Коли свекруха зрозуміла, що ми не будемо жити поруч з нею, то вона стільки мені всього наговорила і не забула згадати, як я залицялася до її чоловіка. Артем від таких слів матері аж очі округлив і глянув на мене допитливо, а я лиш змогла з себе вичавити:

– Я все поясню

А пояснювати було що.

Моя історія з Артемом почалася з того, що я захотіла втекти в ті прекрасні спогади, які у мене колись були. Звичайно, що такого захочеться не від доброго життя. Справа в тому, що мій чоловік завів собі когось на стороні, а я навіть, не здогадувалася.

Поїхала до мами, а вона ж давай мені казати, щоб я верталася до нього.

– Де ти ще такого чоловіка знайдеш? Квартира своя, машина є і заробляє добре. Погуляє і прийде перепрошувати, а ти вже, будь добра, не комизися.

Я не хотіла таке чути, як би я не любила свого чоловіка, але забути таке точно не зможу, а, отже, й пробачити.

В мами мені мало б бути добре. Мало б бути затишно і спокійно. Проте, мама перетворила той час на те аби показати мені як правильно куховарити аби чоловік не пішов, як правильно прибирати аби чоловік не пішов, як правильно прасувати аби чоловік не пішов.

Мама перетворилася на якусь лекторшу з сімейного життя і це мені не давало хоч на мить відволіктися від думок.

Я все частіше згадувала, яка я була щаслива в дитинстві у бабусі, так, саме у бабусі, в її маленькій квартирі, де вона завжди готувала мені кисіль, вона не берегла гарні сервізи на колись, а використовувала їх для нашого чаювання, ще й лялькам вистачало чашок і тарілочок.

Коли я приїжджала до неї, то була довгоочікуваним і улюбленим гостем, я те й робила, що бавилася з дітьми у дворі та смакувала бабусиними стравами, а потім ввечері ми відкривали вікна і двері та вкладалися спати на підлогу, рятуючись від спеки. Бабуся тоді розповідала різні цікаві історії зі свого життя, і хоч я жодну не пам’ятаю, але пам’ятаю, що це все було прекрасно.

– Мамо, а в бабусі хтось живе?

– Ні, з чого ти взяла?

– Я думала ви здаєте ту квартиру.

– Хто там житиме без гарячої води?

– Я.

– Що?

– Я туди поїду і там житиму.

– А як Віталік прийде вибачатися?

– Скажеш, що я йому не пробачу.

Далі я не слухала мамине голосіння, а збирала сумку і вже в думках була у бабусі.

Квартира була та сама, нічого в ній не змінилося, але мене вже не зустрічали, як дорогого гостя. Бабуся усміхалася мені лише з портрету.

– Привіт, ба, я приїхала…

Прийшлося поприбирати, вимити вікна і випрати штори. Нарешті стало дихатися вільніше, ще б пропилососити, але бабуся не визнавала такого методу чищення. Казала, що найкраще – це вулиця і вибивачка, а ще краще – взимку на сніг і позамітати.

Скрутила килимки і віднесла в коридор, а сама постелила матрац на підлогу. Як колись і солодко заснула. Вперше за багато часу мені не снився чоловік в оточенні жінок, а бабуся, яка гуляла зі мною по парку і все питала чи точно мене не болить горло, бо морозиво холодне.

Зранку мене розбудив дзвінок у двері.

– Ви купили цю квартиру чи знімаєте?

– Я власниця, – кажу розгублено.

– О, то чудово, як надумаєте продавати. То ми купимо, ми в сусідній квартирі. То ви онучка Ліди Тарасівни? А ви мене не пам’ятаєте, я мама Артема, Валя…

Артема я пам’ятала дуже смутно, бо пройшло більше тридцяти років, як я тут лазила по турніках.

Жінка не замовкала, вона встигала і квартиру обійти, і на кухні всістися, натякаючи на чай, але я таки змогла сказати, що дуже поспішаю.

– То я іншим разом зайду. Ви заходьте в разі чого, ми завжди вдома, чоловік у мене має золоті руки, як і син, поможемо по-сусідськи.

Я вирішила піти у ванну, тільки відкрила кран, як щось хруснуло і полилася вода просто на землю. Поки я шукала де перекривати, то добряче води натекло. Вирішила піти до сусіда з золотими руками. Той мене вислухав і пішов дивитися, далі сказав, що я маю купити і кожен взявся до своєї справи: я в магазин, а він все відкручувати.

Сусід не зібрав воду і добряче намочився, поки я прийшла з усім необхідним.

І уявіть собі картину, що він виходить від мене, находу знімаючи мокру футболку, а тут сусідка Валя на сходову виходить.

Що далі було передати не можу, бо жінка вона й так балакуча, а тут її аж розпирало від епітетів.

Я закрила двері, але чула кожне слово, то ж старі будинки. Далі вирішила вийти за покупками, поки за стінами стихло.

Коли поверталася назад, то зустрілася зі знайомим обличчям.

– Артем?

– Інно?

А далі почали обоє згадувати наше щасливе дитинство. Артему було тридцять два і він працював програмістом та жив з батьками.

Мати ж його дуже хотіла мати онуків і аби вони жили по-сусідству.

І її бажання здійснилося, бо ми з Артемом почали зустрічатися. І все у нас йшло дуже добре. Ми вирішили одружитися, але перед тим треба було все владнати з колишнім чоловіком.

Віталік аж не знав, що сказати, коли почув, що я виходжу заміж.

– Ти мене забула за тиждень? Як ти могла? Хіба люди, які люблять так чинять?, – казав він мені.

– Хіба ти знаєш, як чинять люди, які люблять?

– Я люблю тебе, а те все було не серйозно.

– Зате у мене все серйозно і я виходжу заміж, тому давай не будемо заважати один одному.

Проте, на заваді несподівано стала мати Артема, яка так мріяла про онуків. Розумієте, ми порадилися, що краще жити далеко від його мами. От краще для всіх.

Ми бабусину квартиру продамо і купимо щось в новобудові, Артем додасть свої, а там будемо орендувати та потроху облаштовуватися.

Таке свекруху не влаштовувало і вона вирішила взагалі не женити сина. Тому й згадала про той випадок з її чоловіком, який був просто непорозумінням, але я про нього не розказувала Артему.
– Вона на батька твого око поставила, а тепер до тебе взялася.

Я вхопилася за голову, бо ж як таке взагалі можна перекрутити?

– Мамо, досить. Я тебе дуже люблю, але ми будемо жити окремо.

І так я маю чудового чоловіка, цілодобову няньку для нашого сина в ролі свекрухи. Навіть, мама моя задоволена і каже, що давно мені треба було подумати про дитину, адже саме вона скріплює сім’ю.

А я думаю, що родину тримає вкупі щастя і щасливі спогади. Сподіваюся, що у нас їх буде ще дуже багато.