– Мамо, а ти де?

– У мене все гаразд, якщо ти про це.

– Ні, не гаразд, я заїхала додому, а там чужі люди. Ти що, квартиру здала? А ти сама де? Я хвилююся, мамо!

Голос Лєри справді тремтів, та скоріше не від переживань за маму, а від досади. Тільки вона намітила старшого сина відправити жити до бабусі, а мати ніби відчула. І треба ж, навіть нічого не сказала, до чого дійшло, ніби Лєра їй не дочка.

– Не хвилюйся, доню, я поки що квартиру не здавала, просто невеликий ремонт вирішила зробити, – спокійно пояснила Галина Костянтинівна.

– І навіть не сказала нічого? Ти що, мамо, образилася, чи що? – Запитала Лєра, і в неї самої в голосі прозвучала образа.

– Та ні, просто зрозуміла, що не варто вас турбувати по дрібницях, от і все. Ви працюєте, діти вже не такі маленькі, щоб я їх зі школи зустрічала та годувала обідом.

– А у вихідні ви всі за місто їдете до свекрухи. Та й ти сама мені сказала, щоб я жила своїм життям і припинила вас опікуватися.

– Ну все, точно образилася, а я думала ти мене розумієш, – похмуро підсумувала Лєра. – Я ж тобі казала, мамо, що, якщо щось термінове, ми одразу приїдемо і допоможемо.

– Ти ж знаєш, після роботи ми додому біжимо з Дімою, як підірвані. Віктору та Толіку хоч і п’ятнадцять і дванадцять, але то уроки не дороблять, то в комп’ютері сидять.

– Та й вечерю треба приготувати й домашніх справ повно. Ну а свекруха тебе, мамо, на одинадцять років старша.

– Ось їй точно настав час допомагати, тим більше, що вона не у квартирі, а в сільському будинку живе.

– До того ж ми хоч вихідні на природі проводимо, шашлики смажимо і від роботи трохи відриваємося. Я думала, ти мене розумієш! – З нестримною образою в голосі продовжила Лєра.

– Звичайно розумію, тому й не лізу зі всякими дрібницями. Та тільки вони накопичуються і мені довелося їх якось вирішувати. Ти згадай, коли ви востаннє у мене були?

– Правильно, на минулий мій день народження. А через місяць я знову вас запрошу на черговий! І ви довго мучитиметеся і вирішуватимете, чи зможете ви до мене приїхати саме в цей день!

– Бо погода хороша і ви збиралися їхати до свекрухи! І тоді ми перенесемо святкування мого дня народження на будні, ви прийдете з роботи, спішно повечеряєте і скажете, що настав час, бо завтра ж усім до школи та на роботу рано вставати.

– Хоча, якщо пощастить і в мій день народження буде дощ і погана погода, ви нікуди не поїдете і я звичайно все одно буду дуже рада.

Лєра явно зам’ялася з відповіддю, але потім все ж таки знайшлася, що сказати:

– Ну, ти даєш, мамо! Не думала, що ти так до свекрухи ревнуєш і що твій день народження тобі – найголовніше свято.

– Даремно ображаєшся, Діма завжди про тебе запитує, і Віктор з Толею теж. А я тобі взагалі через день дзвоню, в курсі всіх твоїх справ, на що тобі ображатись?

– Припини, це не образа, ти теж мене зрозумій. Я просто з тобою згодна, кожен має жити своїм життям, це правда справедливе рішення.

– Минув той час, коли й ти, і діти мене гостро потребували. І немає приводу більше вас опікувати, та й мене опікувати ще рано. Так що все нормально, доню, не хвилюйся!

– Мамо, ти якась дивна, не така, як завжди, а ти на час ремонту до подруги поїхала? – Здогадалася Лєра.

– Так, до подруги, давай я тобі потім розповім, гаразд? А то зараз мені ніколи, бувай, доню, – і Галина відключила телефон під схвальний погляд чоловіка, що сидів з нею.

Вона намагалася стриматися, але сльози покотилися по її щоках.

– Іване, адже я з нею раніше ніколи так різко не розмовляла, може дарма я так?

Чоловік усміхнувся і витер їй сльози,

– Гей, Галка – Галинко, а в школі ти ніколи не ревіла! Була бешкетною затійницею, ану, припини ревти, нічого такого поганого ти своїй Лєрі не сказала.

– Нехай хоч трохи про матір свою подумає, слова то вона правильні сказала, що тобі треба жити своїм життям, адже ти ще молода.

– Та тільки вона сказала це не тоді, коли ти їй з дітьми допомагала, а коли твоя допомога не потрібна стала!

– Напевно, ти маєш рацію, та тільки мені все одно важко, це ж мої рідні дочка та онуки й навіть зять Діма мені, як рідний.

– Адже вони коли одружилися, в мене спочатку жили. Першим Вітя з’явився, я тоді ще працювала, пів ночі його колишу, а потім на роботу біжу.

– А коли Толік з’явився, вирішили квартиру купувати. Так я їм з першим внеском допомогла, та й потім їздила з дітьми гуляти та уроки робити.

– А тепер Лєра говорить, що у хлопчиків вік такий перехідний, що їм ніхто не потрібний. Нудно їм зі мною, от і не їздять до мене.

– Нічого, ти мені повір, все налагодиться. Лєра твоя не така вже й погана, дзвонить через день, та й казала, що якщо що – вони одразу приїдуть.

– Думаю, вона не бреше, прийде час і вони все зрозуміють, а поки що ми з тобою і справді ще молоді.

Наплакавшись, Галина з Іваном погодилася, він як завжди має рацію, колишній староста їхнього класу.

Тоді, багато років тому, Іван був шалено в неї закоханий, а їй він здавався маленьким та несерйозним.

Її всі тоді звали Галка – Галинка, тоді вона чорненька була, а тепер вся сива. Та й Іван був чорний, а очі сині.

Дід у нього грузин і вдома його всі звали Вано, тому й друзі незабаром почали так звати. Вони тоді були просто друзі, обидва чорненькі, навіть чимось схожі.

А зараз обидва сиві та самотні, ось до чого вони прийшли за стільки років. Життя прожили одне без одного, але доля їх знову звела наприкінці років.

Галина Костянтинівна давно збирала на ремонт. Шпалери стали відклеюватися, карниз відвалився, та й багато інших дрібниць.

Дітей просити по кожній нісенітниці незручно, а сама вона без чоловічої руки не справляється. Подруга з колишньої роботи порадила бригаду з трьох людей, сказала швидко та недорого роблять, а Галю до себе на цей час жити запросила.

Але не встигли ввійти до неї робітники та бригадир, як вона його впізнала, та й він одразу вигукнув:

– Галю, невже це ти?

– Вано? Іване, як я тебе рада бачити, – вони обійнялися і відразу зніяковіли, що на них дивляться.

Тепер, після роботи в її квартирі, Вано та Галина гуляли в парку, їли у вуличних кафе і не могли ніяк наговоритися.

– Галка, ми, звичайно, не дуже старі, але тепер у нас набагато менше часу, ніж тоді, коли ти мені відмовила.

– Може, все-таки ти погодишся стати моєю дружиною, може тобі це сподобається? – Запропонував їй зовсім несподівано Вано.

– Я була тоді така недолуга, тепер буду розумнішою і не відмовлюсь більше від щастя бути з тобою, – сказала Галина.

Іван відразу ж змусив її переїхати до себе, ніби боявся, що вона передумає.

А з дочкою у Галини Костянтинівни стосунки самі налагодилися.

Коли живеш життям своїх дітей та онуків – це не цінують.

Робіть те, що вас тішить, будьте з тими, з ким вам тепло… І тоді все буде гаразд! Я слушно міркую?

Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки – Вам не важко, а мені приємно…