– Ото невдало Марічка заміж вийшла, не щастить так не щастить, – казали в селі люди. А Василь ці пересуди слухати не міг, вважав себе винним, що все так склалося.

Василь – чоловік спокійний, працьовитий, трохи мовчазний, з добрими очима. Він жив у тій самій хаті, в якій народився. Йому вже й шістдесят минуло, а все сам та сам. Сусіди й жінки з клубу давно перестали йому когось сватати – «бо в того серце зайняте, ще з юності».

А серце його й справді належало одній лише жінці – Марічці.

Колись, багато років тому, вона жила через дорогу. Весела, з косами до пояса, завжди пахла любистком. Вони разом пасли корів, ходили до школи й разом співали в церковному хорі. Василь дивився на неї, як на сонце, а вона сміялася з нього:

– Василю, ти все такий серйозний! Усміхнись, бо так і проживеш похмурим буряком!

Він усміхався, але мовчав. Його кохання було тихим – таким, як він сам. Не кричав про нього, не писав листів, не клав квітів на підвіконня. Просто жив і любив.

Марічка ж була як пташка – вільна, жвава, з мріями про великі міста. Та якось усе змінилося. Після школи вона раптом не поїхала вчитися, як планувала. Її батько захворів, господарство занепало. І саме тоді з’явився Степан – новий парубок у селі, високий, говіркий, з мотоциклом. Через пів року Марічка вийшла за нього заміж.

Василь не пішов на весілля. Цілий вечір сидів у садку і дивився на вогні з клубу, що миготіли надворі, і на крони вишень, що колихались на вітрі.

– Дурень я, – сказав собі. – Не сказав. Не зробив. А тепер пізно, вона – чужа дружина.

Життя тривало. Марічка народила двох дітей. Степан добрим чоловіком не був, заглядав у чарку, але працював, і загалом був чоловіком нормальним, не злим. Вона ж, хоч і не була такою веселою, як раніше, трималася – господарство, діти, город.

А Василь… Василь теж не зламався. Працював у колгоспі, пізніше на пилорамі. Доглядав стареньку матір, а коли вона відійшла – залишився сам. І щоліта садив під вікном любисток. Казав сусідці:

– Комарів відганяє.

А насправді – бо пахне, як Марічка.

Минали роки. Вони віталися, говорили про врожай, про дорогу, про сусідів. Він ніколи не казав їй про свою любов. А вона ніколи не питала.

Якось, коли їй було вже за п’ятдесят, а Степана не стало, вона вперше сіла з Василем на лавці перед хатою.

– Василю, ти ж, мабуть, смієшся з мене. Думала – життя як пісня буде, а воно якось… не дуже й співалося.

Він глянув на неї – очі зморшкуваті, але все ще з тим світлом.

– Я не сміюся, Марічко. Ми всі думали, що попереду найкраще. Але хто знав?

Вона мовчки кивнула, зітхнула.

– А ти чому сам?

– Доля, – усміхнувся. — Одну жінку любив, та й не відпустило досі.

Вона опустила очі. Мовчала довго. А потім прошепотіла:

– Знала я, Василю. Давно знала.

Відтоді вони стали бачитися частіше. Не щодня, не постійно – але іноді вона приносила йому пиріжки, а він їй ремонтував ворота або ніс дрова. Люди в селі почали пліткувати, звісно. Але ні він, ні вона не звертали уваги.

– А що ті люди знають? – казала вона. – Жили собі, то й живімо.

У серці Василя знову розцвіло тепло. Але вже не палке, не юнацьке, а тихе, вдячне. Він не прагнув більше нічого. Просто бути поряд – цього вистачало.

Одного дня, коли йому було вже майже сімдесят, Василь захворів. Довго кашляв, але не звертався до лікарів.

– Що там ті лікарі скажуть, окрім “старість”, – віджартовувався.

Марічка приходила щодня. Варила суп, гріла йому ноги, поправляла ковдру. Сиділа біля ліжка і мовчки тримала за руку. І саме в той день, коли село починало садити перші грядки, Василь тихо сказав:

– Марічко, я дякую тобі… Що була. Навіть тоді, коли не була моєю.

Вона стисла його руку, а потім прошепотіла:

– А ти – був. Завжди. І навіть більше, ніж ти думаєш.

Не стало його того ж вечора. Спокійно, наче заснув.

На похороні було багато людей. Але лише одна жінка стояла з любистком у руках. Пізніше, коли всі розійшлися, вона підійшла до його вікна й посадила той любисток під самий паркан.

– Нехай росте, Василю. Бо ти завжди пахнув добром…

Дехто проживає життя поруч із тим, кого любить, не сказавши жодного слова про це. Але справжня любов – вона не кричить, не вимагає. Вона просто є. Як запах любистку – ледь вловимий, але завжди поруч.