Я стояла біля дверей своєї квартири, міцно тримаючи валізу. Повернулася з заробітків на три тижні раніше, щоб здивувати чоловіка Олега.

Але його збентежений вигляд у дверному отворі змусив мене відчути: сюрприз вдався, але зовсім не той, на який я чекала.

— Ти чого так рано? — Олег сперся на одвірок, не поспішаючи відчиняти двері ширше. — Казала ж, що на три місяці їдеш.

— Швидше впоралася, — я спробувала всміхнутися, хоча всередині все кипіло. — Не пустиш?

— Та я, — він зам’явся, чухаючи потилицю. — Тут безлад, я не чекав тебе.

— Безлад? — я примружилася. — Олеже, це моя квартира. Відчиняй.

Він неохоче відступив, і я увійшла, оглядаючи вітальню. Ця квартира була моєю гордістю: світлі стіни, балкон із видом на старе місто, полиці з книгами.

Але тепер на дивані лежала чужа куртка, а на столі стояла порожня пляшка ігристого. Я застигла абсолютно нічого не розуміючи.

— Це чиє? — я вказала на куртку, стараючись говорити спокійно.

— Та друга, — Олег знизав плечима. — Вчора заходив, посиділи.

— Посиділи? — я глянула на нього. — А ігристе чиє?

— Ну, досить, — він пирхнув. — Я втомився, дай відпочити.

Ми жили разом шість років, хоча офіційно не розписалися, виховували доньку Софійку, яка зараз гостювала в бабусі. Я довіряла Олегові, але останні місяці він став відстороненим: уникав розмов, говорив односкладово.

Ми з Олегом познайомилися на дні народження подруги. Він був високий, із легкою щетиною та посмішкою, від якої я танула. Ми танцювали, сміялися, а за місяць він переїхав до мене.

Я любила його за вміння лагодити все — від крана до мого настрою, але іноді помічала, як він уникає серйозних розмов. Моя мама попереджала: «Не поспішай із ним, придивися».

Але я відмахувалася, думаючи, що це просто чоловіча натура. Після появи Софійки Олег ніби остепенився, але заміж так і не покликав.

— Олеже, я серйозно, — я поставила валізу. — Чия куртка?

— Кажу ж, Сашка, — він відвернувся, прибираючи пляшку. — Чого ти завелася?

— Бо ти кажеш не правду, — я ступила до нього. — Я не сліпа.

— Не починай, — він підвищив голос. — Я вдома, ти на заробітках, що мені, самому сидіти?

— А що, тобі самотньо? — я примружилася. — Чи холодно спати одному?

— Нісенітниці верзеш, — він пирхнув і пішов на кухню.

Я глянула на куртку. Вона була жіноча, з рожевою підкладкою. У спальні, розпаковуючи речі, я помітила, що моя подушка зім’ята, а на тумбочці лежить чужа сережка. Я взяла її, відчуваючи, як стугонить у скронях.

— Олеже, це що? — я вийшла, тримаючи сережку.

— Звідки я знаю? — він стояв біля вікна, не обертаючись. — Може, твоя.

— Моя? — я гірко всміхнулася. — Я таких не ношу. Поясни.

— Досить, — він насупився. — Ти сцени влаштовуєш, а я втомився!

Я дивилася на нього, відчуваючи, як довіра тріщить по швах. Згадала, як подруга Оксана розлучилася, дізнавшись про зраду, і казала: «Головне — не мовчи».

Я зателефонувала сестрі Лізі.

— Лізо, я повернулася, а тут чужа куртка і сережка, — сказала я на балконі. — Олег каже не правду, я знаю.

— Це не жарти, — Ліза зітхнула. — Поговори з ним. Але якщо що, не прощай.

— Пробувала, — я глянула на місто. — Він відмахується.

— Тоді перевір, ти маєш знати.

Я задумалася. Перевіряти телефон було проти моїх принципів, але сумніви гризли. У вітальні Олег дивився телевізор.

— Нам треба поговорити, — я сіла навпроти.

— Завтра, — він не відірвався від екрана. — Я вимотаний.

— Зараз, — я вимкнула телевізор. — Хто був у нашій квартирі?

— Ніхто, — він закотив очі. — Ти перебільшуєш.

— Тоді покажи телефон, — я глянула йому в очі. – Якщо ти чесний, тобі немає що ховати, — я склала руки.

— Це вже занадто, — він встав. — Я спати.

Я дивилася, як він іде, і розуміла: він каже не правду. Сон не йшов. Я думала про жінок, які заплющують очі на зради заради «родини». Але якою ціною?

Вранці мене розбудили повідомлення на телефоні Олега. Він спав, а телефон миготів на тумбочці. Я боролася з бажанням його взяти, але пішла варити каву.

Нарізаючи хліб, я думала про вчора. Куртка, сережка, ухильні відповіді — усе складалося в неприємну картину. Я гнала думки про зраду, але тепер вони не відпускали.

Олег увійшов, позіхаючи.

— Чого ти хмура? — він потягнувся за хлібом. — Усе через вчора?

— А ти як гадаєш? — я повернулася до нього. — Я знаходжу чужі речі, а ти говориш відверту неправду.

— Неправду, — він пирхнув. — Куртка Сашкова, сережка — може, прибиральниця залишила.

— Прибиральниця? — я примружилася. — У нас немає прибиральниці, Олеже.

— Ну, сусідка заходила, — він знизав плечима. — Просила інструмент.

— Сусідка? — я відчула холод усередині. — Оксана з третього?

— Ага, вона, — він відвернувся, дістаючи телефон.

Оксана, наша сусідка, була самотньою, яскравою, завжди тепло віталася з Олегом. Я не ревнувала, але тепер усе складалося.

— Олеже, подивися на мене, — я склала руки. — Ти з Оксаною?

— Ти перегрілася, — він нервово засміявся. — Нісенітниці.

— Тоді покажи телефон, — я простягнула руку. — Зараз.

Він сховав телефон у кишеню.

— Я не зобов’язаний.

— Не зобов’язаний? — я підвищила голос. — Ми живемо разом, Олеже. Я маю право знати!

— Право? — він насупився. — Ти мені не довіряєш, ось і все.

— Як довіряти, коли тут таке? — я ступила до нього. — Куртка, сережка, тепер Оксана!

— Досить, — він підвищив голос. — Ти собі навигадувала, а я винен?

Я дивилася на нього, відчуваючи, як росте рішучість. Перевіряти телефон не хотілося, але невідомість була гіршою. Поки Олег був у душі, я взяла його телефон. Пароль знала — день народження Софійки. У месенджері було повідомлення від Оксани: «Коли вона знову поїде?»

Я поклала телефон і пішла до спальні. Софійка повернулася від бабусі, і я відволіклася. Але думки крутилися навколо повідомлення. Згадала, як колега Наталя терпіла зради чоловіка заради доньки. Але я так не хотіла.

Я зателефонувала Лізі.

— Лізо, я знайшла повідомлення, — сказала я на балконі. — Від Оксани. Олег із нею, я знаю.

— Це серйозно, — Ліза зітхнула. — Ти з ним говорила?

— Пробувала, — я глянула на місто. — Він мовчить. Не знаю, що робити.

— Іди, — сказала Ліза. — Ти не мусиш це терпіти.

— Іти? — я задумалася. — Це моя квартира, Лізо.

— То вистави його, — вона пирхнула. — Головне — не мовчи.

Я кивнула, відчуваючи, як ідея піти міцнішає. Я не хотіла сцен, але жити так не могла. Увечері, коли Софійка заснула, я сіла з Олегом у вітальні.

— Я бачила повідомлення, — сказала я, дивлячись йому в очі. — Від Оксани.

— Яке повідомлення? — він насупився. — Ти в мій телефон лазила?

— Так, — я склала руки. — І знаю, що ти з нею. Признайся.

— Ти вигадала нічого немає!

— Тоді чому вона пише про те, що я знову повинна їхати? — я підвищила голос. — Поясни!

— Сама пише, я не відповідаю!

— Не відповідаєш? — я гірко всміхнулася. — А куртка її, сережка її.

— Думай, що хочеш, — він пирхнув. — Я спати.

Я дивилася, як він іде, і знала: він не зізнається. Але правда вже була очевидною.

Через тиждень я сказала Олегові, що знову їду до матері, зібрала Софійку, але того ж вечора я стояла біля дверей, а він знову не пускав, повторюючи той самий сценарій.

— Ти ж казала, що на тиждень поїхала, — Олег сперся на одвірок. — Чого повернулася?

— Уяви, я можу повертатися, коли захочу, — я глянула йому в очі. — Це моя квартира. Відчиняй.

— Тут не прибрано, — він зам’явся. — Їдь до мами, забери Софійку — вона зрадіє. Переночуєш там, а завтра я вас заберу.

— Завтра? — я всміхнулася. — Олеже, пусти мене додому. Зараз.

Він неохоче відчинив двері. У вітальні лежала інша чужа куртка, а на підлозі валявся жіночий шарф.

— Це чиє? — я вказала на шарф.

— Не знаю, — він знизав плечима. — Може, Ліза заходила.

— Ліза? — я повернулася до нього. — Моя сестра? Ти серйозно?

— Не починай, — він підвищив голос. — Ти вічно шукаєш підвох!

— Бо він є! — я ступила до нього.

— Досить, — він махнув рукою. — Я не виправдовуватимуся!

— І не треба, — я склала руки. — Я йду.

— Ти серйозно? — він завмер.

— Серьезно, — я ступила до дверей. — Залишайся зі своєю Оксаною.

— Чекай, — він узяв мене за руку. — Давай поговоримо.

— Я намагалася. Я втомилася.

— Ну вже як усе вирішено, то можна я не буду тут стояти? – сказала Оксана виходячи з-за штори у вітальні. Вона узяла свої речі і гордо попрямувала до виходу. З того, як вона відчинила двері, я зрозуміла. що робила вона це часто за час моєї відсутності.

Я навіть не здивувалась. Пішла у спальню і почала викидати речі Олега прямо на підлогу. Він метушився. пробував щось говорити, але я не слухала. Узяла кілька сміттєвих пакетів і виставила всі його речі у тих пакетах за двері.

Він пішов гордо піднявши голову. Наостанок кинув, що я пошкодую і що ще сама за ним прибіжу, бо такого як він я не знайду більше ніколи.

За тиждень він зателефонував ніби як запитати про доньку. Почав щось про родину, про те, що я надто надовго його покинула, про те, що Оксана сама до нього прийшла і він ні в чому не винен насправді.

— Ти не розумієш: вона мені проходу не давала. То їй сіль потрібна, то цукор. А ти лалеко. тут і камінь попливе. Що я мав робити по-твоєму. Та я вже тричі пошкодував. Тиждень без вас, а вже сумую. Я не уявляю, як узагалі зможу жити далеко. Давай почнемо усе спочатку. Заради доньки. Прошу тебе. Виходь за мене заміж. Обіцяю: таке більше ніколи не повториться. Не сироти дитину.

Нині я замислилась. Може й справді я поспішила? Зрештою, Олег кається цілком щиро. Відтепер він точно на таке не піде, адже побачив якою я можу бути. та й покидати чоловіка надовго я не мала права, тут він правий.

Як думаєте, у наших стосунків є шанс, я зможу створити сім’ю із коханим?