– Таня, нам треба серйозно поговорити, – Микола відклав газету і подивився на мене тим особливим поглядом, який би я впізнала із тисячі. Так він дивився, коли хотів для себе щось вигідне піднести, як спільне благо.

Я відірвалася від в’язання і глянула на нього. Тридцять вісім років шлюбу навчили мене розпізнавати інтонації.

– Слухаю, Колю.

– Ти ж знаєш, що по закону у сім’ї все ділиться порівну?

Усередині щось стиснулося. Знову починається.

– Куди ти хилиш?

– До справедливості, Тетяно, тільки до справедливості, – він випростався в кріслі, ніби готуючись до промови.

– Я підрахував наші пенсії. У тебе виходить одинадцять тисяч, а у мене всього сім. Це не справедливо!

– Чому ж? Я тридцять п’ять років працювала бухгалтером, плюс підробляла.

– А хіба я не працював? – Його голос підвищився на пів тону. – Просто система несправедлива до чоловіків! Ми стільки років разом, і по закону маємо право на рівні частки.

Я поклала спиці. Цю пісню я чула вже не раз. Щоразу, коли Миколі не вистачало на чергову “чоловічу радість” – риболовлю, гараж, чи зустріч із друзями.

– І що ти пропонуєш?

– Об’єднати наші пенсії та ділити навпіл. Справедливо ж?

Я мимоволі згадала, як у дев’яності, коли він “калимив” неофіційно, всі гроші йшли на його машину та гараж.

Як у двохтисячні, коли він перебивався тимчасовими заробітками, я оплачувала комуналку та навчання дітей.

Як все життя я заощаджувала кожну копійку, відкладаючи на старість.

– Коля, але різниця в наших пенсіях не випадкова. Це результат різного виробничого стажу.

– Дурниці! – Він стукнув рукою по підлокітнику. – Я дзвонив юристу. Він сказав, що подружжя має право на спільне майно. А твоя пенсія – це наше спільне майно.

– Цікаво, а чому ти раніше не говорив про спільне, коли премії отримував?

– Не ухиляйся від теми! – його обличчя почервоніло. – Або ми ділимо все порівну, або я подам заяву до суду. Держава на моєму боці.

Я мовчала, дивлячись на цю чужу людину. Невже це той самий Коля, який тридцять вісім років тому обіцяв берегти та захищати?

– Що мовчиш? Погоджуйся по-доброму. Я вже записався до нотаріуса наступного тижня. Оформимо все, як належить.

– Добре, – несподівано для себе відповіла я. – Давай оформимо.

Микола здивовано підійняв брови, явно не чекаючи на таку легку перемогу.

– От і добре, – він задоволено усміхнувся. – Значить, у четвер о другій годині.

Коли він пішов на кухню, я взяла телефон і набрала номер Ганни, моєї колеги-юриста, з якою ми пропрацювали п’ятнадцять років.

– Аня, мені потрібна твоя допомога. Терміново.

Наступного ранку я сиділа в її затишному офісі, перебираючи старі банківські виписки та трудові договори, які зберігала всі ці роки.

Микола завжди сміявся з моєї “бухгалтерської звички” все документувати. Хто ж знав, що ця звичка якось мене врятує?

– Таня, ти уявляєш, який матеріал зібрала! – Ганна перебирала папери, хитаючи головою. – Тут же все: і виписки з твого особистого рахунку, і довідки про сумісну роботу.

– А що це? Розписка від Миколи Петровича, що гроші на купівлю гаража взято з твоїх особистих заощаджень?

– Так, він тоді наполіг, щоб гараж був оформлений на нього.

– А це?

– Договір про оплату навчання дітей, – я зітхнула. – Мені довелося взяти кредит тоді, бо Коля відмовився допомагати. Казав, хай самі заробляють.

Ганна клацнула ручкою, що завжди робила, коли ухвалювала рішення.

– Тетяно Михайлівно, а що коли нам не просто захистити твою пенсію, а відновити справедливість?

– У якому сенсі?

– Ти тридцять п’ять років офіційно працювала. Твій чоловік – від сили десять, решту часу він отримував “сіру” зарплату, або перебивався підробітками.

– Ти вкладала у сім’ю стабільно, він – епізодично. При цьому частину майна, придбаного на твої гроші, записано на нього.

Я розгублено дивилася на подругу.

– І що ти пропонуєш?

– Готувати контрудар! Ми подамо зустрічну заяву про поділ спільно нажитого майна, але з урахуванням твого реального внеску.

– Хіба так можна?

– Не лише можна, а й треба. Зараз зателефоную Сергію Андрійовичу, він саме спеціалізується на сімейному праві.

Додому я повернулася натхненна. Микола, побачивши моє спокійне обличчя, тільки самовдоволено хмикнув.

– Змирилася? Правильно. Нема чого проти закону йти.

– Звичайно, Колю, – я посміхнулася. – Закон є закон.

Наступні дні перетворилися на справжній детектив. Я зустрічалася із юристами, збирала довідки, відновлювала старі виписки.

Виявилося, що за тридцять вісім років спільного життя я накопичила цілий архів доказів свого фінансового внеску в сім’ю.

Увечері перед “судним днем” зателефонувала донька.

– Мамо, ти гаразд? Папа сказав, що ви завтра йдете до нотаріуса ділити пенсію.

– Все добре, Оленько.

– Але, як же так? Це ж твоя пенсія! Ти все життя працювала, а він…

– Не хвилюйся. Я все контролюю.

– Мамо, – голос дочки здригнувся, – вибач, що раніше не помічала, як він з тобою поводиться. Ми з Сергійком тільки нещодавно зрозуміли, скільки ти для нас робила, поки тато… ну, ти розумієш.

Ці слова зігріли душу. Отже, діти все бачили та розуміли. Просто їм потрібен час, щоб це усвідомити.

– Дякую, доню. Завтра все вирішиться.

Вранці я одягла свій найкращий костюм – темно-синій, строгий, який зазвичай берегла для особливих випадків. Микола здивовано підійняв брови:

– Ти куди так вирядилася? До нотаріуса йдемо, а не на прийом до міністра.

– А хіба гідно поганий вигляд мати?

Він тільки знизав плечима і вдягнув свій потертий піджак, в якому ходив останні десять років.

Дорогою до нотаріальної контори Микола докладно пояснював, як тепер “справедливо” розподілятиме наші спільні гроші, складатиме бюджет і стежитиме за витратами.

Я мовчала, зберігаючи легку посмішку. У сумці у мене лежала важка тека з документами, а в телефоні були збережені номери Ганни та Сергія Андрійовича.

– Приїхали, – сказав Микола, зупиняючись перед солідним будинком у центрі міста. – Зараз все по закону оформимо.

Я глибоко зітхнула та вийшла з машини. Настав час показати, що означає справжня справедливість.

У нотаріуса нас зустріла секретарка та провела всередину.

– Марина Вікторівна Соколова, – представилася вона. – Ви записані на консультацію щодо розподілу майна?

– Саме так, – Микола поважно кивнув. – Я Микола Петрович, а це моя дружина Тетяна.

– Тетяна Михайлівна, – поправила я, простягаючи нотаріусу паспорт.

Микола кинув на мене невдоволений погляд.

– Отже, – нотаріус відчинила ноутбук, – розкажіть докладніше, що ви хочете оформити.

– Все просто, – Микола подався вперед. – Ми хочемо офіційно закріпити рівний поділ наших пенсій та всіх фінансових надходжень. По закону у подружжя все спільне, вірно?

Марина Вікторівна подивилася на мене:

– Ви згодні з цією пропозицією?

– Не зовсім, – я дістала з сумки теку. – У мене є зустрічна пропозиція та документи, які я хотіла б надати.

Обличчя Миколи витяглося.

– Які ще документи? Ми ж домовились!

– Ми домовилися про справедливість, Колю, – я поклала перед нотаріусом перший стос паперів. – Тут витяг з мого особистого рахунку за останні двадцять років. Пенсійні відрахування йшли лише з моєї офіційної зарплати.

Марина Вікторівна уважно переглянула документи.

– Справді.

– А це, – я дістала другу теку, – документи про придбання спільного майна. Квартира куплена на мої заощадження, що підтверджується банківськими виписками.

– Гараж та машина оформлені на Миколу Петровича, але гроші було взято з мого особистого накопичувального рахунку, ось розписка.

Микола почервонів.

– Що за цирк ти влаштувала? Ми прийшли ділити пенсію, а не майно переглядати!

– Миколо Петровичу, – спокійно сказала нотаріус, – якщо потрібно розділити дохід, логічно розглянути й питання про поділ майна. Це речі, взаємопов’язані.

– Ось ще документи, – я простягла третю теку. – Кредит на навчання дітей, який я сплачувала самостійно.

– Договір на іпотеку, де я виступала головним позичальником. Виписки з картки про регулярну оплату комунальних платежів із мого рахунку.

Микола схопився зі стільця.

– Це підстава! Вона все підготувала наперед!

– А хіба ви не готувалися до нашої зустрічі? – незворушно запитала Марина Вікторівна. – У вас є якісь документи, які спростовують слова дружини?

– Навіщо мені документи? Тридцять вісім років сімейного життя – мій головний документ! Я чоловік – голова сім’ї!

– На жаль, у юридичній практиці емоційні аргументи не мають сили, – нотаріус перебирала мої папери. – Мені потрібні факти.

– Які ще факти? – Микола нервово ходив кабінетом. – Таню, ти що твориш? Ми ж сім’я!

– Саме, Колю, – я нарешті подивилася йому прямо в очі. – Ми сім’я. І всі ці роки я вкладалася в нашу сім’ю – грошима, часом, силами.

– А тепер ти хочеш забрати частину моєї пенсії, яку я заробила, поки ти “калимив” і витрачав на себе?

– Згідно з наданими документами, – Марина Вікторівна склала руки на столі, – ваша дружина справді має право не лише на збереження своєї пенсії в повному обсязі, а й на перегляд поділу майна на свою користь.

Микола звалився на стілець.

– Не може бути.

– Доведеться врахувати й минулі фінансові взаємини. В цьому випадку, боюсь, вам доведеться компенсувати дружині значну суму.

– Яку ще суму? – голос Миколи впав до шепоту.

– За попередніми підрахунками, – я дістала аркуш із розрахунками, – близько мільйона гривень. Це моя частка в гаражі, машині та частина виплат за іпотекою, які мали йти з твого боку.

У кабінеті повисла тиша. Микола дивився на мене так, ніби вперше бачив. Може, так воно й було.

– Тетяно Михайлівно, – нотаріус подивилася на мене з повагою, – ви хочете продовжити процедуру поділу майна?

Я глибоко зітхнула. Цей момент я багато разів за останні дні уявляла.

– Ні, – відповіла я після паузи. – Поки що ні. Я просто хотіла прояснити ситуацію.

Микола підвів на мене недовірливий погляд.

– Марино Вікторівно, – продовжила я, – могли б ви на підставі цих документів скласти офіційний висновок про фактичний внесок кожного з подружжя до сімейного бюджету? Просто для інформації.

– Звичайно, – нотаріус кивнула. – Це займе деякий час. Можливо, знадобляться додаткові довідки.

– Добре, я готова їх надати.

Микола сидів, опустивши голову. Його плечі опустилися, а руки безвольно лежали на колінах.

– Таня, – нарешті сказав він, – навіщо все це?

– Щоб ти зрозумів, Колю. Зрозумів, що справедливість – це не просто слова, якими можна прикрити свої бажання. Це баланс вкладу та віддачі.

Марина Вікторівна тактовно відійшла до шафи з документами, залишивши нас наодинці.

– Тридцять вісім років, – тихо промовив він. – І весь цей час ти…

– Увесь цей час я сподівалася, що ти помітиш, як я намагаюсь для нашої родини. Але ти сприймав це як належне.

– Мою зарплату, мої підробітки, мої заощадження. А коли сам отримував гроші, витрачав на себе – рибалку, гараж, зустрічі з друзями.

– Я ж чоловік! Мені це потрібно!

– Що, Коля? Користуватися моєю працею? Вважати мої гроші своїми, а свої – тільки своїми?

Він мовчав. І я відчула, що він справді мене чує.

– Я не хочу з тобою позиватися, – сказала я м’якше. – Не хочу ділити майно, чи вимагати компенсацію. Я просто хочу шани. Хочу, щоб ти визнав мій внесок у нашу сім’ю.

Микола підвів очі. У них було щось нове – не звична зарозумілість, а розгубленість і, здається, проблиск розуміння.

– Я… не думав про це так.

– Тепер думай, – я поклала руку на теку з документами. – Бо це наша реальність, Колю. І якщо ти знову заговориш про “справедливий” поділ моєї пенсії, ці папери вирушать до суду.

Марина Вікторівна повернулася до столу.

– Отже, яке рішення ви ухвалюєте?

Микола тяжко зітхнув.

– Я відкликаю своє прохання щодо поділу пенсії.

– От і добре, – нотаріус посміхнулася. – Тетяно Михайлівно, вам потрібен висновок про співвідношення вкладів?

– Ні, – я зібрала документи назад у сумку. – Але мені потрібна довіреність на пенсію.

– Звичайно, це розумна обережність.

Коли ми вийшли з нотаріальної контори, на вулиці мрячив дрібний дощ. Микола мовчки відчинив для мене двері машини – вперше за багато років.

Вдома на нас чекав дзвінок від дочки.

– Мамо, як все минулося? – у голосі Олі чулося занепокоєння.

– Все добре, доню. Ми з татом прийшли до порозуміння.

– Правда? – Вона явно не очікувала такого результату.

– Правда, – підтвердив Микола, несподівано приєднавшись до розмови. – Твоя мама… вона молодець.

Увечері, коли ми пили чай на кухні, Микола незграбно кашлянув.

– Таня, я тут подумав… може, мені влаштуватися охоронцем у супермаркет? Там хоч трохи платять, але офіційно. Буду свою пенсію потихеньку збільшувати.

Я посміхнулася, помішуючи чай.

– Гарна ідея, Колю.

Того вечора я довго сиділа біля вікна, дивлячись на мокрі від дощу дерева. Дивне почуття наповнювало мене – не тріумф переможниці, а спокійна гідність людини, яка нарешті зайняла своє законне місце в житті.

Я не знала, чи зміниться Микола по-справжньому, але достеменно знала одне: я змінилася. І більше ніколи не дозволю вважати себе зручною тінню, чию працю та гроші можна брати, не замислюючись.

Наступного ранку зателефонував син.

– Мамо, ти там як? Оля розповіла про ситуацію із татом.

– Все добре, Сергію. Краще, ніж будь-коли.

– Знаєш, – його голос став серйозним, – я пишаюся тобою. Шкода, що ми раніше не бачили… багато чого.

– Головне, що бачите зараз, – відповіла я. – І знаєте, що справедливість – це не просто слово. Це дія.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.