– Синку, але ж у мене ювілей не кожного разу. Як ви не приїдете? – Оксана неабияк засмутилася, коли син в телефонній розмові повідомив, що у нього зовсім інші плани.

– Мамо, ну чого ти ображаєшся на рівному місці, і не можеш нас зрозуміти. У нас інші плани. Ми не зможемо приїхати до тебе на свято, занадто багато роботи. А потім Маргарита захотіла в Буковель їхати, ми вже навіть готель забронювали.

Син ще продовжував щось у слухавку говорити, але Оксана його не чула, бо сльози так рясно текли з її очей, що жінка вже і зупинитися не могла. От що вона своєму сину зробила, чим не вгодила, що він навідріз відмовляється до неї приїжджати.

Оксана жила заради свого єдиного сина Бориса. Ріднішого за нього у неї ніколи нікого і не було. Вона і народила його, що називається, “для себе”, у віці 35 років, коли вже зрозуміла, що заміж не вийде.

Їй не було ні кому підказати, ні кому її картати. Сиротою Оксана росла. Мами своєї вона не знає, ростив її батько.

Оксана йшла по вулиці і у важких роздумах зайшла в підземний перехід. Там її увагу привернула бабуся, яка продавала в’язані вовняні шкарпетки.

Надворі була весна, але доволі холодно ще. Жінка на підсвідомому рівні підійшла до бабусі, взяла до рук одну пару, і вмить відчула тепло, яке розлилося по її тілу. Таке тепло колись вона відчувала, коли її мачуха, тітка Варвара, теж в’язала їм з братом такі ж вовняні шкарпетки.

Жили вони тоді так бідно, що здається, вже гірше і бути не може. Взимку Оксана не ходила в школу, бо не мала чобіт. Сиділа на пічці, їла коржі з чорної муки, які пекла мачуха, і злилася на весь світ, а особливо на тата за те, що він привів у їхній дім цю неприємну жінку.

Мачуху свою Оксана не любила. Вона їй здавалася не красивою, схожою на Бабу Ягу, вони з братом її боялися, і не розуміли, що батько в ній знайшов.

Як тільки Оксана закінчила школу, вона чкурнула в місто, щоб зачепитися хоч за якусь роботу. Влаштувалася на завод, там давали кімнату в гуртожитку.

Відтоді у Оксани почалося нове життя. А про старе вона і згадувати не хотіла. В село приїжджала вкрай рідко, а коли тата не стало, то вона і зовсім забула туди дорогу.

Їхній родинний будинок успадкував брат, а Оксана укоренилася в місті – спочатку в гуртожитку жила, а потім і однокімнатну квартиру в малосімейці отримала.

Роки бігли з шаленою швидкістю, от тільки Оксана як не намагалася, а вирватися з бідності так і не змогла, жила в своїй однокімнатній квартирі, рахувала копійки від зарплати до зарплати.

Виявляється, не так просто в цьому житті і себе забезпечити, і ще щось дітям дати. Борис ріс чемним хлопчиком, не створював мамі проблем, але коли закінчив школу, його наче підмінили.

Одружився рано, пішов жити до дружини і її батьків, бо там були значно кращі умови, а про рідну матір став забувати, і дуже дратувався коли вона йому телефонувала по дрібницях.

Оксана крутила в руках ті вовняні шкарпетки і чомусь їй дуже захотілося їх купити. А ще, вона пригадала свою мачуху. Цікаво, як там вона? Чи жива ще? Чи вже немає її на цьому світі?

На наступний день Оксана купила квиток на рейсовий автобус і поїхала в село. Зайшла спочатку на могилку свого батька, потім навідалася до брата.

Той, здається, був не дуже радий бачити свою сестру, бо вже з самого ранку був напідпитку і подумав, що вона приїхала за спадщиною.

Розчарована такою зустріччю Оксана вже зібралася йти, але ще запитала брата, що з їхньою мачухою, де вона?

Брат відповів, що жива-здорова, живе самотньо у своїй хижі на краю села. І Оксана вирішила, що піде до неї, провідає її.

В хаті мачухи було тепло, пахло травами і свіжою випічкою. Не зважаючи на свій вік, тітка Варвара почувалася доволі бадьоро, і пекла в печі хліб.

– Тітко Варваро, впізнаєте мене? – несміливо запитала Оксана.

– Я чекала на тебе, Оксанко. Заходь до хати, – сказала старенька і було помітно, як по її щоці скотилася сльоза.

– Як ви живете? Скільки ж ми з вами не бачилися! А скільки ж вам років?

– В цьому році буде 85. Але я мушу, дитинко, триматися, бо на цьому світі немає жодної живої душі, якій я б була потрібна.

Мачуха накрила на стіл, поставила свіжовипечений хліб, сальце, чаю свого фірмового трав’яного заварила.

Оксана сиділа навпроти старенької, розглядала її зморшкувате обличчя, і про себе відмітила, що у неї дуже добрі очі, щоправда, з віком вони округлилися і стали схожі на мишачі, але ж добрі які. І зовсім вона не схожа на Бабу Ягу.

Оксані раптом стало дуже соромно за свою дитячу поведінку. Мачуха їх любила, просто не могла нічого їм дати, бо сама нічого не мала. А свою любов і турботу вона проявляла у тих в’язаних вовняних шкарпеточках і коржиках з чорної муки.

– Тітко Варваро, а як ви дивитися на те, щоб переїхати до мене. Квартира у мене хоч однокімнатна, але ми помістимося. І не так сумно удвох буде, – раптом запропонувала Оксана.

Мачуха спочатку відмовлялася, але Оксана дуже хотіла зробити для неї щось хороше, тому зрештою переконала її переїхати.

На ювілей Оксани мачуха допомогла приготувати кілька смачних страв, і вони удвох мали посидіти собі за столом. Раптом в її двері подзвонили, і вона пішла відчиняти, а коли побачила, хто до неї завітав, то обімліла – на її порозі стояв син, невістка і онук.

– А як же ваш відпочинок? – розгублено запитала Оксана.

– Відпочинок зачекає, ми до тебе приїхали.

– Тоді проходьте, я вас познайомлю з бабусею…

Оксана почувалася дуже щасливою. Вона зібрала всю родину, і виявилося, що їх уже є багато, найрідніших людей, і це і є найбільшим щастям і багатством.