– Люба, я пішов, зачини двері!

Люба лежала у своєму просторому ліжку й зовсім не хотіла вставати. Був вересень. Цьогорічна осінь видалася холодною, і температура за вікном часто наближалася до нуля. Але опалення все не вмикали. У їхній із чоловіком квартирі було надзвичайно холодно. Обігрівач працював на повну потужність, але явно не справлявся з обігрівом усієї чималої площі. Люба, тремтячи від холоду, всунула босі ноги в холодні капці, закуталася в теплу ковдру на верблюжому пуху й пішла зачиняти двері за чоловіком, який укотре вирушив у відрядження.

Люба й Тарас були одружені вже понад дванадцять років. Гарна квартира, престижна робота, рівні стосунки. Але чогось бракувало. А точніше – когось. Люба так мріяла про дитину! Але… Ніяк. Після п’яти років спроб вони з чоловіком звернулися до фахівців. Але знову невдача. Перша спроба — невдача. Друга — знову мимо.

Чоловік її заспокоював, мовляв, ще кілька спроб — і подумаємо про всиновлення. Кілька спроб… Якби ж він знав, як даються Любі ці спроби!

Люба, потай від чоловіка, переглядала фотографії дітей на сайті, де зазначалося, що вони шукають свою сім’ю. Але жодна не зачіпала за живе. Усіх було шкода, але вони не викликали того особливого почуття. Мама казала їй, що треба брати немовля, у крайньому разі — з будинку маляти. Але Люба добре знала, що за немовлятами стоїть черга.

«Ось повернеться Тарас із відрядження, і я знову спробую його вмовити», — думала вона.

Раптом у двері подзвонили.

«Кого це так рано наднесло? Чи, може, Тарас щось забув?»

Знову натягнувши холодні капці й закутавшись у ковдру, Люба пішла відчиняти. На порозі стояла дівчинка років шести.

– Дівчинко, тобі кого?

– Доброго дня. А у вас не знайдеться жмені рису? – І простягає скляночку.

Волосся у дівчинки було скуйовджене, брудне, давно не мите й не розчесане. Одяг завеликий, явно з чужого плеча.

Обличчя замурзане.

– А навіщо тобі? Де твоя мама?

– Ну ви, тітонько, й дивна! Рис варити, звісно. А мама… – дівчинка зовсім по-дорослому махнула рукою. – Мама вдома, вона спить.

Люба здогадалася, що мама, мабуть, не просто спить…

– Слухай, у мене є картопля і котлети, хочеш? Просто не люблю їсти на самоті.

Дівчинка примружилася й пильно подивилася на Любу.

– Ну… Можна. А у вас що, зовсім-зовсім нікого немає?

Люба всміхнулася.

– Заходь. У мене є чоловік, але він сьогодні поїхав у відрядження.

Вона провела дівчинку вмитися й була готова до того, що та не погодиться. Але дівчинка спокійно вимила руки з милом.

Потім пішла за Любою на кухню.

– А де ваші дітки? – запитала дівчинка, відкушуючи великий шматок хліба й запихаючи в рот котлету.

– Ти не поспішай. Як тебе звати?

– Оленка. – відповіла дівчинка, активно жуючи.

– Як?

– Оленка, – уже чіткіше.

– Зрозуміло. А я Люба. Бач, Оленко, у нас немає дітей.

– Як це так? – Оленка з недовірою подивилася на Любу.

– Отак! Бог не дав, – відповіла Люба, сумно всміхаючись.

– А ви просили? Бабуся, коли була жива, казала, що якщо дуже-дуже чогось хочеш, треба дуже сильно просити в Бога, і Він дасть.

– А ти що б попросила?

– Я б? – дівчинка задумливо глянула в стелю й почухала підборіддя. – Я б хотіла, щоб мама не…(пауза) і щоб татко мій знайшовся.

Люба крадькома витерла сльозу з ока.

– То що, твоя мама часто так?

Оленка кивнула.

– А де твій тато?

Оленка знизала плечима.

– Не знаю. Мама казала, що це через мене. Через мене він пішов. Ой, дякую! Я наїлася! А можна я цю котлету Мурці заберу?

– А хто така Мурка?

– Та кішка моя.

Люба взяла пластиковий контейнер, поклала туди картоплі й котлет, закрила кришкою.

– Ось, тримай. Це тобі й твоїй Мурці.

Оленка забрала контейнер і пішла. А Люба розплакалася. Ну як так? Чому життя таке несправедливе? Хтось понад усе мріє про дитину, а комусь це Боже диво не потрібне.

Раптом Люба схаменулася. Вона ж навіть не спитала в дівчинки номер квартири! Хоча навряд чи вони з мамою живуть у цьому будинку…

Минуло кілька днів. Знову дзвінок у двері. На порозі — та сама дівчинка.

– Добрий день, я вам вашу банку принесла.

– Контейнер, – поправила її Люба.

– Ну так, контейнер.

– Заходь.

Дівчинка зам’ялася.

– Що таке? Проходь, не соромся.

– Я не сама.

І тільки тоді Люба помітила біля ніг дівчинки кішку. Звичайну сіру, смугасту, з коротеньким хвостом і порваним вухом.

– Це твоя Мурка? Ну, заходьте разом.

– Мама сказала, що нам її не треба. Але як я буду без неї? Вона ж мій друг!

Кішка поважно пройшла на кухню, потерлася об ноги Люби, стрибнула на табуретку і вляглася. Люба всміхнулася.

– Схоже, твоїй Мурці в мене сподобалося.

– Схоже.

Знову Люба нагодувала дівчинку, а разом із нею й кішку. Вони поговорили, потім Оленка почала збиратися додому. А кішку Люба залишила в себе.

Так почалася їхня дружба.

Щоправда, Люба дуже боялася реакції чоловіка на цю дивну дружбу й на цю напівлису кішку. Але, на диво, Тарас спокійно вислухав Любу й навіть погладив кішку. А та, недовго думаючи, залізла йому на коліна. Під мирне муркотіння сірої кішки Тарас погодився:

– Нехай живе!

Із дівчинкою він також подружився. Вони одягли Оленку. Люба з такою насолодою вчилася заплітати їй коси!

І ось одного разу їй спала на думку геніальна ідея.

– Тарасе, Тарасе, прокинься!

Тарас із великими труднощами розплющив очі.

– Тарасе, а давай ми вдочеримо Оленку, га?

Чоловік довго сидів у задумі, Любові навіть здалося, що він заснув.

– Знаєш, давай спробуємо. Я вранці поговорю з нашим юристом, що можна зробити.

– Ааа! – Люба кинулася на шию чоловікові й розцілувала його в обидві щоки. – Я знала, що ти найкращий чоловік у світі!

Почалася довга процедура. Лише через рік Люба й Тарас стали опікунами Оленки. Вони полюбили її, як рідну. І ті, хто їх не знав, ніколи б не здогадалися, що Оленка – не їхня рідна донька.

Дівчинка пішла до школи. Люба проводжала й зустрічала її, вранці готувала сніданки й заплітала коси. А ввечері вони разом робили уроки.

Ще через рік, коли Любу раптом стало нудити від улюблених Оленкою сирників, тест показав дві смужки. Як же вони всі раділи! І навіть Оленка. І навіть кішка Мурка, яка до того часу обросла пухнастою шерстю й погладшала.

– Бачиш! Я ж казала, якщо дуже-дуже чогось хочеш, треба попросити в Бога, і Він дасть!