За тиждень до Нового року Уляні зателефонувала мама.

– Уля, привіт! Як ваші справи? Як Артем – не хворіє? Як Настуся?

Розпитавши дочку про всіх членів сім’ї, мама перейшла до того, навіщо, власне, і зателефонувала.

– Уля, тітка Оля звертається до вас із проханням: пустіть, будь ласка, Віку з чоловіком пожити у вашій квартирі на чотири місяці.

– Їхня квартира буде готова лише до травня, а нинішня господиня вимагає звільнити квартиру одразу після Новорічних свят – продаватимуть.

– Мамо, так у нас квартира теж не пустує – там квартиранти живуть. У нас із ними офіційний договір укладено.

– І, крім того, це дуже порядна сім’я – нам таких квартирантів згодом і не знайти: і платять акуратно, і у квартирі порядок.

– Я все розумію, Уля. Але Ольга – моя рідна сестра, Віка – твоя двоюрідна. Ви ж із нею, вважай, разом виросли, – продовжила переконувати Уляну мати.

– Мамо, ну хай вони винаймуть собі квартиру. На чотири місяці їм здадуть. А якщо на короткий термін, то немає сенсу шукати щось ідеальне.

– Адже це тимчасово, можна дешево винайняти. І гроші у Віки є, вони просто хочуть нашим коштом заощадити.

– Звичайно, вони не хочуть витрачатися. Тим більше Ольга знає, що у вас є квартира, в якій можна цей час безплатно пожити, – пояснила мама.

– Гаразд, мамо. Я одна однаково це питання не вирішу. Треба з чоловіком порадитись, – сказала Уляна.

– А чого тобі з Вітькою радитись? Як сказала, так і буде! – Заперечила мати. – Я завжди сама всі питання вирішувала, ніколи з твоїм батьком не радилася.

– Мамо, у нас у сім’ї свої правила, – відповіла дочка, не бажаючи нагадувати матері, що батько майже двадцять років мовчав, а потім зібрав свої речі й пішов туди, де з його думкою рахувалися.

– Гаразд, радься, тільки недовго. Їм восьмого січня треба з’їжджати, – погодилася мама.

Увечері Уляна розповіла Віктору про дзвінок матері.

– Ну і що ти думаєш? – Запитав він.

– Те саме, що й ти. Нам ця родинна благодійність дуже дорого обійдеться. Я б ще погодилася допомогти, якби в них була якась форс-мажорна ситуація.

– Але тут все дуже просто: тітка Оля та Віка хочуть заощадити. Гроші у них є – тітка моєї мами нещодавно розповідала, які меблі та техніку вони збираються замовляти у нову квартиру. Нам така й не снилась.

– Заздриш? – Запитав чоловік.

– Ні, просто пояснюю, чому не хочу мати через них купу клопоту: спочатку відмовляти квартирантам, потім чотири чи п’ять місяців не отримувати платню за квартиру, потім шукати нових квартирантів.

– І, знаючи Віку з дитинства, я навіть не впевнена, що вона «дякую» скаже.

– Значить, відмовляємо, – підбив підсумок Віктор.

Наступного дня Уляна зателефонувала мамі та повідомила їх із чоловіком рішення, пояснивши, чому вони не можуть піти назустріч родичам.

– Не чекала я від тебе такого, дочко! Я, звісно, ​​розумію, що гроші важливі. Але іноді все-таки треба поступитися. Тим більше не для сторонніх людей – для рідні.

– Мамо, але вони теж не голодують. Ти сама розповідала про їхні наполеонівські плани щодо квартири.

– Чому ми повинні відчувати незручності та фінансові втрати, щоб Віка змогла поставити у ванній джакузі з Італії? Пам’ятаєш, як тітка Оля хвалилася?

– Я зрозуміла вашу з Віктором позицію. Тільки тепер не дивуйтеся, що і до вас так само ставитимуться. Адже життя довге – будь-якої миті допомога знадобиться може, – сказала мама.

– Тобто ти, мамо, не допоможеш мені, бо я відмовилася допомогти Вікторії заощадити шістдесят тисяч коштом моєї родини? – Запитала Уляна.

Але мама їй не відповіла.

Мало того, ніхто із родичів з боку Уляни, окрім бабусі, не привітав їх із Новим роком. А мама скидала виклик, коли Уляна намагалася зателефонувати їй.

– Нам, здається, рідня оголосила бойкот, – сказала Уляна чоловікові.

– Не хвилюйся, це ненадовго. Як тільки комусь щось знадобиться, їхня єдність одразу впаде, – заспокоїв Віктор дружину.

Але це сталося набагато раніше.

П’ятого січня мати Уляни зателефонувала зятю. Вона, мабуть, вирішила, що це він заважає дочці проявити шляхетність та щедрість, та допомогти рідні.

– Вітю, привіт. Це твоя теща – Зоя Олексіївна. Як Новий рік зустріли? Не сумували? – Вона явно хотіла натякнути на те, що рідня не привітала їх зі святом.

– Дякую, Зоя Олексіївно. Все гаразд. Приїжджали мої батьки. Третього числа брат із сім’єю в гості приходив. Вчора з дітьми в аквапарк з’їздили – повеселилися від душі.

– Я рада за вас. А дзвоню ось з якого приводу: ви не передумали рідні допомогти? Може, таки пустите Віку з сім’єю у свою квартиру? Адже треба допомагати один одному.

– Добре, Зоя Олексіївно. Порахуймо. Квартира, яка не дає спокою вашим родичам – іпотечна. Щомісяця ми отримуємо оплату від квартирантів у розмірі п’ятнадцяти тисяч.

– Потім додаємо до цієї суми три тисячі й віддаємо всі ці гроші банку, як щомісячний платіж. Поки зрозуміло?

– Що тут не зрозуміти?

– Так от, дорога моя теща, якщо ваша племінниця житиме в цій квартирі, нам доведеться платити банку із сімейного бюджету. Але вже не три тисячі, а вісімнадцять.

– Вітя, не прибідняйся, ви обоє працюєте. Можна ж трохи затягнути пояси.

– Можна. Якщо Віка житиме у нашій квартирі чотири місяці, то ми недоотримаємо за цей час шістдесят тисяч.

– А згадайте, скільки ми з Уляною обіцяли дати вам у травні на ремонт даху? Саме ті шістдесят тисяч. Тепер не дамо!

– Чому? – Здивувалася Зоя Олексіївна.

– Тому що ми планували зібрати їх для вас, трохи затягнувши пояси. Вибачте, одразу і на кредит, і на дах ми заощадити не зможемо.

– Не пропонуєте ж ви перевести на хліб та воду ваших онуків? Тож вирішуйте: або ваша племінниця заощаджує нашим коштом і живе в нашій квартирі, або ви отримуєте гроші на ремонт даху.

– Мені треба подумати, – сказала Зоя Олексіївна.

Думала вона недовго, вже наступного дня зателефонувала і повідомила, що сама поговорила з сестрою і пояснила їй, що Уляна з чоловіком не зможуть дати притулок Вікторії на чотири місяці.

– Правда, тітка Оля на всіх нас дуже образилася, – сказала Уляні мама.

– Нічого, – посміхнувся Віктор, нехай її заспокоїть думка, що у нашій новій квартирі немає італійського джакузі.

Як з’ясувалося пізніше, на орендованій квартирі Вікторії з сім’єю довелося жити близько року – будівельники на три місяці запізнилися зі здачею будинку. А потім ще робили ремонт, тож у свою квартиру їм вдалося в’їхати лише у листопаді.

Новий дах помирив Зою Олексіївну з дочкою та зятем, і вона вирішила більше з ними через рідню не сваритися, бо своя сорочка, у вигляді даху, ближче до тіла.

А ще вона вирішила, що до зятя треба прислухатися, бо він не тільки добрі математичні здібності має, а й слушно міркує. А ви що скажете з цього приводу?

Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.