-Сашко, давай Оленку в дитячий будинок здамо!

-Ти зовсім збожеволіла? Як це “здамо”? – Олександр здивовано глянув на дружину.

-Ну як? Так і здамо! – Жанна змахнула кучері. – У нас скоро своя дитина буде, навіщо нам чужа?

-Жан! Так тому і буде, що бог вирішив нас нагородити за те, що ми допомогли маленькій сирітці знайти сім’ю! Ти ж сама наполягала на її удочеренні!

-Я вже не сподівалася, що у нас з’явиться своя дитина – ось і наполягала. Яка це родина без дітей?

П’ятирічна Оленка стояла за дверима до спальні батьків і не могла повірити у почуте. Вона не рідна? Її хочуть повернути до дитячого будинку?

З очей полилися сльози. Вона так раділа, що скоро з’явиться братик чи сестричка… А виявляється, завдяки цій появі, Олена втратить батьків!

Наче щось відчувши, Сашко підвівся з ліжка і попрямував до дверей. За ними стояла заплакана Оленка.

-Тату, я що вам – не рідна? – її величезні оченята з тривогою дивилися на Олександра.

-Ну що ти, сонечко! – Сашко взяв дочку на руки. – Звісно, ​​рідна!

-Але ви сказали, що хочете повернути мене до дитячого будинку! Значить – не рідна? – уперто промовила Оленка, розмазуючи сльози по щоках.

-Так, ми взяли тебе в будинку малюка, але це не означає, що ти нам не рідна! Ми тебе дуже любимо! У мами просто грають гормони через очікування малюка … Давай я тебе покладу спатки!

***
-Я піду від тебе і дитину ти ніколи не побачиш! – кричала Жанна. – Я хочу, щоб у нас була нормальна родина! Без сторонніх!

-Жанно, заспокойся! У нас немає у сім’ї сторонніх! – намагався вгамувати дружину Саша. – Олена теж наша дочка!

-Я її не народжувала! Вона мені не дочка! – Жанна все більше розпалювалася. – Вибирай: чи я, чи вона!

Сашко допомагав зібрати речі Олени.

-Поживеш поки у бабусі, щоб мама не нервувала, – казав він дочці, – малюк з’явиться, мама прийде до тями та ми тебе заберемо, добре?

Оленка кивнула.

Вона була згодна на будь-що, аби не дитбудинок. Та й бабусю вона любила. Бабуся була доброю і завжди пригощала Оленку чимось смачненьким.

-Бабуся! Якщо мама захоче віддати мене до дитячого будинку, можна я краще у тебе житиму? – З порога запитала дівчинка у бабусі.

Лідія Едуардівна суворо подивилася на сина. Той розгублено посміхнувся:

– У Жанни гормони грають!

-Звичайно ж, моя принцеса! – Бабуся стала допомагати Оленці роздягатися. – Але мама нікуди тебе не віддаватиме – ти ж її дочка! Це вона просто від нервів так каже!

***
Вже два місяці Оленка жила у бабусі. Батько все рідше відвідував їх, розриваючись між роботою та лікарнею, де лежала на збереженні Жанна.

Одного ранку, поки бабуся готувала сніданок, Оленка дивилася у вікно. Побачивши батькову машину, вона радісно закричала:

-Ба! Тато приїхав!

-Так рано? – насупилась Лідія Едуардівна.

Син ніколи не з’являвся раніше обіду. Передчуваючи погане, жінка веліла внучці сидіти на кухні, а сама пішла зустрічати сина.

-Жанни не стало сьогодні вночі. Почалися пологи та вона… не впоралася… Дитина теж… – Олександр втомлено опустився на пуф у передпокої.

Вони втрьох сиділи на кухні, забувши про чашки з охололим чаєм.

-Мамо, я забираю Оленку. Їй час повернутися додому.

-Якщо хочеш – я можу поки пожити з вами, – Лідія Едуардівна запитливо подивилася на сина.

-Дякую, мам…

***
Оленка із захопленням розглядала нові банти. Ще трохи й вона стане справжньою школяркою! Красива форма і яскравий портфель чекали свого часу.

У передпокої почувся звук дверей, що відчинялися. Татко!

-Тато! – кинулася зустрічати батька дівчинка. Олександр був не один. Поруч із ним стояла невисока худенька жінка.

-Дочко, знайомся: це Ліза! Вона житиме з нами! – з награною радістю промовив Олександр.

-Привіт, Оленко! – М’яко посміхнувшись, сказала Ліза і простягла Олені букет. – Це тобі, на перше вересня.

-Здрастуйте! – буркнула Олена і, проігнорувавши букет, пішла до себе до кімнати.

-Не ображайся, – почула вона голос батька, звернений до Лізи, – насправді вона дуже гарна і добра дівчинка!

-Я впевнена, ми потоваришуємо, – відповіла йому Ліза.

“Ага! Зараз!” – подумала Оленка і з силою зачинила двері до своєї кімнати.

Тато та Ліза скромно побралися. Незабаром батькові запропонували нову посаду, і він став практично пропадати на роботі.

Всі турботи про Оленку лягли на тендітні плечі Лізи. Вона всіма силами намагалася, як могла, потоваришувати з дівчинкою: допомагала з уроками, ходила на батьківські збори, водила в кіно та кафе.

Зрештою, дівчинка розмерзлася і довірилася мачусі. У будинку запанувала ідилія.

Закінчення навчального року ознаменувалося ще однією радісною подією – Ліза чекала дитину. Для Оленки це стало ударом.

Вона зачинилась у своїй кімнаті та довго плакала. Ліза стояла в неї за дверима і благала відкрити:

-Оленка! Ну не плач! Я тебе люблю! І нікому тебе не віддам! Ми завжди будемо разом! Ти моя найулюбленіша дівчинка!

-Справді? – Оленка із заплаканим обличчям вийшла з кімнати.

-Ну, звичайно! – Ліза обняла дівчинку. – Ти ж моя рідна дитина! Я нікому тебе не віддам!

Через кілька місяців Оленка тримала на руках брата і дивувалася  який він крихітний.

-Мамо! Дивись який він смішний! – Оленка не помітила, як назвала Лізу мамою.

Ліза, приховуючи сльози щастя, підійшла до неї та обійняла.

Минуло ще два роки.

Оленка пішла до четвертого класу, коли до будинку прийшла біда – в автокатастрофі загинув Олександр. Оленка з Лізою на автоматі робили домашні справи, дбали про маленького Колю і… мовчали.

Боялися говорити, бо одразу виступали сльози. Коля не розумів, що відбувається і вередував.

Якось, коли хлопчик заснув, Ліза підійшла до Оленки та заговорила:

-Оленко, так більше продовжуватися не може! Потрібно жити далі. Батька не повернеш, а життя триває. Давай припинимо страждати. Добре?

-Добре, – погодилася Оленка. Мати мала рацію – батька не повернути.

Але біда не приходить одна. Тільки було ухвалено рішення продовжувати жити без страждань, як у двері подзвонили.

Огрядна тітка представилася інспектором органів опіки та зажадала, щоб Олена збиралася до дитячого будинку, бо залишилася без батьків.

-Як це? А я? – обурилася Ліза.

-Покажіть документи на усиновлення! – Вимагала інспектор. Документів не було. – Ото й воно! Бабуся надто стара, щоб забезпечити дівчинці повноцінне життя, а ви їй ніхто! Збирайся, Олено!

На відміну від Лізи, Олена не плакала. Їй було байдуже, що тепер з нею буде. Її давній жах справдився – вона залишилася зовсім одна.

-Я обов’язково заберу тебе звідти! – Кричала їй услід Ліза, але Оленка не вірила.

Кому потрібна сирота? Це раніше, коли був живий тато, її любили. Нині тата немає і вона нікому не потрібна. Тим більше Лізі, яка має свою дитину.

Ліза часто відвідувала Олену у дитячому будинку, але дівчинка до неї не виходила. Вона бачила, як жінка сиділа на лавочці, чекаючи її, але так і не йшла на зустріч. Згодом, Ліза почала приходити все рідше, а потім і зовсім зникла.

“Ну от і все! Награлася в матір!” – зі злою усмішкою подумала Олена.

Минуло два місяці.

-Оленка! Іди, тебе директриса викликає! – у кімнату просунулась голова Васьки – місцевого хулігана.

“Що їй від мене потрібно?” – Здивувалася Оленка. – “Я начебто б нічого не наробила!”

-Ну, Олено, вітаю: тебе взяли до родини! – урочисто проголосила директор дитячого будинку. – Звичайно, не зовсім повної родини, але все ж таки…!

-Я не хочу в жодну родину! – похмуро промовила Оленка. – Не щастить мені із сім’ями!

-Ну, щастить не щастить, це потім подивишся, а зараз збирай речі та йди до своїх нових батьків!

Олена слухняно вийшла. Їй знову стало байдуже, що з нею буде. Біля ганку дитбудинку стояла… Ліза.

-Що тобі тут потрібно? – байдуже запитала Олена.

-Я за тобою …

-Мене вже удочерили…

-То це я.

-Ти? – Олена не змогла приховати радість.

-Ну так! Я ж сказала, що ти моя рідна дитина і я тебе нікому не віддам! На жаль, самотній матері неохоче йдуть на зустріч з усиновлення, але я довела, що зможу забезпечити тобі гідне життя, та й хабарі, на щастя, ніхто не скасовував… Тож ми тепер повноцінна сім’я! Пішли додому, Коля за тобою скучив!

-Пішли… Мамо…

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?