Наталя раділа: тітка поступилася їй свою квартиру на першому поверсі двоповерхівки на околиці міста, поїхавши жити на пенсії до Наталченої матері в селище.

Таким чином, здійснилася мрія тітки жити в сільській місцевості, на природі та, тим більше, з рідною сестрою.

А Наталя теж була щаслива: не кожній дівчині ще до заміжжя випадала така удача – бути самостійною та мати своє житло.

Наталя була ділова в матір.

Вона вже закінчила училище, отримала спеціальність вчителя початкових класів, і, переїхавши, відразу ж взялася за ремонт.

Потроху вона переклеїла обидві кімнати, пофарбувала підлогу, змінила штори, купила нову люстру. Все їй подобалося.

Одне не влаштовувало: сусід зверху завжди ставив свою машину під її вікном.

Звичайно, і його вікна були тут же, але Наталю турбував вранці гул машини, коли Ігор прогрівав двигун, фари освітлювали її кімнату, і вихлопні гази тут же наповнювали квартиру, якщо Наталя не встигала вчасно підбігти й зачинити прочинену кватирку.

Кілька разів вона просила Ігоря не ставити машину під вікна.

— Послухай, двір великий, місця всюди повно. Постав далі свою машину, хоча б он там, біля паркану, — говорила Наталя.

Але Ігор морщився й грубувато відповідав:

— А мені тут подобається, тут і мої вікна, і ти не в приватному будинку, повинна рахуватися з інтересами інших мешканців.

— От саме, ти не в приватному будинку! — його ж словами говорила Наталя, — і я не повинна дихати вихлопом щодня! Май совість!

Ігор не так давно придбав машину у свого приятеля, і так радів покупці, що ставив машину під свої вікна, щоб вартувати її, а ще виходив вечорами на балкон і зверху милувався на свою «ластівку».

Так молоді люди кілька разів з’ясовували стосунки, поки Наталя не пішла на крайні заходи.

Одного разу, коли Ігор увечері приїхав з роботи й знову хотів припаркуватися біля своїх вікон, він побачив, що прямо біля вікон Наталі стоїть парканчик – обгороджений палісадник.

— Ого, і коли ж це ти встигла? — він вийшов з машини й звернувся до дівчини, яка вже фарбувала зеленою фарбою новий штахетник.

— А що тут робити? — усміхнулася Наталя, — краса, правда? Подобається? Скоро квітів тут насаджу, будеш милуватися зі своєю мамою з балкона. І мені – благодать.

Поруч з Наталею в палісаднику стояла мати Ігоря.

— Не сварися, синку. Вона має повне право. Тут тобі не стоянка, а людям тиша потрібна й спокій. Їй двоє чоловіків он миттю паркан поставили, а завтра землю скопати обіцяли, — сказала жінка.

— От і видно, що ти з села. Ніяк з городами розлучитися не можеш! — скипів Ігор і, поставивши машину біля паркану, пішов додому.

— Ти не звертай на нього уваги, — вибачилася перед Наталею Ніна Іванівна, — син мій запальний, але відхідливий.

Розумієш, він так довго на машину збирав, продав мотоцикл, рік підробляв після роботи, і ось взяв, хоч і вживану, так би мовити, мрія збулася. І все дивився на неї, а тобі, бачиш, заважала. Йому не зрозуміти.

Чоловік і є чоловік. Він би спав і жив у своїй машині. Здурів на ній…

— Нічого, звикне, а я не ображаюся. Він сам потім зрозуміє, що всім краще буде, коли під віконцями нашими будуть квіти й зелень… — відповіла Наталя.

Травень був на рідкість теплим.

У Наталі в палісаднику невдовзі з’явилися квіти на клумбах, невеликі кущики, і знайшлося місце грядці для зелені.

— Невже при землі ми будемо на ринку петрушку, салат і цибулю купувати? — сміялася Наталя, — хвіртка не зачиняється, і ви можете тут редиску посадити. Місця нам вистачить, адже мені багато не треба, я одна.

Ніна Іванівна із задоволенням теж почала доглядати за своєю грядкою.

— Ну, змовилися всі проти мене, — бурчав Ігор, дивлячись з балкона на те, як мати саджає редиску, — розвели тут колгосп. Плюнути нікуди.

— А ти не плюй, — відповідала мати, — я тебе не виховувала так, щоб ти на людей плював. Не вдавай з себе плебея.

А ми з Наталею за естетику та красу. Тож будь ласкавий, помовчи, якщо допомагати нам не хочеш.

— Що? Допомагати? Ну вже ні. На це я не підписувався, пані. Гаруйте там самі, а я працюю. І без того втомлююся, — Ігор відвертався, роблячи сердитий вигляд, але з кожним днем, виходячи вечорами на балкон, помічав перетворення невеликої ділянки.

Невдовзі зацвіли квіточки, а на грядках зазеленіло. Наталя поставила біля клумб маленьку лавочку й часто теплими вечорами сиділа там зі своєю кішкою Алісою.

— Привіт, сусіде! — віталася вона першою.

Ігореві доводилося відповідати. Він уже не сердився, звик ставити машину трохи далі, й справді, нічого страшного не сталося.

А сусідка стала смішити його своєю невгамовною енергією зі своїми грядками й квітами, які вона постійно прополювала, поливала з лійки та розпушувала.

— Привіт, колгоспнице, — дедалі частіше Ігор вітався з нею першим, виходячи на балкон.

— Привіт, а ти все палиш? Не набридло труїтися? Час би вже й кидати, — відповідала Наталя.

— Тобі мало, що ти ділянку собі відвоювала? Тепер за мене взялася? Командирша в спідниці! — сердився Ігор, а мати його тут же зупиняла:

— Тихіше, тихіше, не грубіянь дівчині. Вона правду каже. Мене не слухаєш, то хоч її послухай… Здоров’я змолоду треба берегти…

— Якого біса я повинен її слухати? Вона хто мені: дружина, чи що? — питав мати Ігор, — чого вона від мене ще хоче?

— Не кричи, а то люди почують твої крики, — шепотіла мати, — не дружина, звичайно, але життя велике.

Може, саме така тобі й потрібна. Ось ти сам себе не жалієш, а вона пожаліла. То й подумай, якщо їй шкода тебе, значить, вона не просто так тобі це сказала…

— Чого? Ти думаєш? — Ігор усміхнувся й почухав потилицю, — а я ж думаю, що вона до мене чіпляється?

Ось воно що, значить… Ну, тоді мені все зрозуміло стало.

Він став поглядати на Наталю уважніше й розуміючіше. Тепер хлопець мимоволі намагався виглядати краще. Він ретельно голився, купив дорогий одеколон і зробив модну стрижку.

Здавалося, Наталя не звертала на ці зміни жодної уваги. Однак мати нахвалювала сина:

— Ну, ти й красенем став, не впізнати. Бачу, як ти їй подобаєшся.

— Щось я не помічаю, щоб вона на мене дивилася, — відповів Ігор.

— При тобі вона соромиться, як і належить пристойній дівчині. Не буде ж вона відкрито дивитися, явно озирається потім, коли пройдеш… Боїться, що ти зрозумієш, що подобаєшся їй… — запевняла мати сина.

Наталі, звичайно, й на думку не спадало, що діється в душі Ігоря. А він справді чекав хоча б її доброго погляду, ласкавого слова, щоб почати дружні стосунки.

Але вона, крім звичайного привітання, нічого йому не говорила й скромно опускала очі, проходячи повз.

Хлопець засумував.

— Не знаю, — бурчав він, — фіфа якась. То усміхнеться (розповідь спеціально для сайту – цей день) при зустрічі, а то й не дивиться. І що в неї на думці?

— А ти їй подарунок зроби. Всі дівчата люблять подарунки, — порадила мати.

— З якого дива я їй буду подарунок робити? — заперечив Ігор, — та вона мене за божевільного прийме.

— А ти по-хитрому. Треба подарувати те, від чого відмовитися вона ну ніяк не зможе. І явно зрадіє, — наполягала Ніна Іванівна.

— І що ж це? Золотий злиток? — засміявся син, — чи діаманти?

— От дурний. Звідки вони в тебе? Ти тільки борг за машину віддав, — серйозно сказала мати, — ти подаруй їй… яблуню!

— Що? Яблуню? — здивувався Ігор, — яку ще яблуню? Ви зі своїм колгоспом зовсім збожеволіли.

— Маленьку, саджанець. Дерева ростуть дуже швидко. Через чотири-п’ять років уже перші яблучка у вас будуть! Вона зрадіє! Гарантую. Така дівчина з добрим серцем! Їй не золото потрібне, а деревце!

— Любиш ти все перетворювати на мильну романтичну оперу, мамо. Надивилася серіалів і начиталася казок… — зітхнув Ігор, — як мала дитина.

Минув тиждень. Починався червень.

У вихідний день Наталя вранці поливала свої квіти, коли Ігор приїхав на своїй машині з базару й вийняв з багажника невелике деревце.

Він узяв його й приніс до палісадника.

— Гей, господиня колгоспу. Приймай нове надходження! Лопата є, сподіваюся? — сказав він, заходячи до неї через хвіртку.

— Що це? — здивувалася Наталя, — де ти взяв? Невже яблунька?

— Треба ж, вгадала! Вона сама. Тобі в подарунок. На знак остаточного примирення. Приймай і мене у свій колгосп. Давай посаджу. Де копати?

Наталя усміхалася.

Давно не бачив Ігор такого її щасливого обличчя. Він копав у вказаному місці ямку й насолоджувався тим, як Наталя поралася поруч, саджаючи деревце, руками присипаючи землю, притискаючи корінці кулачками, відкидаючи кожен камінчик і бур’ян.

Вони разом полили саджанець, і Наталя запитала:

— А який же це сорт?

— Сказали Коричневе смугасте. Солодке буде.

— Не може бути, Ігоре… Ти вгадав! Це ж мої найулюбленіші яблука! Обожнюю! — вона обійняла його, — от спасибі так спасибі! Чесно кажучи: не чекала такого подарунка, але дуже приємно! Треба ж – подарував яблуню! Мені ніколи ще не дарували яблуню! Ти дивовижний, навіть не думала, що ти такий…

Ігор був зворушений. Він усміхався, не зводячи очей з Наталі, а вона потягла його до себе на чай.

— У мене сьогодні пиріжки. Ти повинен зацінити. Я не (розповідь спеціально для сайту – цей день) відмінна господиня, і тільки всьому вчуся, — сказала вона, ставлячи на стіл тарілку із золотистими пиріжечками. Чайник ще закипав, а Ігор уже з’їв два штуки.

— Чудова ти господиня. Пиріжки – супер. За таку смакоту я готовий тобі поливати твої клумби хоч щодня, — дякував Ігор.

Вони подружилися.

Ніна Іванівна, яка так активно просувала початок цієї романтичної історії, відійшла «в тінь», зробивши свою справу.

Вона тільки молилася за сина й усміхалася крадькома, бачачи, як він ретельно збирається на чергове побачення з Наталею.

Дивлячись на молодих з балкона, вона вдавала хвору, не йшла у двір, і син із задоволенням допомагав дівчині поливати квіти.

Мати бачила, що стосунки пари ставали дедалі ніжнішими, й раділа, думаючи: «От і перша сварка призвела до кохання… І таке буває. І хай у них усе буде добре…»

Через рік пара одружилася.

Підростала під віконцем кухні молода яблунька.

Одного разу навесні вона вперше зацвіла. Скільки радості було в Наталі! Прийшла до неї свекруха на чай, а син дивиться так радісно на матір.

— І ти, синку, радий, що скоро перші плоди дасть вам ваша яблуня, так? — запитала Ігоря мама.

— Звичайно. Але є плід і в нас з Наталею. І ми дуже щасливі… — відповів Ігор і погладив животик дружини.

Ніна Іванівна заплакала від такої звістки. Адже чотири роки не було дітей у молодих, і ось – вийшло…

— Треба ж! Разом з яблунькою ви зацвіли… Вітаю вас, мої любі. Бережіть себе, і свій сад, і свою яблуню. То ще радості всім нам буде!