– Знаєш, Дмитре, я йду, – сказала Ірина, укладаючи у валізу светр та фотографію доньки. Її голос тремтів, але руки не підводили – рухи були точні, ніби завчені.

– Ти що, з глузду з’їхала? – Дмитро, що сидів на кухні з газетою, підняв голову, і його обличчя спотворили суміш недовіри та страху. – Ти ж не кинеш нас?

– Не нас, а тебе. І свою роль служниці теж. – Вона зачинила валізу, намагаючись не дивитись на чоловіка.

За вікном пластівці першого снігу повільно опускалися на землю, наче підкреслюючи холод у їхніх стосунках. – Піклуйся про матір сам. І про її нескінченні грядки. І про…

– Мамо, я до Вані! – У двері кухні зазирнула Софія, їхня шістнадцятирічна дочка. Дівчинка зняла навушники, з яких долинав ритмічний біт, і простягла долоню.

– Дай триста гривень на кіно. І, до речі, мені потрібні нові черевики. І куртка. Ой і Вані подобається ця квартира в центрі… Може, винаймемо?

– Запитай у батька, – Ірина взяла валізу, намагаючись не здригнутися. – Я вже не ваша прислуга.

– Як це? – Софія підняла брову, копіюючи татову манеру. – Ти жартуєш?

– Ні краплі.

– А хто готуватиме? Прибирати? – Дмитро схопився, перекинувши кухоль з чаєм. Липка калюжа поповзла столом, але він не звернув уваги. – Ти ж не залишиш нас голодними?

– Нехай Софія вчиться. Ти ж її любий тато – забезпечиш. І Галині Петрівні продукти завези. Вона без своїх консервів не може.

– Ірина накинула пальто, відчуваючи, як серце б’ється в такт цоканням кухонного годинника. Цей годинник вона ненавиділа – він відраховував роки її заточення.

Вона вийшла надвір, не озирнувшись. Валіза з речами здавалася невагомою, порівняно з вантажем прожитих років. Куди ж іти?

До батьківського будинку, проданого, як мами не стало? До подруги, яка давно переїхала? Ірина просто йшла, поки погляд не впав на яскравий плакат: «Сонячна Одеса – відпочинок вашої мрії!».

«Мрії…» – посміхнулася вона подумки. Востаннє на морі вона була у весільній подорожі. Дмитро тоді присягався у вічному коханні, а за місяць уже вимагав, щоб вона кинула роботу в поліклініці.

– Моя дружина не тягатиметься по змінах! – гарчав він. Ірина послухалася, як слухалася згодом у всьому.

В офісі турфірми її зустріла усміхнена дівчина з іменним бейджиком Аліна.

– Хочете змінити атмосферу? – спитала Аліна, і Ірина кивнула, відчуваючи, як сльози підступають до горла. Вона купила квиток на найближчий поїзд – плацкарт, без надмірностей. На вокзалі набрала номер завідувачки:

– Маріє Семенівно, я… захворіла. На два тижні.

– Ірино, з тобою все гаразд? Голос якийсь дивний, – напружилася та.

– Все добре, – збрехала вона і вимкнула телефон…

– І ти просто пішла? Не злякалася? – спитала супутниця, що представилася Мариною. Жінка років п’ятдесяти з сивими пасмами в каштановому волоссі розливала чай у залізні кухлі.

– Боюся, що повернуся, – зізналася Ірина, стискаючи кухоль. – Але зараз… ніби наново народилася.

– Розумію, – Марина посміхнулася. – Я втекла від чоловіка-тирана п’ять років тому. Діти виросли, а він вимагав, щоб я «зберігала вогнище».

– Тепер мешкаю в Одесі, веду блог про подорожі. Клієнтів набираю – допомагаю з екскурсіями.

– А не самотньо?

– Свобода варта того. – Марина дістала фото: на знімку вона сміялася, стоячи по коліна в морі. – Приїзди у гості. Покажу найтаємніші бухти. Ірина погодилася, і через два тижні приїхала до попутниці.

– Ти повернешся до нього? – Марина спитала це на пляжі, коли захід сонця пофарбував небо в багрянець.

– Ні, – відповіла Ірина, і це прозвучало, як обітниця. – Але куди я подінусь? У поліклініці зарплата мізерна…

– Переїзди до мене. Винаймеш кімнату. Допоможеш мені із блогом – фотографії будеш обробляти, тексти правити. Досвід роботи з людьми маєш, – Марина посміхнулася. – І Софію візьмеш, коли захоче.

…Вдома пахло пирогом із яблуками. Ірина завмерла на порозі: Софія, у фартуху з кошенятами, ставила на стіл салатник.

– Ти… сама готувала? – Ірина не впізнавала дочку.

– Бабуся навчила, – Софія опустила погляд.

– Ласкаво просимо, Ірочко, – у дверях з’явилася Галина Петрівна. Обличчя свекрухи сяяло неприродною доброзичливістю. – Ми з Софійкою скучили.

За вечерею Ірина помітила чужу помаду на склянці.

– Де Дмитро? – спитала вона, відсуваючи тарілку.

Софія замерзла.

– Тато… він познайомився з Ларисою. Вона тут… жила поки тебе не було. Каже, ти нас покинула, – дівчинка схлипнула. – А кіт Мурчик… його більше немає. Тато навіть не помітив, поки я не знайшла його на балконі.

– Лариса – стерво! – зітхнула Галина Петрівна. – Думала, я дозволю їй тут командувати? Вигнала її! Ти ж не підеш знову, Іро?

Ірина встала, дивлячись на дочку:

– Збирай речі, ми виїжджаємо.

– Куди?! – Софія схопилася.

– В Одесу. У Марини є кімната. Але зваж: робота знайдеться і для тебе.

– Я… я з тобою! – Софія кинулася обіймати матір.

Одеса зустріла їх солоним вітром. Марина допомогла Ірині влаштуватися в клініку масажистом, а Софія вступила на курси дизайну.

Через рік Дмитро, залишившись без дружини, одружився з Ларисою, але та, промотавши його заощадження, втекла з його другом.

Галина Петрівна, зрозумівши, що нова невістка не стане їй прислужувати, спробувала повернутися до Ірини, але та лише холодно відповіла: «Ви зробили свій вибір».

Через п’ять років Софія вийшла заміж за сина Марини, Олексія, котрий відкрив кафе на набережній.

Ірина, сидячи на веранді з видом на море, перечитувала повідомлення від Дмитра, де він перепрошував. Прочитавши, вона його видалила, дивлячись, як онука Ганнуся будує замок із піску.

– Бабуся, дивись, яка мушля! – Дівчинка простягла перламутрове віяло.

– Гарна, як наше життя, – усміхнулася Ірина.

І вперше за довгі роки зрозуміла, що щастя не в жертвах, а в умінні вибрати себе. Боляче, страшно, важко, нестерпно – але це того вартує…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.