– Олено, слухай, я ось подумала … – З цих слів у Ольги завжди починалося щось неприємне. Прямо, як у стоматолога: тільки рота відкриє – вже відчуваєш, що буде боляче.

Олена підняла очі від кухля кави й дивилася на сестру. Та сиділа на її кухні – не скромно, а як господиня: одна нога під себе, хліб ножем кришить, ліктем об скатертину треться.

– Ти ж ту квартиру на Пулюя все ще здаєш?

– Здаю. А що?

– Аня моя інститут закінчує… Ти ж знаєш. Дівчині важко – працювати, винаймати … ну ти уявляєш. А тут у тебе пуста квартира.

Олена проковтнула. У грудях, як дряпнуло. Не через квартиру – через тон. Такий спокійний, ніби йшлося про те, щоб позичити склянку цукру, а не про нерухомість, яку вона двадцять років своїм горбом заробляла.

– Вона не порожня. Там мешканці, орендарі. І не так просто. Я на ці гроші живу, Олю. Не з неба ж вони падають.

– Та я все розумію! – закивала Ольга, ніби щойно згадала, що у сестри теж є життя. – Просто… це ж твоя племінниця! Своя кров! Рідна! Невже тобі шкода?

Не шкода. Боляче. Прикро. Нахабно. Ось що це. І до нудоти зручно – сісти тобі на шию, і ще ніжки звісити.

– Шкода? Ні, не шкода. Тільки, Олю, Ганна – це твоя дочка. Твоя! Не моя. Ти її виховувала. Ти відповідаєш за її доросле життя.

– А я не зобов’язана всі ваші домашні проблеми вирішувати просто тому, що маю щось, чого у вас немає.

– Ну, ти подивися на неї… – Ольга підібгала губи. – Як ти кажеш! Як чужа! У тебе що, душа кам’яна? Допомогти рідні – що, подвиг тепер?

Олена повільно підвелася. Навіть кави не допила. Вона знала, що розмова до цього прийде – нутром чула. Тільки все одно сподівалася, що не сьогодні.

– А душа, Олю, вона у мене звичайна – жива. І сильно втомлена. Я двадцять років у бухгалтерії працювала, без вихідних. Ти коли по ресторанах бігала і мужиків міняла, я аврали “розрулювала”.

– Коли у вас з Ганною відпустка за відпусткою – я іпотеку тягнула, і ще одну – для здачі. Бо якщо не я – ніхто. А тепер ти хочеш, щоб я так просто віддала? Заради кого? Заради того, хто навіть “дякую” не скаже?

– Аня скаже! Вона вихована! – спалахнула Ольга. – І ти несправедлива! Ти заробляла, молодець. Але це не означає, що тепер на всіх можна дивитися згори. Ти що, сама жити зібралася? Без сім’ї?

Ах ось воно що… Шантаж через самотність. Класика жанру. Якщо не піддасися – ти безсердечна, самотня, непотрібна. А якщо піддасися – об тебе витруть ноги.

Олена важко зітхнула і відвернулася до вікна. За вікном – квітень. Брудний сніг і калюжі. Але сонце світить – тепле, золоте.

А вона стоїть у своїй квартирі, де все до дрібниць куплено нею. Кожен стілець, кожен кухоль, навіть ця жалюгідна серветка на підвіконні – її.

– Олю, – голос у неї був рівний, але вже без тепла, – ти коли виходила заміж, сказала: “Я тепер – окрема сім’я”.

– Пам’ятаєш? То було твоє рішення. А тепер я тебе прошу – поважай і мої рішення. Я квартиру нікому не віддам. Це не обговорюється.

Сестра схопилася. Обличчя у неї було, як у дитини, у якої відібрали іграшку.

– Ясно! Багатієш – а сім’ю забуваєш! Ну, живи, Олено, у своїй розкоші! Тільки потім не дивуйся, що на старості років ніхто тобі склянку води не подасть!

З цими словами вона схопила сумку і вилетіла в коридор, грюкнувши дверима так, що в шафі здригнулися вішаки.

Олена сіла назад, підперши голову рукою.

– Склянка води, – гірко посміхнулася вона. – Та мені зараз хоч би ковток спокою …

– Ну, ти ж завжди була розумною. Ну а я… як вмію…

Ця фраза пролунала тоді, коли Ольга втретє вийшла заміж, і Олена, не втримавшись, таки запитала:

– А тобі не здається, що знову не в той бік?

– Головне, не на самоті! – відрізала сестра.

Вони завжди були різними. Не просто різними – із різних всесвітів. Олена змалку тяглася до порядку. У неї все було по поличках, щоденник – у «п’ятірках», плани – на рік уперед.

А Оля… Оля жила, як бабка: то в коханні, то в образі, то в боргах. Все в неї було голосно, яскраво, на людях, і часто – чужим коштом.

Коли Олена влаштувалася в бухгалтерію після інституту, вона мала одну мрію – свою квартиру. Щоб ніхто не пхав носа в білизну, не шипів, що світло залишила, і не перевіряв пакети з крамниці.

Вона почала з малосімейки – сірої, убогої, але своєї. Вставала о шостій, поверталася о дев’ятій, їла пельмені й спала по п’ять – шість годин.

Потім потихеньку – підвищення, премії, курси… І в тридцять два – вже двокімнатна в іпотеку. А в тридцять шість – друга, – «під здачу». Все сама. Копійка до копійки. Без “чарівних чоловіків”, без подачок.

А Ольга у цей час жила інакше. То з одним залицяльником, то з іншим. Один – обіцяв квартиру, інший – обручку, третій – забрав машину і зник.

А Ганна… ну, Ганна росла десь збоку. Бабуся забирала, няньки змінювалися, то до Олени привозили на вихідні, то до чергового «дядька Васі».

Олена любила племінницю. Коли вона була маленька, балувала її – дарувала ляльки, водила в кіно, вчила рахувати.

А потім – потім дівчинка стала чужою. Холодна, гордовита, така, як мати. Дивилася на Олену, ніби на нудну вчительку, яка не має свого «життя».

– А чому ти сама живеш? – якось спитала Ганна. – Так довго не проживеш – на роботу і назад.

– А як би ти хотіла? – Олена тоді здивувалася. – На яхті та з келихом мартіні?

– Ну, хоч би з чоловіком… – простягла та й уткнулася в телефон.

З того часу Олена зрозуміла, що племінниця не вважає її «своєю». Не зрозуміла та не прийняла. Чи не ту модель обрала, не той шлях. А тепер прийшли просити. Точніше, навіть не просити. Забирати.

Тому що зручно. Тому що в Олени дві квартири, а в Ольги – дві образи: на життя та на сестру, яка чомусь не ділиться.

Наступного дня після скандалу Олена прокинулася зарано. Снилося, що вона йде довгим коридором, а двері ляскають за спиною.

З кожними дверима – начебто відрізають шматочок. Кухню – відрізали, кімнату – відрізали, шафу – забрали. І залишилася вона з одним табуретом у порожньому залі. Прямо, як у казці: “І залишилася з розбитим коритом”.

Вона сіла біля вікна та заварила каву. В тиші – без радіо, без телефонів. І на неї раптом накотила агресивність. Не на сестру навіть, а на всю цю нахабну простоту.

У тебе є – віддай. Тобі легше – поступися. Ти сильна – неси за всіх.

Але ніхто не питав, як їй було. Як воно – багато років без відпустки. Як – підписувати папірець на двадцять років боргу. Як лагодити кран одній, жити без підтримки, без плеча, навіть без простого «ти молодець».

Проте зараз – «віддай квартиру». І обов’язково з мораллю: ти ж рідна!

У цей момент телефон пискнув. СМС від Ольги:

– Ти подумай ще. Ганна може за комуналку платити, якщо тобі прямо так важливо. Але їй справді дуже важко. Я б сама взяла іпотеку, та не потягну. Подумай, як жінка. Ти ж тітка їй таки.

Олена взяла телефон, дивилася на екран.

– Як жінка?

– А жінка це хто, по-твоєму? Корова, що мовчить, у якої все можна забрати? Чи тітка з казки, що перетворює все на золоті карети?

– Ні! Жінка це та, хто себе захищає. Хто не віддає останнє. Хто зна ціну тому, що має. І кому не соромно сказати «ні». Навіть близьким. Навіть із ризиком стати «поганою».

Олена вимкнула телефон. І пішла мити вікна, бо настала справжня весна.

– Тітко Олено, здрастуйте… – голос був натягнутий.

Ганна стояла біля порога, в шубці, ніби випадково повз проходила. У руках – коробка цукерок і тонка тека, наче документи. Олена знала, якщо в гості приходять із цукерками – хорошого чекати не варто.

– Ну, заходь. Коли вже прийшла, – Олена відійшла убік.

– Я… Я просто хотіла поговорити. Спокійно. Без… – вона махнула рукою, – без того.

Вони сіли у вітальні. Ганна акуратно поставила цукерки на стіл, але не розв’язала бантик. Знала, раптом назад доведеться забирати.

– Мама, звичайно, розлютилася… Вона переживає. Але ж ви розумієте, що нам важко. Винаймати – дорого. Зарплата – ну, самі знаєте. А ви ж наша сім’я. Єдина близька нам людина.

Ось воно як. Сім’я. Тепер згадуємо про спорідненість. Коли треба – “тітка Олена”, коли не треба – “якась самотня”.

– Ань, – Олена говорила спокійно, але очі були гострі, як леза, – давай без мережив. Ти прийшла по квартиру. Можеш сказати прямо.

– Я не за квартирою. Я за шансом. – Племінниця дивилася в очі. – Якби ви дали мені можливість… хоч би на якийсь час.

– Щоб стати на ноги. Я б прибиралася, ремонт би оновила, комуналку платила. Я не нахлібниця. Просто… ну, ви ж розумієте, зараз усім важко.

– Усім? – Олена хмикнула. – Я ось, знаєш, собі цього року шубу не купила. Тому що вікна на квартирі, що здається, міняла. А ти в норковій.

Ганна опустила очі, щоки її червоні. Але швидко оговталася:

– Це подарунок. Від… хлопця. Але ж ви розумієте – одна справа одяг, інша – житло. У вас є дві квартири. Вам не треба нікуди поспішати, не треба дітей виховувати.

– Ти мені не пояснюй, як мені жити. – У голосі Олени чулася сталь. – Знаєш, скільки років я їла макарони з кетчупом? Щоб був перший внесок.

– Скільки відпусток просиділа вдома, доки ваші фотки з Туреччини дивилася. Тоді ти не приходила. Не казала: «Тітко Олено, на тобі бодай гривню». А тепер – у мене дві квартири, і ти згадала, що я рідня.

Ганна раптом схопилася.

– Знаєте, мама мала рацію! Ви зла! Зажерлися! І тепер хочете сидіти сама, у своїх подушках і в тиші, як стара кішка! Ви навіть не уявляєте, як це, коли немає свого кута!

– Уявляю, – Олена встала, не підвищуючи голос. – Тільки я не плакала на чужому порозі. Я йшла, та працювала. А ти хочеш на все готове. Тому що так зручно. І так мама твоя вчила – якщо в когось є, значить, він винен.

– Я думала, ви не така. – Аня стисла губи, очі блиснули. – Я думала, ви з серцем.

– Я з серцем. Але в мене ще й мозок є. І досвід! І пам’ять! І межі!

Вона відчинила двері.

– Підеш? Чи ще налити чаю?

Ганна мовчки схопила сумку та вилетіла. Без цукерок.

Через три дні – новий акт сімейного театру. Зателефонувала тітка Валя. Та сама, що весь час живе у селі й з’являється лише на похорони, та дні народження.

– Оленко, сонечко ти наше, що ж ти з сестрою твориш? Рідна кров! Вона ж божеволіє! Плаче! Серце болить! А ти її викидаєш із життя – як ганчірку!

– Тітко Валю… Я нікого не викидаю. Я просто не хочу віддавати своє. Своє, тітко Валю! Не Ольгине. Не Ганни! Моє!

– Ну, а ти подумай, люба. У тебе все є! А їм тяжко! От якби тобі хтось допоміг у житті – ти б відмовилася?

– Мені ніхто не допомагав. Ось саме – ніхто. І тепер, коли я нарешті щось маю, мені кажуть – поділись. Та з чого раптом? З якої радості?

– Олено… Ти егоїсткою стала. Ось що. Одна будеш усе життя. Ні чоловіка, ні дітей. Ні подяки…

– Ага. Старий репертуар. По-хворому. Вдарити на самоту. Зробити винною просто тому, що в тебе є щось.

Після дзвінка Олена сиділа із кухлем чаю. Чай остигав. У голові лунали фрази: “Егоїстка”. “Зажерлася”. “Одна будеш”. “Рідна кров”.

– А де вони були, коли мені було важко? – пробурмотіла вона сама собі. – Де були ці рідні?

Відповіді не було. Лише тиша. І легкий протяг із кватирки. Свіжий, чистий, як правда.

Олена вирішила, що більше – жодних розмов. Ні тітка Валя, ні Ольга, ні Ганна, ні хто б там не був – не отримають більше доступу до її спокою. Телефон – на беззвучний. Двері – на ланцюжок. Душа – на замок.

Але за тиждень сталося те, чого вона зовсім не чекала.

– Здрастуйте… – пролунало несміливо з майданчика.

Вона глянула в вічко і… застигла. На порозі стояла Наталка – дочка двоюрідного брата. У руках — пакет з тортом і дивна посмішка.

– Я на хвилиночку… Можна?

Олена з побоюванням впустила. Дівчина була тихою, ніколи ні в що не втручалася, навчалася, працювала – нічого від сім’ї не просила.

– Слухай, Олено… вони тебе в такій багнюці полощуть. У сімейному чаті – мама з тіткою, та Ольга з Ганною.

– Кажуть, у тебе серце чорне, і що одна живеш тому, що всіх відштовхнула. Я не витримала, прийшла. Просто сказати, що ти маєш рацію. Сто відсотків маєш.

Олена сіла на диван, приголомшена.

– Вибач, я не люблю в чуже лізти. Але ти одна з небагатьох у нас, хто справді сама чогось досягла. А тепер тебе хочуть соромом притиснути. Я це бачила, знаєш, збоку – і мені бридко стало.

– А ти… навіщо прийшла? – голос в Олени тремтів не від злості, а від несподіванки.

– Тому, що так не можна. – Наталка знизала плечима. – Бо якщо ми мовчимо, то даємо їм право думати, що вони мають рацію. А вони – не мають рації. Не ти маєш соромитися. А вони – свого нахабства.

Олена раптом відчула, як у горлі залоскотало. Мов маленький, теплий птах сів на груди й розтопив кригу.

– Дякую, Наталко …

– Тільки одне скажу наостанок, – Наталя підвелася. – Нікому ти нічого не винна. Нічого! Ти мала право збудувати своє власне життя. І маєш право його захищати.

За тиждень Ольга знову зателефонувала. Не на мобільний – на домашній, по-старому.

Олена взяла спокійно слухавку.

– Ну що, – почала сестра, – награлася в гордість?

– Ні, Олю. Я просто більше не граю у ваші ігри.

– Ти хоч розумієш, що всіх відштовхнула від себе? Всі в шоці від твого егоїзму! В нас тепер не сім’я, а цирк! Усі обговорюють, як ти образила племінницю!

– Олю, – перервала Олена, – ти доросла жінка. У тебе дочка. У тебе три шлюби. У тебе була безліч шансів влаштувати життя.

– Але ти вирішила гарно жити – не працюючи. Я вирішила працювати. Ми обидві вибрали. Але тепер ти хочеш, щоб я за твій вибір розплачувалася?

– Ти була рідна… — тремтячим голосом прошепотіла Ольга.

– Я і є рідна. Але не безглузда. Запам’ятай: моя доброта – це не склад безплатних меблів. І не банк із нульовою ставкою. І не готель за дзвінком. Я – людина зі своїми кордонами.

– Все з тобою ясно… – голос Ольги зірвався на агресію. – Живи у своїх квартирах. Тільки не чекай, що хтось буде з тобою до старості.

– Краще вже одна, ніж серед тих, хто вважає мене зобов’язаною.

Олена повісила слухавку. Повільно, начебто ставила тверду крапку.

Увечері вона запалила свічку. Просто так – для затишку. Зварила собі суп. А потім дивилася у вікно. Вулиця була порожня, тиха.

Вона знала, що будуть ще спроби, докори, плітки. Але тепер у неї всередині стояв якір. Той самий, який не дасть затягти її в чужі бажання. Вона наливала собі чай і посміхнулася.

Так, у неї є дві квартири! Вона заробила на них чесною працею! А ще у неї є вона сама. І її голос, який тепер не мовчить! А для тих, хто хоче чужими руками жар загрібати у неї є завершувальна фраза – “Та пішли ви всі…”

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.