зіпсуєш зір, як мати.

Гості перезиралися, хтось намагався пожартувати, але атмосфера ставала все більш натягнутою.

Павло, помітивши, що Ганна ось-ось не витримає, спробував відволікти матір:

— Мамо, розкажи краще якусь історію зі своєї молодості, — запропонував він.

— Ой, та що розповідати, — відмахнулася Марія. — Краще б твоя дружина навчилася готувати, як я в молодості.

Ганна відчула, що більше не може мовчати. Вона встала, взяла зі столу серветку й спокійно, але голосно сказала:

— Маріє Павлівно, ви щороку влаштовуєте це свято, і щороку принижуєте мене при всіх. Я стараюся, допомагаю, готую, але все одно чую тільки докори.

Може, досить уже робити з мене посміховисько перед гостями?

За столом запала тиша.

Катруся здивовано подивилася на матір, Павло завмер із чаркою в руці.

Марія почервоніла й спробувала віджартуватися:

— Та що ти, Ганно, я ж по-доброму, для порядку.

— Ні, не по-доброму, — не відступала Ганна. — Ви просто звикли, що вам усі підкоряються. Але я не зобов’язана терпіти це тільки тому, що вийшла заміж за вашого сина.

Гості зашепотілися, хтось тихо усміхнувся, хтось відвів очі.

Марія вперше за багато років не знала, що відповісти. Павло спробував згладити ситуацію:

— Ганнусю, ну що ти, свято ж…

— Хай буде свято, — перебила його Ганна. — Тільки без мене.

Вона вийшла з кімнати, залишивши всіх у повному здивуванні.

Марія сиділа, не в змозі повірити, що невістка наважилася їй перечити.

У вітальні запала незручна тиша. Гості відводили очі, хтось вийшов на балкон, хтось раптом згадав, що терміново треба зателефонувати.

Павло сидів, дивлячись у порожню тарілку, а Марія вперше за всі роки відчула себе не господинею становища, а винуватицею сварки.

— Ну й характер у тебе, Маріє, — тихо зауважила сестра Валентина, наливаючи собі компот. — Не думала, що Ганна колись тобі відповість.

— Та що ви всі, — спробувала виправдатися Марія, — я ж хотіла як краще. Порядок має бути в домі!

— Порядок — це добре, — втрутився хтось із гостей, — але повага в родині теж потрібна. Ганна ж старалася для тебе. Он який стіл наготувала!

Марія хотіла заперечити, але слова застрягли в горлі.

Вона раптом згадала, як сама колись терпіла зауваження своєї свекрухи й клялася, що ніколи не буде такою.

А тепер ось — уся родина в напрузі, свято зіпсоване.

Павло встав і пішов шукати дружину. Він знайшов Ганну на кухні — вона стояла біля вікна, витираючи сльози.

— Ганнусю, ну не плач, — тихо сказав він. — Мама, звичайно, перегинає палицю, але вона не зі зла.

— Мені все одно, — схлипнула Ганна. — Я більше не можу. Щоразу одне й те саме. Я втомилася бути винною в усьому.

— Я поговорю з нею, — пообіцяв Павло, але сам не вірив, що це щось змінить.

Коли вони повернулися до кімнати, Марія вже намагалася поводитися, як ні в чому не бувало.

Вона голосно обговорювала з Валентиною, як краще солити огірки, але за поглядами гостей було видно: усі чекають продовження сварки.

Ганна сіла на край дивана, не торкаючись їжі.

Павло сів поруч. Марія кинула на них погляд, сповнений (розповідь спеціально для сайту – цей день) образи й роздратування.

— Ну що, всі задоволені? — різко сказала вона. — Свято зіпсоване, дякую тобі за це, невісточко.

— Свято зіпсоване не через мене, — спокійно відповіла Ганна. — Просто, може, пора задуматися, чому у вашому домі ніхто не почувається бажаним гостем.

Гості почали збиратися додому раніше, ніж зазвичай, навіть не стали чекати чаю.

Марія залишилася в порожній кімнаті, дивлячись на недоїдені салати й остиглі котлети.

Коли за гостями зачинилися двері, Марія довго сиділа в тиші, дивлячись на залишки святкового столу.

В голові крутилися слова Ганни: «Може, пора задуматися, чому у вашому домі ніхто не почувається бажаним гостем».

Було образливо, гірко, але визнати свою провину Марія не могла. Вона вирішила, що невістка просто невдячна, а син — підкаблучник.

Павло з Ганною збиралися мовчки.

Ганна швидко переодяглася, допомогла доньці зібрати іграшки й вийшла в коридор, навіть не попрощавшись. Павло затримався на хвилину, подивився на матір і тихо сказав:

— Мамо, якщо ти не змінишся, ми більше не приїжджатимемо. Я втомився дивитися, як ти ображаєш мою дружину.

Марія хотіла відповісти, але не знайшла слів.

Вона залишилася сама в квартирі, де ще недавно лунали голоси й сміх. Тепер тиша здавалася особливо важкою.

Увечері Марія спробувала зателефонувати синові, але той не взяв слухавку. Повідомлення, відправлене Ганні, залишилося без відповіді.

Марія намагалася виправдатися перед собою: мовляв, вона все робила заради порядку, заради родини, заради того, щоб усім було добре.

Але з кожним днем самотність ставала все відчутнішою. Вона дивилася на фотографії, де всі усміхаються, й думала, що тепер ці усмішки — тільки спогад.

P.S. Спочатку Марія намагалася переконати (розповідь спеціально для сайту – цей день) себе, що все це — просто спалах, що невістка охолоне й усе забудеться, але на душі було тривожно.

Минув рік, і наступний День народження Марія зустріла одна.

Ніхто не зателефонував, не прийшов, не надіслав навіть листівки, тільки син написав коротке вітальне повідомлення.

Марія злилася на невістку, на сина, на всіх, хто не зрозумів її «правильного» порядку. Образа й самотність стали її єдиними супутниками.

Як думаєте,  ці зауваження вартували того?