— Скільки можна, Артеме?! — я майже на фальцет перейшла. — Вона як золота орда, щотижня вимагає данину!

— Лізо, заспокойся, це ж моя мама, — Артем стояв біля вікна, важко зітхаючи, його голос звучав втомлено. — Вона старається для нас усіх.

— Для нас? — я саркастично пирхнула. — Вона лише й робить, що витягує з нас гроші — то ювілей, то день народження, то ще щось! Я втомилася від цих поборів, і якщо ти не поставиш нашу сім’ю на перше місце, я не витримаю!

Я сиділа в тиші, огорнута мороком ночі, а думки гнали мене в минуле. Перші місяці з Артемом були сповнені любові й надій — вечірки, прогулянки парком, його щира усмішка, від якої Земля оберталася швидше.

Але тепер наше щастя затьмарюють постійні вимоги його матері, Олени Іванівни, яка щоразу знаходить привід витягнути з нас гроші.

Познайомилися ми з Артемом на вечірці в спільних друзів. Його добрі очі й нерішуча посмішка одразу мене зачарували.

— Привіт, я Артем. Хочеш кави? — запитав він тоді, незграбно простягаючи чашку.

— Дякую, я Ліза, — усміхнулася я, відчуваючи як зрадницьки підкошуються ноги.

Ми проговорили весь вечір, відкриваючи спільні інтереси. Незабаром почали зустрічатися — гуляли в парках, пили каву в затишних кафе, ходили в кіно. Наше перше побачення біля ставка, коли ми годували качок, досі гріє душу.

— Я так щасливий, що зустрів тебе, — сказав тоді Артем, тримаючи мою руку.

— І я, — відповіла я, відчуваючи, як в мені все тріпоче.

Невдовзі він освідчився на пагорбі з видом на місто.

— Ліза, ти станеш моєю дружиною? — Артем стояв на одному коліні, тримаючи перстень.

— Так, Артеме, так! — я кинулася йому на шию, і наше щастя здавалося безмежним.

Весілля було як у казці, але вже тоді я помітила щось дивне. Родичі Артема засипали нас подарунками — пилосос, мікрохвильовка, телевізор за 15000 гривень.

— Це що, розпродаж побутової техніки? — подумала я, перераховуючи подарунки.

Мої рідні дарували гроші — 50000 гривень, які ми могли б використати на щось потрібне. Натомість подарунки від сім’ї Артема лише додавали клопоту. У нас уже був телевізор, а пилосос ми зрештою все віддали Олені Іванівні.

— Мамо, ось пилосос, він нам не потрібен, у нас є свій, — сказала я, передаючи подарунок.

— Ой, дякую, любі! — Олена Іванівна прийняла його з такою радістю, наче це був скарб.

Згодом я зрозуміла, що гроші від моїх батьків допомогли нам набагато більше, ніж техніка від родичів Артема. Наші сім’ї по-різному дивилися на життя: моя думала про майбутнє, а його — про показну щедрість.

Сьогоднішній сцена із Артемом лише підкреслив цю прірву. Я працюю по 12 годин, заробляю 25000 гривень на місяць, але половина йде на «свята» його родичів. Олена Іванівна щомісяця просить то 5000 гривень на ювілей тітки, то 3000 на день народження дядька.

— Це ж не просто гроші, це наше майбутнє! — доводила я Артемові. — Ми ніколи не назбираємо потрібну суму на перший внесок за квартиру, якщо продовжимо так витрачати!

Він лише зітхав:

— Вона ж мама, Ліза. Вона одна.

— А ми що, не одні? — я відчувала, як сльози підступили до очей. — Якщо ти не навчишся казати «ні», наша сім’я розвалиться.

Артем пообіцяв спробувати, але я, грюкнувши дверима спальні, залишила його з його думками.

Наступного ранку подзвонила Олена Іванівна.

— Лізо, привіт! — її голос був бадьорим. — Треба скинутися на ювілей моєї сестри Надії. Сервиз за 7000 гривень, вона про нього мріяла.

— Олено Іванівно, ми щойно витратили 4000 на минуле свято, — я ледве стримувала роздратування. — У нас свої витрати.

— Але ж це ювілей! — наполягала вона. — Пам’ятаєш, який пилосос вона вам подарувала?

— Добре, я подумаю, — буркнула я, відчуваючи, як гнів наростає. — Але це востаннє.

Через тиждень Олена Іванівна знову подзвонила:

— Надія занедужала, свято скасували, але я вже купила сервиз за 7000 гривень. Він їй підніме настрій.

— Занедужала? — перепитала я, відчуваючи підозру. — Як вона?

— Ой, дуже кепсько, — зітхнула свекруха.

Того ж дня в супермаркеті я випадково зустріла Надію.

— Надіє Петрівно, як ваше здоров’я? — запитала я.

— Здоров’я? — вона засміялася. — Усе чудово, Лізо. А що?

— Олена Іванівна казала, що ви занедужали, — я ледве приховувала здивування.

— Я? Не здорова? — Надія розсміялася. — Та ні, це якась помилка. І ювілей я не святкую, не люблю цього.

Мені в очах потемніло. Я зрозуміла, що свекруха нас обманює. Повернувшись додому, я розповіла Артемові про зустріч.

— Вона здорова й не планує святкувати, — сказала я. — Твоя мама нас дурить.

— Не може бути, — Артем насупився, але я бачила, що він починає сумніватися.

Ми поїхали до Олени Іванівни. Напруження росло з кожним кілометром.

— Мамо, нам треба поговорити, — твердо сказав Артем, коли ми увійшли до її будинку.

— Про що, синку? — вона спробувала посміхнутися, але голос тремтів.

— Про сервиз і всі ці «свята», на які ти просила гроші, — я не стримувала гніву.

— Ну, це, — Олена Іванівна зам’ялася. — Я просто хотіла зробити приємне.

— Приємне? — Артем підвищив голос. — Ти брала в нас гроші на свої потреби?

— Так, — зізналася вона, опустивши голову. — Я витратила 1000 гривень на квитки в оперу, купила пальто за 8000 гривень, чоботи за 6000 і сережки за 3000.

Я була приголомшена. Артем горів від обурення.

— Ти втратила совість? — вигукнув він. — Як ти могла?

— Пробачте, — заплакала Олена Іванівна. — Усе почалося випадково. Я зібрала 500 гривень із кожного на подарунок дядькові Василю, але він скасував святкування. Гроші залишилися, і я купила квиток на концерт за 2000 гривень. Мені так сподобалося, що я подумала — ніхто ж не збідніє від 500 гривень.

— Ми більше не терпітимемо такого, — холодно сказав Артем. — Ще раз — і всі дізнаються про твій обман.

Олена Іванівна хлипала, розуміючи, що втратила нашу довіру.

— Я обіцяю, більше так не робитиму, — схлипувала вона.

— Ми пробачимо, — сказав Артем, але його голос був крижаним. — Але якщо це повториться, ти відповідатимеш перед усіма.

Ми вийшли з її будинку, залишивши її наодинці з її провиною.

Минуло кілька місяців. Олена Іванівна більше не дзвонила й не просила грошей. Ми списали це на тимчасову слабкість. Одного дня я зайшла в кафе після роботи й побачила сестру Артема, Христину.

— Христю, давно не бачилися! — вигукнула я.

— Лізо, привіт! — вона обійняла мене. — Як справи?

Ми замовили каву й розговорилися.

— Вам сподобався пилосмок, який ми подарували на весілля? — запитала Христина.

— Ми віддали його Олені Іванівні, у нас був свій, — відповіла я.

— Справді? — здивувалася Христина. — Я пропонувала подарувати подарувати вам гроші, але мама наполягла на тому що вам потрібен пилосмок за 15000. Сказала, що він вам дуже потрібен.

Я застигла. Усе стало на свої місця. Олена Іванівна обставила свій дім за рахунок нашого весілля.

— Це була її ідея? — перепитала я.

— Так, — кивнула Христина. — Ми хотіли дати гроші, але вона настояла на своєму.

— Усе зрозуміло, — пробурмотіла я.

Мені прямо стало цікаво до неймовірності. Щось клацнуло в голові, і я вирішила перевірити ще одне: куди ж ішли ті гроші, які Олена Іванівна збирала з родичів на весільні подарунки?

Я приїхала до тітки Артема — Марини Петрівни. Вона дарувала нам ту саму мікрохвильову піч. Зайшла в гості «просто так», під каву завела розмову:

— Ви ж, здається, на мікрохвильовку скидалися?

— Та ні, — засміялася тітка. — Я Олені Іванівні дала три тисячі, вона казала, що купує за акційною ціною щось хороше.

Тобто, знаючи, що у нас є микрохвильовка мама мого чоловіка попросила придбати ще одну у родичів?

Такі самі історії я почула ще від двох родичів. Мені стало смішно і гірко водночас. та пані оновила техніку на кругленьку суму за рахунок нашого весілля. І робила вона це свідомо, аджек знала що воно в нас є. Зате так щиро казала: “Ох а мені б таке”, що ми з чоловіком все їй і перевезли зрештою.

Далі більше. Я пішла дивитись які ж подарунки вона дарувала рідним. Замість брендового посуду — підробка. Замість телевізора за 15 тисяч — якийсь ноунейм за 6. А решта грошей? Напевно, ті самі чоботи за 6000 і опери.

Я повернулася додому мовчазна. Ввечері я подзвонила до свекрухи і виказала їй все. було неймовірно противно від того, що людина за маскою щирості і турботу робила щось подібне:

— Лізо, – голос свекрухи затремтів, – Будь ласка, не розповідай родичам. Це ж сором який. Доню, прошу тебе.

Я стояла посеред кухні, тримаючи телефон біля вуха, і мовчала. Перед очима — всі ті подарунки, вся та брехня, всі ті «данини».

— Лізо, я благаю. Я просто хотіла як краще. Я ж втрачу довіру і повагу від людей.

Я вдихнула.

— Ви вже давно все те втратили.

І вимкнула телефон.

Тепер я не знаю, сказати правду чи залишити все як є. Але якщо я не здаватиму гроші на подарунки, то інші це робитимуть і свекруха продовжуватиме .

То як бути?