– Сергію, синку, не для того я тебе, ростила, ночами не досипала! Не шарпай мого материнського серця! Припини зустрічатися з Настею!

Віра Петрівна важко опустилася на кухонний стілець і театрально схопилася за серце. Від її слів син Сергій остовпів.

– Мамо, ти що? Ти ж учора казала, що вона тобі подобається! – розгублено спитав він.

– Синку, благаю тебе, не роби дурниць! Ця дівчина зовсім не та, за кого себе видає! Ти ще надто молодий, щоб розуміти, як оманлива зовнішність!

Сергій вимкнув газову плиту, на якій до приходу матері смажив курку, і мовчки опустився на інший табурет.

– У світі ще стільки добрих, порядних дівчат! – продовжувала Віра Петрівна. – Ти обов’язково зустрінеш іншу, яка буде тебе справді гідна! А з Настею краще не зустрічатися! Вона тобі не пара!

– Виходить, учора ще була парою, а сьогодні – вже не пара? – похмуро запитав Сергій, і Вірі Петрівні дуже не сподобався його погляд.

Вона знала, що цей погляд не обіцяє нічого доброго. Але вирішила будь-що продовжити боротьбу за щасливе майбутнє своєї єдиної дитини.

І нічого, що дитині було вже двадцять п’ять. Для матері дитина завжди залишається дитиною – незалежно від віку!

– Я здогадувалася, що ця Настя справила на нас хибне враження! – Заявила мати. – А сьогодні все стало на свої місця!

– Цікаво, і на які такі “місця” це “воно” стало?

… Віра Петрівна стояла біля прилавка з овочами та ретельно вибирала моркву, коли до неї підійшла Марія Дмитрівна. Колишні колеги поцілувалися і, само собою, розпочалася розмова.

Віра Петрівна розпитала Марію про нову роботу, про сімейні справи. І Марія Дмитрівна з гордістю розповіла, як минулого року зіграли донечці Даші весілля. І ось нещодавно молоде подружжя нагородило її почесним званням «бабуся».

– Тепер ось онучку няньчу! – похвалилася новоспечена бабуся.

І, звичайно, запитала:

– Ну, а як ваш Сергій? Чи не збирається сім’ю заводити?

І тут настала черга Вірі Петрівні хвалитися.

– Ось саме учора приводив дівчинку знайомитися. У них все дуже серйозно. Думаю, і у нас весільні приготування не за горами!

І сяючи від щастя Віра показала у смартфоні фото потенційної невістки. Марія пильно подивилася на кольорове зображення миловидної дівчини зі зворушливими ямочками на щоках. Дівчина на фото ніжно припала до високого струнка хлопця, в якому Марія відразу ж впізнала Сергія.

– Слухай, Віро, а цю дівчину випадково не Настя звати? – задумливо запитала Марія Дмитрівна.
– Так, Настя! – радісно підтвердила Віра.

Але, помітивши серйозне обличчя Марії, раптом злякалася:

– А що таке?

Колишня колега повернула Вірі телефон і довірливо, напівголосно повідомила:

– Я знаю цю дівчину та її родину. Не особисто, але через людину, якій я дуже довіряю. Свекруха моєї племінниці близько знайома з рідною тіткою батька цієї дівчини.

Марія Дмитрівна зробила багатозначну паузу, і на обличчі Віри відбилася глибока спантеличеність.

– І що? – майже пошепки спитала вона, не в змозі виносити мовчання.

– Вірочка, там сім’я – просто жах!.. Батько з матір’ю любителі гіркої, дівчина з малих років надана сама собі. Школу прогулювала, постійно у поганих компаніях. Страшно уявити, в яких руках з юних років побувала!

Від усвідомлення почутого бідолашна Віра Петрівна навіть пакет із морквою випустила. Великі помаранчеві плоди з глухим стукотом покотилися гладкими плитами підлоги.

– Та ти що? – Тільки й змогла вимовити вона. – А так одразу й не скажеш! На вигляд така порядна, вихована!.. Я нічого вчора не помітила! Та й Серьожа про неї завжди так добре відгукується!

Марія Дмитрівна поблажливо поклала руку на плече нещасної жінки й сказала:

– Вірочка, я тебе благаю! Нехай Сергій – молодий, життя не знає! Але ж ми з тобою дорослі жінки! Чи мало випадків, коли такі вертихвістки порядними прикидалися? Аби тільки нареченого гарного отримати? Щоб з освітою та з житлом?

– Ой точно! – Осяяв Віру страшний здогад. – Вони ж учора говорили, що після весілля житиму в нашій квартирі! А я, недолуга, вуха розвісила!

Коли нещасна мати мчала додому, її серце голосно калатало. Навіть важкий пакет із морквою не перешкоджав Вірі мчати на весь дух – рятувати коханого сина від фатальної помилки.

– Значить, плітки якоїсь чужої тітки тобі важливіші за думку власного сина? – Запитав Сергій після того, як мати в подробицях переказала йому розмову в супермаркеті.

– Сергію, Марія Дмитрівна – не чужа! Я дуже добре знаю її. І так, її думка для мене завжди була авторитетною!

– Якщо Марія Дмитрівна сказала – значить так воно і є! Я тебе прошу, хлопчику мій, розірви стосунки з цією Настею! Я не хочу, щоб ти потім все життя страждав!

У відповідь на стинання нещасної матері, тільки голосно грюкнули вхідні двері. Не бажаючи слухати докази здорового глузду, Сергій просто пішов з дому.

– Нічого, я знаю його! Погуляє трохи, подумає та заспокоїться! – розсудила Віра Петрівна. Але серце її продовжувало тривожно калатати.

Вона була не з тих жінок, які сидітимуть, склавши руки, і дивитимуться на помилку своєї дитини.

– Вісімка кубків, дев’ятка жезлів, перевернута Імператриця…

Златоруна, у миру – Тетяна, задумливо розглядала розкладені на столику карти. Віра Петрівна стежила за тарологом із побожністю і містичним страхом.

Сама вона нічого не розуміла в картах таро. Але всі сусідки округи хвалили Златоруну-Тетяну, як дуже хорошого майстра розкладання, що читає на картах виключно життєву правду.

– Так, Вірочка, – задумливо промовила ворожка, яка просила називати себе тільки тарологом або майстром таро-розкладання. – Справді, нічого доброго із цих стосунків не вийде!

Віра Петрівна видихнула з полегшенням. Не можуть відразу дві людини помилятися!

– Дякую тобі, Танюша! Камінь із душі зняла! – подякувала Віра Петрівна і поклала під колоду невелику грошову подяку за інформацію.

– Ну що ти, Вірочка! Не варто! Я ж розумію, як страждає твоє материнське серце! – Зітхнула Златоруна-Тетяна і швиденько сховала купюру в кишеню халата …

Додому Віра Петрівна йшла замислена. Як переконати сина, що він робить велику помилку.

Вона розуміла, що діти повинні робити свої власні помилки! – міркувала Віра дорогою додому. Але навіщо їх робити, якщо можна уникнути?

Тяжкі материнські думи перервав жіночий оклик. На клумбі біля одного з під’їздів стояла серед квітів Тамара Яківна і привітно махала Вірі рукою.

– Вірочка, це ти? Дивлюся, йде, така задумлива, нічого довкола не помічає…

Віра Петрівна підійшла ближче і теж привіталася. Між жінками зав’язалася звична за подібних обставин розмова. Торкнулися погоди, дачних справ та інших невигадливих радощів життя на пенсії.

– А я дивлюся, Вірочка, твій Сергійко наречену собі знайшов? – Як само собою зрозуміле запитала Тамара Яківна.

– Знайшов, – сумно відповіла Віра і хотіла було відкрити рота і поскаржитися сусідці на проблеми в особистому житті сина. Але та продовжувала:

– Ой, я так за Сергія рада! Настя – чудова партія!

– А ви її знаєте? – розгублено перепитала Віра Петрівна.

– Звісно, ​​знаю! Адже вона навчалася у музичній школі, в якій я була директором! Дуже талановита дівчина!

– Одразу на двох інструментах займалася! Втім, чи варто було чекати чогось іншого від дочки таких видатних талановитих батьків?!

– А хто в неї батьки? – зовсім розгубилася Віра.

– А вона хіба не казала?

– Та я якось особливо не розпитувала. Мені тільки Марія Дмитрівна розповідала…

– У неї батьки працюють у нас у консерваторії! Дуже шановні люди! А Настуся у них – просто диво, а не дівчинка! Пощастило Сергію з майбутньою дружиною!

Вдруге за день Віра Петрівна летіла на свій четвертий поверх, не шкодуючи ніг.

– Сергію, синку! – Закричала вона з порога. – Я не мала рації! Не слухай мене, не роби дурниць! Настя – дуже гарна дівчинка! Не проґав свій шанс, Сергію!

– Пізно, мамо, каятися! – Відрізав Сергій і відвернувся від матері.

Тільки зараз Віра помітила, що син стоїть перед розкритою валізою і збирає речі.

– Чому пізно? – ледь чутно запитала Віра у передчутті чогось непоправного. – Ти що, посварився з нею і вирішив поїхати?

– Тому пізно, мамо, що ми з Настею годину тому подали заяву до РАЦСу та винайняли окрему квартиру.

– Навіщо ж окрему, Сергію? Адже можна ж жити у нас? Кімнат багато!

– Дякую, мамо! – не приховуючи сарказму, подякував молодик. – Я вже у тому віці, коли хотілося б пожити окремо від твоєї авторитетної думки!

І, особливо, від авторитетної думки твоїх знайомих! – Заявив син, зачинив валізу, і вийшов із квартири, кинувши мимохідь “бувай”.

А Віра Петрівна так і стояла розгублена у коридорі, не розуміючи, навіщо він так з нею? Вона ж хотіла, як краще, а він такий невдячний.

Так, помилилася, з ким не буває! За його ж щастя переймалася! І що тепер? Як їй налагодити стосунки з молодятами? Дайте слушну пораду.

Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.