– Твоя коханка дзвонила. Передала привіт! – кинула Ірина в простір, не відриваючись від плити, де на сковорідці смажилося щось звичне, ніби давно знайоме, як їхнє спільне життя.

Андрій завмер на порозі кухні. Двадцять років – ціле життя – промайнули перед очима за одну мить. Ключі вислизнули з його руки, впали на підлогу, задзвенівши неприємним металевим звуком, що наче врізався в тишу…

– Що ти несеш? Яка коханка? – голос його здригнувся, видаючи всі страхи й метання останніх місяців. Він відчував, як земля йде з-під ніг.

– Аліса. Твоя помічниця, здається? – нарешті повернулася Ірина, схрестивши руки на грудях. – Молоденька така, двадцять п’ять років. Каже, уже четвертий місяць. Вітаю, тату!

В її очах стояв такий біль, що Андрію захотілося провалитися крізь землю. Або прокинутися. Так, точно – прокинутися і зрозуміти, що це всього лише кошмар.

– Іро, я все поясню… – почав він, але слова застрягли в горлі.

– Поясниш? – вона хрипло розсміялася. – Що саме ти поясниш, Андрію? Як “розважався” зі своєю секретаркою, поки я бігала по лікарях? Або як брехав мені, кажучи, що затримуєшся на роботі?

Сковорідка на плиті зашипіла, і запах підгорілого м’яса заповнив кухню. Ірина машинально вимкнула газ, ніби це могло зупинити і все інше – біль, гіркоту, зраду.

– Знаєш, що найогидніше? – її голос упав до шепоту. – Я ж здогадувалася. Усі ці твої “наради”, пізні дзвінки, відрядження… Але вірила. Як дурепа, вірила!

– Ірочко, послухай… – Андрій зробив крок до дружини, але вона різко виставила руку, немов огороджуючи себе невидимою стіною.

– Не підходь! – в її очах блиснули сльози. – Господи, як же гидко… Двадцять років коту під хвіст!

– Перестань, – він спробував узяти себе в руки, але голос тремтів. – Давай спокійно поговоримо. Це все… складно.

– Складно? – Ірина знову розсміялася, але в цьому сміху чулися ридання. – Що тут складного? Ти завів молоду коханку. Вона залетіла. А я… – голос зірвався, – я просто стара яка не може мати дітей, так?

– Не кажи так! – він усе ж таки зробив крок уперед, спробував обійняти її.

Ірина вивернулася з його рук, немов обпалена. Наступної секунди хльосткий ляпас розірвав тишу кухні.

– Забирайся, – прошепотіла вона, голос її тремтів. – Забирайся до своєї… до неї. Якщо вже вона змогла дати тобі те, чого не змогла я.

– Іро…

– Пішов геть! – вона схопила зі столу сільничку і жбурнула в нього.

Андрій відсахнувся, сіль розсипалася по підлозі, білі кристали блиснули у світлі лампи. “Погана прикмета”, – промайнуло в голові.

– Я зателефоную, – пробурмотів він, задкуючи до дверей.

Ірина мовчки відвернулася до вікна. Її плечі тремтіли, немов від холоду, хоча на вулиці було тепло вже давно.

Уже в передпокої, квапливо натягуючи пальто, він почув приглушені ридання. Рука завмерла на дверній ручці. Але що він міг сказати? Чим виправдати зраду?

Грюкнули вхідні двері. У спорожнілій квартирі стало оглушливо тихо. Тільки цокав настінний годинник – весільний подарунок його батьків. Двадцять років цокав. Розмірено відраховував секунди їхнього спільного життя.

Ірина повільно опустилася на кухонний стілець. Погляд упав на розсипану сіль. “Кажуть, це до нещастя”, – подумала вона і раптом істерично розсміялася. Ніби без прикмет було незрозуміло, що її життя щойно розсипалося, як ці білі кристали на темній підлозі.

Телефон у кишені халата завібрував. Ірина дістала його тремтячими руками. СМС від незнайомого номера:

“Вибачте. Я не хотіла, щоб усе так вийшло. Аліса”.

– Стерво, – прошепотіла Ірина, стискаючи телефон до болю. – Маленька погань…

За вікном починав накрапати дощ. Перші краплі застукали по карнизу – ніби хтось грав сумну мелодію на невидимому ксилофоні.

Ірина встала, машинально взяла віник і совок. Поки збирала розсипану сіль, у голові крутилася безглузда думка: “Але ж я навіть не запитала, на кого вона чекає – хлопчика чи дівчинку…”

Вона зупинилася, стиснувши совок у руці. Сіль, дощ, цокання годинника – все це зливалося в один безперервний потік, наче життя тепер існувало тільки в цих дрібницях. А більше нічого не залишилося.

Андрій сидів у машині, і тупо дивився в телефон. П’ятнадцять пропущених від матері – це Ірина, звісно, зателефонувала свекрусі. Та завжди обожнювала невістку.

– І що тепер? – запитав він у свого відображення в дзеркалі заднього виду. Пом’ятий чоловік сорока п’яти років дивився на нього осудливо.

Телефон завібрував у руці. “Аліса” – висвітилося на екрані.

– Так, малюк…

– Ти де? – її голос тремтів, немов вона ось-ось розплачеться. – Я так злякалася… Вона така страшна була!

– Хто? – не зрозумів Андрій.

– Твоя дружина! Приходила до мене на роботу, влаштувала сцену…

– Що?! – він різко випростався. – Коли?

– Годину тому… – Аліса схлипнула. – Кричала на весь офіс, що я розбила вашу сім’ю. Кинула мені в обличчя якісь папери… Андрюшо, це були результати її обстежень.

Він зі стогоном опустив голову на кермо.

– Я не знала… – продовжувала Аліса. – Правда не знала, що у вас не може бути дітей. Думала, просто не хотіли…

“А я-то знав, – промайнуло в голові. – Знав і все одно…”

– Приїжджай, – попросила вона. – Мені страшно самій.

– Уже їду, – коротко кинув він.

Андрій завів машину, але не встиг рушити з місця – телефон знову задзвонив. Цього разу мати.

– Так, мамо.

– Ах ти… пес! – у слухавці гримів її голос. – Що ж ти натворив, га? Совість зовсім втратив?

– Мамо…

– Мовчи! Ірочка вся в сльозах, ледве заспокоїла. Стільки років разом прожили, а ти?! Із молодухою зв’язався!

– Мамо, я…

– Я тобі не мати більше! – відрізала вона. – Поки не схаменешся – не дзвони. І на поріг не показуйся!

Вона поклала слухавку. Андрій опустив телефон на коліна, ніби він став раптом занадто важким. Було тихо, тільки мотор машини злегка тремтів.

Він подивився на будинок Ірини. Вікна світилися теплим, затишним світлом. Але туди він зараз не міг. Не міг нікуди.

Андрій вимкнув запалювання. Машина зітхнула і стихла. І він залишився один у цій тиші, яка раптом стала такою гучною.

У слухавці запікали короткі гудки.

– Чорт… – прошепотів Андрій, ударивши по керму так, що стиснулися всі пальці на руках.

Телефон знову смикнув – повідомлення від Ірини:

“Документи на розлучення будуть готові за тиждень. Речі забереш у вихідні. Я поїду.”

Він перечитав це кілька разів. Рядки якось не складалися в осмислене ціле. Розлучення. Усе. Двадцять років. Усе зруйнувалося. Зовсім.

Тут же новий вхідний дзвінок – Аліса.

– Ти скоро? Живіт болить…

– Уже їду! – відповів він, різко вивертаючи кермо, ніби хотіла вирватися з усього цього кошмару.

Дощ посилювався, двірники на лобовому склі рухалися насилу, місто розпливалося в сірих плямах на тлі скла.

Телефон знову задзижчав у кишені – напевно, мати знову дзвонить. Андрій навіть не став дивитися. Та яка різниця? Все вже сиплеться, а він не може зрозуміти, як це все сталося.

Рік тому Аліса прийшла в компанію стажистом. Молода, така вся світла, з очима, сповненими надій… Дивилася на нього з тим самим обожнюванням, як колись дивилася Ірина, у студентські роки.

А потім корпоратив,ігристе, випадковий дотик… І ось він. Він пам’ятав, як виправдовувався перед дружиною, що зайнятий на роботі, а сам віз Алісу ресторанами, купував квіти, закохувався, ніби знову був молодий.

Орендував для зустрічей квартиру, як якийсь хлопчик, і дивився, як вона світиться від щастя, будує плани, мріє про майбутнє…

“Дурень, – думав він, вдивляючись у мокру дорогу. – Старий дурень”.

Телефон знову задзвонив.

– Та що ж таке… – він схопив слухавку, не дивлячись на екран. – Алісо, я вже…

– Це не Аліса, – сказала Ірина, і її голос звучав якимось незвичайним спокоєм. – Я зробила тест. Уявляєш? Я теж чекаю на дитину.

Усе навколо ніби завмерло. Різкий вереск гальм. Удар. Темрява.

– Інфаркт, – сухо сказав лікар, по-життєвому байдуже. – Плюс черепно-мозкова травма. Стан стабільно важкий.

Ірина стояла біля вікна реанімаційної палати, дивилася на чоловіка, який був весь у дротах і трубках. Поруч сиділа Аліса, її пухкеньке обличчя ховалося в долонях. З-під рук виривалися тихі схлипи.

– Припини ревіти, – процідила Ірина, не піднімаючи очей. – Ти не на серіалі.

– Вибачте… – Аліса витерла очі, намагаючись не дивитися в бік Ірини. – Просто я… ми… дитина…

– Так-так, звісно, – Ірина скривила губи. – Дитина без тата… Як кумедно. А я без чоловіка. Ну, здорово, правда?

– Ви… ви теж…? – Аліса замовкла, дивлячись на ледь помітний живіт Ірини.

– Теж залетіла? – усміхнулася Ірина. – Так. Двадцять років не виходило, а тепер – бац! Мабуть, від нервів.

У палаті тихо, розмірено попискував кардіомонітор. Дощик, як і в останні три дні, стукав по шибках, не даючи забути, що десь там, за межами цього білого світу, все ще йде життя. Дивний, невидимий зв’язок між дощем і тим, що відбувається тут, у цій палаті.

– Знаєш, – раптом промовила Ірина, не відриваючи погляду від нерухомого тіла чоловіка, – я ж його з першого курсу любила. Він тоді такий худенький був, в окулярах… Усі дівчата сміялися, запитували: що ти в ньому знайшла? А я бачила, який він насправді…

Аліса мовчала, смикаючи край лікарняної фіранки, немов там, серед тонкої тканини, було щось, що могло б її врятувати.

– Потім весілля, – продовжувала Ірина, ніби розмовляючи з порожнечею. – Обручки, фата, все як годиться. Мама його навіть раділа: “Хороша, каже, невістка буде”. А я візьми та опинися “бракованою”.

– Не кажіть так, – ледве чутно сказала Аліса, її голос був тихим, як шелест осіннього листка.

– А як говорити? – різко повернулася Ірина, її погляд був гострим, як ніж. – Ти знаєш, скільки лікарів я обійшла? Скільки процедур я пройшла? А він усе мені твердив: “Не переживай, рідна, і без дітей ми якось…” Брехав. Просто брехав.

– Він кохає вас, – промовила Аліса, але слова не переконували навіть її саму. – Справді кохає. Адже він завжди про вас говорив.

– Навіть коли він тебе “того”? – Ірина розсміялася, сміх був хрипкий, злий, як друга хвиля розчарування.

Аліса здригнулася, інстинктивно прикрила живіт руками, ніби намагаючись сховати від цього болю.

– Я думала… думала, що в нас кохання, – прошепотіла вона, дивлячись у підлогу. – Він такий уважний був, такий ніжний…

– А я, значить, – з насмішкою протягнула Ірина, – стервозна дружина-кар’єристка? Без дітей?

– Ні! Я не… – Аліса замовкла, не знаючи, що ще сказати.

– Знаєш, що найсмішніше? – перебила її Ірина. – Адже я майже тебе розумію. Молода, закохана… Побачила успішного чоловіка, голову втратила. Я сама такою була. Тільки от невдача – цей чоловік уже мій чоловік.

У палаті Андрій злегка поворухнувся. Обидві жінки подалися вперед, але він знову затих.

– Що будемо робити? – запитала Аліса, коли настала тиша.

– Що зробиш? – Ірина втомлено потерла перенісся. – Буде в Андрія Михайловича два спадкоємці… або спадкоємиці. Яка тепер різниця?

– А він? – запитала Аліса, не в силах тримати в собі запитання.

– А що він? – Ірина глянула на неї з гіркотою, як на дивну, але все ж близьку людину. – Оклигає – нехай обирає. Хоча… – вона усміхнулася, – вибір у нього так собі: стара дружина з причепом або молода коханка з доважком.

– Я не претендую… – почала Аліса, намагаючись вирватися з цих слів, не давши їм вчепитися в серце.

– Ще й як претендуєш, – перебила її Ірина. – Усі ви претендуєте. Тільки ось що я тобі скажу, дівчинко… – Ірина подивилася на неї прямо в очі, уперше за весь час.

– Я своє не віддам. Двадцять років – це моє, розумієш? Двадцять років… А ти… ти просто зіскочила на чужий поїзд. Але це не твій маршрут. Не твоя станція.

З-за спини м’яко кашлянула медсестра.

– Вибачте, але час відвідування закінчується.

– Так-так, звісно, – Ірина випросталася. – Ходімо, горе цибулеве. Покажу тобі, де автомат із чаєм. Нам із тобою ще довго тут стирчати.

Андрій прийшов до тями через тиждень. Коли розплющив очі, перше, що побачив, – це дружину, яка сидить у кріслі біля його ліжка, з рукою, дбайливо покладеною на живіт. У голові промайнуло: “Як же я раніше не помічав?”

– Ірино… – його голос був хрипкий, чужий, ніби не від нього.

Вона здригнулася, очі розплющилися:

– З’явився, красеню? – її слова звучали з якоюсь легкою насмішкою. – А я вже думала, ти там, у раю, з молодими янголятами фліртуєш.

– Вибач…

– Не починай, – Ірина поморщилася. – Був тут твій адвокат. Квартиру я ділити не буду – можеш не смикатися. Машину теж залиш собі, тобі потрібніше. З роботи я вже звільнилася.

– Що? – Андрій спробував піднятися, обличчя і голос переповнилися тривогою. – Навіщо?

– Повертаюся до Лозової. До батьків, – її голос був спокійним, наче вона говорила про щось цілком буденне, на кшталт того, як вона сама встала з ліжка. – Там повітря чистіше. Для дитини корисніше буде.

– Іро, не треба…

– Треба, Андрюшо. Треба, – вона вперше посміхнулася, це була не радість, а щось на кшталт полегшення. – Знаєш, я тут стільки всього передумала, поки ти тут… у відключці валявся. Ти маєш рацію – я справді стара дурепа. Тільки не тому, що вірила тобі. А тому, що боялася жити без тебе.

– Я кохаю тебе, – прошепотів він, ніби ці слова могло щось змінити.

– Кохаєш… – вона кивнула, не дивлячись у його бік. – Напевно. По-своєму. Як звичку, як частину життя. Але я не хочу бути звичкою, розумієш?

Вона встала, обтрусила сукню, ніби на неї звалився зайвий тягар, не її:

– Аліса заходила щодня. Плакала, казала, що відмовляється від усіх претензій. Дурна ще… Я їй телефон хорошого гінеколога залишила. І ріелтора – допоможе квартиру побільше знайти. Усе-таки з дитиною в однокімнатці затісно буде.

– Ти… що? – Андрій не міг повірити своїм вухам, він нерозумно дивився на дружину.

– А що такого? – вона знизала плечима, ніби щойно сказала щось абсолютно буденне. – Ми тепер в одному човні. Точніше, в одному положенні… Кумедно, так? Стільки років порожнеча була, а тут раптом одразу двоє. Мабуть, правда кажуть: біда не приходить одна. І щастя теж.

За вікном гриміла гроза – перша весняна. Вона ніби розривала цей день на частини.

– Не проводжай, – Ірина нахилилася, легко поцілувала його в лоб, наче це був останній і звичайнісінький жест. – Я вже викликала таксі. Речі відправила. Документи на розлучення підпишеш, коли одужаєш – куди поспішати-то тепер?

– Іро…

– Знаєш, – вона зупинилася в дверях, повернувшись до нього, – я ж справді тебе кохала. До нестями, до тремтіння… А зараз ніби відпустило. Ніби повітря ковтнула. Дякую тобі за це. І їй спасибі.

Вона пішла, тихо прикривши двері. У палаті залишився легкий запах її парфумів – тих самих, які він дарував їй щороку на річницю весілля.

Андрій дивився у вікно, де весняна гроза поєднувала дощ зі снігом. У мокрому березневому місті дві жінки носили під серцем його дітей. Два таких різних, але в чомусь схожих світи. Два різні шляхи, одна історія.

“Цікаво, – подумав він, – а діти дружитимуть? Чи теж усе життя ділитимуть… щось?”