– Льошо, я тільки одне прошу: без гостей сьогодні, гаразд? – Іра поправила сережку і вдивилась у чоловіка через камеру телефону. – П’ятнадцять років разом. Хочу, щоб ми просто були вдвох.

– Звісно, ​​сонечко. Жодних гостей, чесно-чесно, – Льоша посміхнувся так само щиро, як банкомат, який обіцяє видати готівку, але все одно «тимчасово не працює».

Вона скинула дзвінок і тяжко видихнула. Раніше вірила його “чесно”. А тепер? Тепер просто перевіряла, як швидко знову збреше.

Іра обирала цю сукню тиждень. Пудрова, обтисла, що підкреслює фігуру, за яку боролася з дієтами та бігом.

Вона коштувала їй третину премії, яку вона отримала за запуск нового проєкту в агенції. Але, знаєте, іноді хочеться відчути себе героїнею, а не тлом для чужих свят.

П’ятнадцять років дружина Олексія, а відчуття – ніби стояла на узбіччі власного життя, та махала прапором.

Запонки з агатами чекали у сумці. Не діаманти, звичайно. Але красиві. І навіть не тому, що він заслужив. Атому, що вона вміє кохати. Або, точніше, вміла.

Цього місяця вона витратила десять тисяч на масаж для його матері. Хоча та «не визнає цих ваших лікарів», натомість визнає масажиста з елітної клініки. Ще двадцять пішли на «перспективний бізнес» брата Льоші – він, як завжди, прогорів за три тижні.

Іра зітхнула. Сьогодні їй хотілося одного – тиші. Ігристого. Обличчя чоловіка навпроти, а не колони родичів із претензіями. Але всередині вже шкреблися сумніви. На цей раз не збреше?

Рівно о четвертій у двері увійшов Льоша. Немов зійшов із фото п’ятнадцятирічної давнини – тільки з залисиною та мішками під очима. У руках – троянда, у голосі – спроба бути милим.

– Ти… охрініти. Просто вразила, – він поцілував її в щоку. – А я думав, ми щось замовимо і в пледі залипнемо в кіно.

– Я приготувала твою улюблену качку. Навіть соус зварила, як ти любиш, вона посміхнулася. На автоматі. Бо сподівалася.

Десять хвилин тиші. Подумки Іра рахувала: один, два, три… На п’ятій секунді Льоша не витримав:

– До речі… Я тут… ну, мамі сказав, що у нас річниця. Вона образилася б, якби не покликав.

– І?

– Ну, вони вже з братом їдуть. З дітьми. І твої батьки начебто теж під’їдуть.

Готово. Все. Бац. Усередині клацнуло.

– Я ж просила один вечір! Один! Просто ти і я, – сказала вона тихо.

– Ну, не кип’ятись. Ми ж і так удвох щодня. А свято – сімейне!

– Ні, Льоша. Воно було б сімейним, якби ти мене в цій сім’ї хоч трохи чув.

Він відмахнувся.

– Знову почалося…

– Ти справді не розумієш? Мені не потрібен бенкет. Не потрібні ці подарунки, які потім обертаються чеками в мінус. Я втомилася від того, що моє «я» в цьому шлюбі, як додаток: начебто є, але ніхто не користується.

– Припини істерити, – пирхнув він. – Все ж нормально. Не псуй вечір.

Іра пішла до спальні. Підняла з полиці заздалегідь приготовлену теку. Так, вона була готова. Рахунки. Чеки. Виписки. Все, як він витрачав їх заощадження.

Як купив дачу на ім’я матері, як виводив гроші братові, як брав кредити, щоб покрити борги, які виникали навіть не в її житті.

Внизу стояла сумка. Другий місяць – як страховка. Як тихий маяк: “ти не в пастці, ти просто не пішла”.

Вона повернулася до кімнати. Поставила сумку біля входу.

– За годину приїдуть твої кохані! А я – їду.

Льоша завмер з келихом у руці. Пауза. Паніка. Потім – роздратування.

– Що за маячня?

– Не маячня. У теці документи. І подарунок – заява на розлучення.

– Ти не зможеш сама.

– Я вже сама, Льоша. Просто ти цього не помічаєш. Удачі тобі. І привіт мамі.

Тієї ж ночі Іра сиділа у своїй новій квартирі – орендованій, без шику, але з повітрям. Де ніхто не приходив у ванну без стуку. Де шкарпетки не розгулювали по підлозі, як вільні громадяни.

Їй було страшно. Самотньо. Вона дзвонила мамі й мовчала, бо не хотіла чути у відповідь: «А може, ще повернешся?»

А потім… Було легше.

Розлучення затяглося. Льоша намагався вмовити, потім тиснув, потім благав. Але Іра вже пройшла точку повернення.

Кожен візит до юриста – як ін’єкція здорового глузду. Кожен звіт у справі – як чистка дзеркала: все ясніше, хто насправді був поряд п’ятнадцять років.

Вона виграла справу. Суд зобов’язав колишнього чоловіка повернути частину коштів, вкладених у дачу, частину меблів, які він «подарував мамі», та машину, оформлену на брата.

Через кілька місяців Іра сиділа у кафе біля вікна. За вікном мелькали люди з пакетами, які поспішали у своїх справах. На екрані телефону блимав новий коментар під її постом у блозі.

«Ваш текст – як голос із темряви. Здається, я теж зможу піти. Дякую».

Вона посміхнулася. Писала потай. Спочатку просто собі. Потім зрозуміла — таких Ір сотні. Тисячі. Жінок, які тягнуть на собі чужі сім’ї, поки свої бажання стираються, як старий килимок у передпокої.

Іноді їй писали чоловіки. Один, наприклад, завжди підписувався “Дон Хропун”. Жартував, радив, якось навіть надіслав фото кота з написом «Цей хлопець теж пережив розлучення. Тепер п’є ромашковий чай».

Незабаром весна. Іра чекала поїздки на море – вперше одна. Без валізки з іграшками племінників. Без маршруту, схваленого свекрухою.

Вона знала, що буде непросто. Спина боліла, гроші майже закінчилися. Але свобода – річ, заради якої можна ризикнути. Особливо, якщо тобі сорок, і ти раптом зрозуміла – це не кінець. Це пролог!

Чи схвалюєте ви вчинок Ірини? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.