– Це недобре, кум з кумою не можуть побратися, що вони собі таке надумали? – люди не переставали говорити про те, що Василь прийшов жити до Олени.

Ця новина швидко розлетілася по селу. Тут усі одне про одного знають усе, або принаймні думають, що знають. Тому коли хресний батько Марійки – Василь Петрович – почав зачасту бувати в хаті її мами Олени, люди хутко знайшли “правду”.

– Чули? Василь до куми ходить, – шепотіли на базарі.

– Та то ж гріх! Хресний – то як родич.

Олена мовчала. Василь теж. А Марійка, яка дуже любила і поважала свого хресного, лиш несміливо маму запитала:

– Мамо, а ти його любиш?

– Люблю, – тихо сказала Олена. – Але не так, як чоловіка люблять із юності. А так, як людину, що стала рідною, хоч і не мусила.

Колись, 25 років тому, саме Василь хрестив Марійку. Він був сусідом, мав дружину Ганну й двох синів. Коли чоловіка Олени раптово не стало, сталося це на будові, Василь завжди приносив то мішок картоплі, то цукру кілограм, то просто приходив, щоб поговорити, сідав попити чаю й питав:

– Як ти тримаєшся, Олено?

– Як всі. День за днем. Мені про дитину тепер треба думати, одна я в Марійки залишилася.

– Та ти не журися. Я ж їй не чужий. Поможу, чим зможу.

І допомагав. Був на кожному святі, вів Марійку за ручку до першого причастя, лагодив паркан, коли вітер його завалив. А коли Марійка поступала в медичний, саме Василь купив їй перший білий халат.

– Василю, навіщо ти тратишся? – соромилась Олена.

– Бо вона мені як донька. Хіба шкода для неї?

Минали роки. Ганна Василева пішла з життя після тяжкої хвороби. Сини в місто подалися. Василь лишився сам у великій хаті з садом і тишею.

Марійка вже працювала фельдшеркою в селі. Часто приходила до хресного – то тиск поміряти, то суп принести.

– Тримайтеся, хресний, ви ж мені як батько, – казала Марійка.

– А ти мені – єдина доня, – казав він і витягував зі скриньки старе фото з хрестин.

– Пам’ятаєш, як оце тебе тримав на руках? Ти тоді плакала.

– Тепер не плачу, роботи багато, – сміялась Марійка.

Усе почалося з дрібниць. Олена то суп принесе Василю, то подушку зашиє. Він – їй груш із саду принесе, город навесні скопає.

– Ти мені, Василю, як підтримка. Не знаю, як так сталося, але з тобою спокійно, – казала Олена, коли вони сиділи ввечері на лавці.

– А я й сам дивуюсь. Я ж думав, що любов – то тільки в молодості. А воно ж, бач, і в 60 може прийти.

– Люди ж язиками потруть… Не зрозуміють.

– Та хай труть. Ми нікому зла не робимо.

Та не всі так думали. В селі швидко піднялась хвиля осуду.

– Кум до куми… Сором! – буркала баба Галя.

– Та вони ж не брат і сестра, – вступилася за них трохи молодша, Надя.

– Але ж хресний! Це святе!

Олена витирала очі. Вона була жінкою скромною, тихою, завжди старалася не виділятися. А тут – як на долоні.

Василь узяв її руку.

– Слухай, Олено. А може, плюнемо на все й поїдемо в райцентр? Одружимось тихо, без весілля. Все одно що там, що тут – Бог бачить, що ми поганого не робимо.

– А як Марійка? Що скаже?

– А ми її спитаємо.

Марійка слухала маму й хресного, мовчала, а тоді сіла навпроти й сказала:

– Я бачила в житті багато нерідних рідних. Але ви обоє для мене – найрідніші люди. Якщо ви вирішили бути разом – значить, це правильно. І мені байдуже, що там каже село.

Вона усміхнулась і додала:

– До речі, як лікар кажу: у вашому віці кохання – то найкращі ліки від самотності.

Жити на віру Василь не хотів. Вони розписалися, і стали жити разом, в хаті Василя. А свою хату Олена дочці залишила.

Минуло кілька місяців. У селі буря вляглась. Люди переключились на нову плітку: “Кажуть, у дільничного роман з поштаркою”. Василя з Оленою залишили в спокої.

Якось ввечері по роботі Василь сидів за столом, дивився на Олену, а потім і каже.

– А ти знаєш, я ніколи так добре не жив. Навіть у молодості.

– Бо ми вже знаємо ціну тиші, вірності і простому слову “дякую”, – усміхнулась Олена.

І зорі того вечора світили над ними так ясно, наче й не було в їхньому житті осуду, втрат і самотності. Лиш залишилось головне – бути для когось потрібним.