– Доню, прийшла б у вихідні. Давно з тобою не гуляли. Походимо по крамницях, купимо щось смачненького! Чи тебе твій ірод не відпустить?

– Ну чому ж не відпустить, мамо? – Ірина знала, вказувати матері на те, що її чоловік зовсім не ірод, марно. А тому просто пропустила повз вуха її зауваження, – прийду, звичайно. Чекай у неділю, о десятій.

– Добре, Іро, домовилися, – мати поклала слухавку, задоволена тим, що донька не відмовила у зустрічі.

Вона взагалі пишалася своєю Іриною. Та завжди ставилася до неї з повагою та шаною, не дозволяла образливих фраз, не говорила, що зайнята чи хвора. Ірина приходила за першим покликом матері та проводила з нею стільки часу, скільки та захоче.

А Ірину в цей час із пристрастю допитував удома чоловік:

– Що, тещенька дзвонила? Мабуть, знову мене іродом обзивала?

Ірина сміялася і легко зізнавалася:

– Ну так, ірод, каже, твій не відпустить тебе зі мною погуляти!

Ігор сміявся, задоволений тим, що вгадав. Він знав свою тещу, як свої п’ять пальців. Вона дзвонила кожні два тижні й запрошувала дочку прогулятися крамницями. Така була у них традиція.

Раніше, коли діти були маленькими, Ірина намагалася відмовити матері, посилаючись на зайнятість та втому. Але Ігор – ірод, завжди казав:

– З дітьми я посиджу, ми в парк сходимо, морозиво поїмо. Іди, не можна матері відмовляти. Одна вона, сумно їй. Не хочу, щоб ви ворогували.

– Прибратися б удома треба, раз вихідні. Підлога тиждень не мити! – Заперечувала Ірина.

– Зачекає твоя підлога! Мати – одна. Іди, сказав!

І Ірина йшла. Кожна прогулянка давалася їй тяжко. Доводилося вислуховувати море критики та негативу на адресу чоловіка. Та й взагалі, мати вічно була незадоволена.

Ось і на цей раз Ірина готувалася до чергового випробування. Але відмовити матері вона не могла. Ірод-чоловік виховав у ній звичку не суперечити їй.

Жінки зустрілися недільного ранку і вирушили до торгового центру. Вони неквапливо ходили, розглядаючи вітрини та полиці з товаром.

Ірині сподобалася якась кофтинка. Вона захотіла її приміряти. Але мати обсмикнула і суворо сказала:

– Іра, ну ти, як маленька! У тебе повні шафи одягу! Напевно, тільки цієї кофтинки й не вистачає! До грошей треба ставитися дбайливо!

Ірина слухняно відійшла від вітрини. Потім жінки зайшли до посудної крамниці. Там мати довго крутила в руках скляний, прозорий чайник. Було видно, що він їй подобається. Ірина запропонувала:

– Мамо, давай я його тобі куплю? Незабаром свято! Буде тобі від нас з Ігорем подарунок!

– Ось ще! Надумали на стару гроші витрачати! Занадто ви марнотратні. І Ігор твій такий самий. Сорок років мужику, а він все дружині та тещі квіточки посилає! Леститься, ірод!

Ірина тільки хмикнула. За всі роки спільного життя з Ігорем її мати жодного разу не похвалила зятя. Завжди була ним незадоволена. Але її чоловік, людина м’яка і неконфліктна, не помічав негативу.

Він завжди був привітний із тещею, мило посміхався і намагався подарувати їй невеликий презент до кожного свята.

Мати поставила чайник назад і потягла дочку до іншого кіоску. Тут продавали спортивне спорядження.

Ірина захотіла купити термокухоль своєму чоловікові. Нещодавно він розбив такий самий, а купити новий все забував.

Але й тут мати її зупинила:

– Ірино! Подивися, скільки він коштує? Твій Ігор що, мільйонер? Хіба не може до тренажерної зали пластикову пляшку взяти з-під лимонаду? Навіщо стільки грошей витрачати?

Ірина похитала головою, але поставила товар на місце. Намилувавшись на повні полиці, жінки вирушили далі.

Тепер мати захотіла подивитись на зимове взуття. Вона розглядала чобітки й навіть приміряла кілька пар.

Але згодом поставила на місце. Ірина вже не пропонувала сплатити покупку. Була впевнена, що мати відмовить. А та справді сказала:

– Ось ще! Надумала недолуга стара на старості років другі чоботи купувати! Ірод твій з розумом взуття мені брав! Третій сезон ходжу, а вони, як нові! Мабуть, спеціально вибирав, щоб довше мене обновками не тішити!

Незабаром вони опинилися поблизу швидкоїжі. Тут так приємно та апетитно пахло, що Ірині негайно захотілося їсти. Вона запропонувала матері, вже заздалегідь знаючи відповідь:

– Ходімо, мамо, вип’ємо чаю чи кави. Візьмемо ванільні булочки, як ти любиш. Я щось зголодніла!

– Іра! І як тільки з тобою стільки років Ігор живе? Таку дружину, як ти, треба гнати в три шиї. Пожалій чоловіка!

– Ірино, подивися на ціни! Зараз ще в пару магазинів зайдемо і повернемося додому. Поп’ємо чай та супу поїмо. Я все приготувала.

– Добре, мамо.

Ірина знала, що тепер вони підуть у продуктову крамницю. Матері, звісно, ​​не сподобаються там ціни. Вона потягне її в іншу крамницю, а потім в третю і четверту. Зрештою, вона знайде потрібний товар за ціною, яка її влаштує, і задоволена покличе дочку додому.

Так і сталося. Коли вони опинилися вдома, мати поставила чайник, нарізала тоненькі шматочки батона, ковбаски, та трохи сиру. Ірина пригостилася і подякувала їй. Тепер можна вирушати й додому, до коханого чоловіка.

На прощання мати сказала їй:

– Придивляйся за своїм іродом. Чоловіки у його віці дуже вже до юних німф охочі! Відведуть, оком моргнути не встигнеш! А тобі ось у твоєму віці вже чоловіка не знайти! Частіше його лай, перевіряй і контролюй!

– Звичайно, мамо, – легко погодилася Ірина, цмокнула матір в щоку і пішла додому.

А вдома на неї вже чекав Ігор. Він знав, що дружина повернеться голодною, а тому насмажив картоплі з цибулею, нарізав сальця, приготував салат.

Подружжя із задоволенням поїли. Під час вечері Ігор весь час питав дружину про деталі її прогулянки з матір’ю:

– Ну що? Тещенька мене іродом називала?

– Називала, Ігорьку, – з повним ротом відповіла Ірина.

– Стежити за мною веліла?

– Веліла, – погоджувалась Ірина.

– Значить, теща у своєму репертуарі?

– Так! Ігорю, я все-таки не розумію тебе! Навіщо ти мене примушуєш ходити з мамою на ці прогулянки? Вони мене вимотують! Все одно вона нічого не купує. І мені не дає! Більше не піду!

– Ірино, не вередуй. Погуляла з матір’ю годинку-другу, що тут такого? Кому від цього погано? Старенькій твоїй приємно, і тобі потім, коли її не стане, соромно не буде!

Ірина погладила чоловіка по голові й зітхнула. Вона знала, чим викликана така симпатія до її матері. Ігор ріс у дитячому будинку. Чоловік розповідав їй, що якось, бувши ще дев’ятирічною дитиною, він дуже образив маму.

Та просила його сходити по хліб, у крамничку у їхньому ж будинку. А той відмовив. Мало того, він розкричався і розплакався, що йому не дають грати спокійно. Мама тоді прийшла з нічної зміни та дуже втомилася.

Вона виховувала сина одна. Коли її не було, за хлопчиком доглядала сусідка. Мати не стала влаштовувати сцени.

Вона зітхнула і пішла сама. Але додому вона більше не повернулася. Жінка випадково оступилася на крутих сходах, упала і вдарилася головою. Її не стало…

Взяти до себе хлопчика ніхто із родичів не схотів. Так він потрапив до дитячого будинку. І досі шкодував, що не пішов замість мами по хліб.

Ігор ще в молодості говорив Ірині:

– Знаєш, як я шкодую? Чому не зробив, як мати хотіла? Образив її, лаявся.

– Ігорю, ти був маленьким! Хіба ти міг знати?

– Це мене не виправдовує! Я тільки потім зрозумів, що треба цінувати кожну мить, проведену поряд з батьками. Я не дозволю тобі кривдити мою тещу. І дітям нашим не дозволю кривдити тебе! Ніколи!

Зараз Ігореві здавалося, що він викуповує свою провину перед рідною матір’ю, контролюючи дружину та дітей. Він вважав за свій обов’язок виховувати в них повагу до тієї, що подарувала життя.

А теща, яка знала цю історію, любила зятя. Просто такий у неї був характер. І хоча за очі вона називала його іродом, то при особистій зустрічі зверталася до нього, тільки так:

– Дякую, синку!

І Ігор був готовий згорнути гори заради того, щоб ще раз почути це заповітне слово з вуст жінки, яка веліла йому звати її мамою відразу після весілля.

…Ось така повчальна історія. Бережіть матерів, мої любі! Поки мама жива – ми діти…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.