Видно, мені на роду написано не зазнати щастя в особистому житті, а тільки розчарування. Перший раз я закохалася ще школяркою в молодого хлопця Євгена, потім моя найближча подруга познайомила мене зі своїм знайомим Миколою, на той час уже розлученим, потім за мною почав упадати вже старший парубок Олег, потім несподівано для самої себе я стала зустрічатися з одруженим Степаном. І жодні стосунки не привели мене до весільної радості в білосніжній сукні та золотою обручкою на пальці. І все ж таки щастя не оминуло мене.

Звичайно, поєднати свою долю я бажала б тільки з Євгеном. Але так сталося, що він покохав іншу, мою шкільну подругу Ольгу, а про мої почуття так і не здогадався. Як склалося його життя, я нічого не знала, бо давно переїхала з рідного міста, перестала спілкуватися з Олею, хоч ми ніколи не сварилися, та вона й не знала, що я була закохана в Женю.

Микола, з яким я почала зустрічатися, працюючи в Благодійному фонді, ніяк не міг відпустити зі своїх спогадів колишню сім’ю, за якою дуже сумував. Якось він сказав, що в другому шлюбі не хотів би мати дітей, а піклувався б тільки про свою єдину доньку – Софійку, щоб по досягненні нею чотирнадцятирічного віку вона виявила бажання проживати в татовій родині.

Я також мала бажання та мрії прожити власне життя, виростити власних дітей, а не жити життям Миколи та Софійки і замінити їм дружину та маму, а про себе забути. Розійшлися ми з ним швидко й легко, без образ і жалю. Шкода тільки року моїх марних сподівань.

Мої почуття до наступного поклонника – Олега – коханням вважати не можна. Мене просто тішило, що ще недавно переконаний холостяк, як він сам себе називав, захопився мною, значно молодшою дівчиною. Мені хотілося вірити, що його залицяння, його подарунки і компліменти завершаться пропозицією руки і серця, і я його покохаю, та згодом зрозуміла, що безтурботність і свобода в нього на першого місці і сімейними узами пов’язатися він не дозволить собі нізащо. Навіщо тільки я пів року часу потратила на даремні очікування.

Я думала, що вже нікого й ніколи не покохаю, але сталося навпаки. Як тільки побачила Степана, серце застрибало, подих перехопило. Він співпрацював із нашим Фондом, був дуже схожий на Євгена, моє перше, та нерозділене кохання. Але тепер почуття були взаємні. Щоправда, я не бачила обручки на його пальці, а то вона б мене вмить на землю опустила. Та виявилося: він одружений, лише збирається розлучатися, дітей у них немає, нічого не стоїть на перешкоді.

Наказати своєму серцю не кохати мені вже була несила, почуття затуманили розум, а в душі жевріла надія, що він таки розлучиться з нею. Та минав час, а його сімейний віз мого не зрушив з місця, бо мій лебідь Степан не зміг відлетіти, дружина щука тягла його донизу, а звичка-pак тягнув назад до вже звичного і такого затишного сімейного гніздечка.

Не в моїх правилах бути третьою в трикутнику, але почуття брали верх, незважаючи, що минуло два роки. Навіть не уявляю, що могло б бути далі, якби не привіт із юності. У чоловікові, що прийшов у Фонд, я не зразу впізнала Євгена.

Йому терміново була потрібна фінансова підтримка задля одужання дружини Олі. Звичайно, кошти виділили, і я сама допомагала, чим могла.

Євген переїхав зі сім’єю в наше місто, замешкали вони в його рідної тітки, щоб Оля мала можливість приймати процедури. Це подарувала їй майже два роки життя. Їхній з Євгеном дочці Насті сповнилося тільки дев’ять. Я допомагала їй перенести втрату: часто навідувалася до них додому, брала дівчинку на прогулянку, в кінотеатр, водила на гуртки. Женя був зворушений таким піклуванням про доньку подруги, але мого почуття до нього так і не розгледів.

Минуло років чотири, перш ніж Женя, відтуживши за Олею, відпустив її зі своєї болісної пам’яті, залишивши тільки світлі спогади, і зізнався дочці, що покохав, хоче привести в дім дружину, а їй – маму. Та доньчина реакція його ошелешила:

– А я бачити її не хочу! І тобі я вже, виходить, не потрібна?

– Доню, але ж ти не ще не знаєш, кому я хочу освідчитися.

– Та мені все одно, бо вона хоче тебе в мене забрати.

Коли я почула від Євгена слова, які вже й не надіялася почути, недовго й раділа, бо він розказав і про Настину реакцію на його рішення. Для нього стало відкриттям, що всі ці роки я його кохала, і не хотів змиритися з моєю думкою, що нам потрібно ще зачекати, поки Настя подорослішає чи піде вчитися, обіцяв поговорити з нею. Я просила його не заводити з дочкою більше про це розмови, сама перестала навідуватися до Жені додому, щоб не видати своїх почуттів до нього і не бентежити його доньку.

Доля сама втрутилася, коли дівчині-підлітці знадобилася моя порада як дорослої досвідченої жінки. Вона зателефонувала, і ми зустрілися в парку.

– Поліно, мені так не вистачає мами, ще й ти не приходиш і навіть не дзвониш, – Настя пригорнулася до мене.

– Я вважала, що ти вже доросла, Настусю, – я гладила її по голові, неначе маленьку.

– От якби ти захотіла стати моєю мамою.

Я аж стрепенулася від цих слів.

– Ти, справді, цього б хотіла? – не вірила я щойно почутому.

У цей час до нас наближався Женя, що хвилювався, куди це пішла дочка, нічого йому не сказавши. Він сів поруч, обійнявши нас двох. Настя все зрозуміла.