– Ти знову купив не той хліб! Я ж просила – без насіння, – Юля поклала хлібину на стіл і навіть не подивилася на Кирила.

– Вона була остання, – спокійно озвався він. – Чого ти лаєшся? Нормальний хліб.

– У Пашки потім живіт болить. Тобі легко говорити, не ти йому вночі пігулки даєш і сидиш із ним.

Кирило на мить закрив очі й повільно видихнув. Він поставив сумку з продуктами біля вікна, і сам сів на табуретку там же. Начебто намагався триматися трохи далі від сім’ї. Хотів бути ближчим, але не міг.

У двері подзвонила Ірина. Вона прийшла з гостинцями та посмішкою. Тут, у будинку сестри, її переслідувало відчуття дня бабака. Завжди клопіт, але сімейний, теплий. Її тягнуло до цього тепла.

– Привіт, сімейство! Ну, як ви тут? Тиша, затишок та спокій?

– Якби. Але майже звільнилися. Нині лише уроки, вечеря, ванна. Ну й одяг на завтра попрасувати, – відповіла Юля, розвантажуючи пакети. – З ранку на ногах, навіть не присіла.

– Коліна ще не риплять? – усміхнулася Ірина, знімаючи куртку.

Кирило лише кивнув їй на знак вітання і пішов до спальні. Він давно не намагався влазити у жіночі розмови.

– Як завжди? – тихо спитала Ірина, дивлячись на сестру.

– У сенсі?

– Ну, ти тут знову одна. А Кирило у сусідній кімнаті, тихіше за воду.

Юля відмахнулася, роздратовано закотивши очі.

– Не починай. Ми просто… розподілили обов’язки. Я по будинку та з дітьми, – він працює. Все, як у всіх.

– Я не про це. Він уже півтори години, як удома. Ти хоч раз за цей час поговорила з ним?

– Ну пробач, я не зобов’язана влаштовувати йому романтичну вечерю щовечора. В нас діти!

Кухня була невелика. Вузький стіл, стільці з пошарпаними подушками на зав’язках, облізла дошка для різання овочів. На стіні – список гуртків та розклад тренувань. Все виведено акуратним почерком сестри.

– Для тебе діти – це кінець особистого життя? – Запитала Ірина.

Юля знизала плечима.

– Я просто не хочу, щоб у них було… Ну, як у нас. Пам’ятаєш, як мама нас по пів дня вдома залишала? І як батько в пляшку заглядав, поки вона орала? Мовчу про те, який бардак вічно був. До вбиральні було страшно зайти, поки я прибирати не почала.

– Пам’ятаю, – кивнула Ірина та зітхнула. – А ще пам’ятаю, як ми валялися на підлозі та дивилися мультики. Ти з малими коли востаннє дивилася щось разом?

Юля сором’язливо відвела погляд. Відповідь була очевидною.

– Їм потрібні англійська, математика та басейн, а не мультики.

– А Кирилові теж нічого не треба?

Юля кинула погляд у бік коридору, зосереджено насупившись.

– Він дорослий. Не маленький. Потерпить заради сім’ї.

Ірина замовкла. Тільки подивилася на сестру, у якої під очима – фіолетові мішки, а волосся зібране в недбалий вузол. Її руки скидалися на вічний двигун: відчинити, зачинити, перешкодити, прибрати.

– Ти любиш його? – раптом спитала Ірина.

– Ти збожеволіла?! Звісно, ​​люблю! Просто зараз не до цього.

– Понад десять років не до цього! З моменту, як з’явився Мишко.

У кімнату зайшов Паша. У піжамі, весь розпатланий і нахабний, як горобець.

– Мамо, у Михайла книжка порвана. Він сказав, що то я. Але я не чіпав!

– Зараз розберуся.

Юля моментально встала та пішла. Ірина залишилася сама на кухні, але ненадовго. За кілька хвилин з’явився Кирило. Він ніби чекав, коли дружина піде, щоб налити собі води.

– Втомився? – м’яко спитала Ірина.

– Та це нічого. Просто мені іноді здається, що коли я зникну, вона не помітить, – тихо поскаржився Кирило.

– Вона помітить. Але, можливо, надто пізно.

Він знизав плечима, зітхнув і відвернувся.

– Я їх люблю. Але я тут наче зайвий. Як меблі. Гроші приніс – і вільний.

Ірина не знала, що сказати, а Кирило не чекав на відповідь. Він просто підвівся і пішов назад до спальні.

Юля так і не повернулася. Вона застрягла десь між зіпсованою книжкою, запорошеними підвіконнями та неакуратно складеною білизною у шафі.

Наступний ранок почався не з кави, а з перепалки біля шафи. Юля, як завжди, намагалася максимально утеплити всіх.

– Мишко, одягни ту куртку, з каптуром.

– Мамо, мені в ній жарко. Ми ж до торгівельний центр їдемо, там тепло.

– А поки вулицею пройдеш? Хто потім буде тобі шмарклі витирати?

Пашка, молодший, крутився біля дверей, натягуючи шкарпетки просто на чоботи, щоб «менше ковзало». Юля гаркнула, він смикнувся, став перевзуватися.

Тим часом Кирило сидів у машині. Він кілька разів запропонував допомогу, але відповідь залишалася незмінною: «Сама впораюся, не заважай».

Вже в машині він спитав:

– Слухай, а може, завтра вдвох кудись? Чисто з тобою. У кіно, у кафе. Пам’ятаєш, як ми раніше ходили?

– Завтра? А діти з ким? – Здивування в голосі Юлі змінилося роздратуванням. – Ми не можемо їх так залишити! Вони ще малі.

– Їм дванадцять і п’ять. Мишко цілком зможе зробити бутерброди.

– Так, а заразом спалити кухню. Кирило, ну ти серйозно? Вони взутися нормально не можуть!

У торговому центрі діти спробували завести батьків у бургерну. Юля перегородила їм шлях рукою, як шлагбаум.

– Удома чекає суп. Від бургерів потім гастрит.

– Мамо, ну це ж вихідний, – зітхнув Мишко. – Ми ж не щодня.

– Я сказала! Без дискусій. У нас тут не демократія.

За двадцять хвилин Пашка почав пхикати, що зголоднів. Мишко відмовився міряти одяг у крамниці, тож Юля прикрикнула на нього. Гучно, різко, так нервово, що в нього зникло бажання говорити з матір’ю. Він лише більше уперся.

Так бувало й раніше. Але саме сьогодні Кирило зрозумів, що не може більше цього терпіти.

– Ти себе взагалі збоку чула?

– А ти? – вона обернулася до нього з похмурим виразом обличчя. – Ти взагалі щось чуєш, окрім своїх ігор?

– Я чую, як ти з ранку до вечора командуєш! Завжди! Усім! Навіть, коли це нікому не потрібне.

– Бо, якщо я не буду цього робити, то все розвалиться!

– Все вже розвалилося, Юля!

Вони вийшли надвір раніше, ніж планували. Кирило мовчки вів машину, Юля дивилася у вікно, відвернувшись, а діти вважали за краще заткнути вуха навушниками. Надто сильним було напруження.

Кирило не став паркуватись, а просто зупинився біля будинку. Він не вийшов із машини разом із сім’єю.

– Ти ще кудись поїдеш? – здивовано спитала Юля.

– Мені треба подумати. Побути наодинці. Сьогодні на мене не чекай.

– Що?! – у голосі Юлі змішалися паніка та образа. – Ти кидаєш нас?

– Ні. Я просто більше не можу дихати за графіком. Я чоловік, а не тумбочка!

Дружина лише розгублено провела машину поглядом.

Удома Мишко одразу пішов у кімнату, Пашка сів за комп’ютер, а Юля попрямувала на кухню. Вона поставила чайник на плиту, але не ввімкнула, ніби забула, як це робиться.

Поруч лежав список покупок та справ на тиждень. Вона дивилася на нього, але не фокусувалася: всі ці каракулі раптом втратили сенс.

Юля зрозуміла, що вона лишилася сама. “А що тепер?” – пронизала її розум тривожна думка.

Тепер уже не могло бути жодних планів.

…Минуло два тижні тиші та рідкісних дзвонів. Кирило залишався у своїх батьків і думав винайняти квартиру.

Юля варила супи за інерцією, прасувала одяг за розкладом і продовжувала витирати стіл, навіть, якщо за ним ніхто не кришив. Будинок став тихим. Навіть занадто.

Пашка вже на третій день спитав, коли тато повернеться. Юля сказала, що скоро, хоч сама не знала відповіді. Мишко нічого не питав.

Він став частіше сидіти в кімнаті, на всі запитання коротко відповідав. Кілька разів Юля ловила його напружений погляд, ніби він чекав, коли мама знову почне кричати.

Ірина заїхала у суботу увечері. Принесла пиріг із крамниці, та пакет з апельсинами, хоча знала, що Юля на нервах забила холодильник більше, ніж колись.

– Ти хоч їла сьогодні? – спитала Ірина, сідаючи на стілець.

– Так. Я… пюре зварила і котлет насмажила.

– Це не відповідь. Ти сама їла?

Юля ніяково знизала плечима. Не могла згадати.

– Ти виглядаєш так, ніби завтра кінець світу, – сказала Ірина.

– Просто… Я тепер не знаю, куди себе подіти. Чогось не вистачає.

Ірина дбайливо налила чай і почала нарізати пиріг, щоб нагодувати сестру.

– Ти просто забула, як жити для себе. І для чоловіка. Тільки діти та суцільні «треба», якими ти сама навантажила себе.

– Я думала, що так і має бути. Що треба дбати, бути поряд…

– Кирило хотів, щоб ти була з ним, а не поряд. Він же потрібний не тільки для походів у крамницю. Він – жива людина!

– Ну, я знаю… – тихо промовила сестра, опустивши погляд. – Але я думала: ще трохи потерпимо, хлопчики підростуть, і все скінчиться.

Юля поклала руки на стіл і склала їх. Тепер вона вже не здавалася командиром у спідниці. Вона була звичайною жінкою, у якої сіли батареї. Юля мовчала кілька секунд, потім потяглася до телефону, але так і не торкнулася екрану.

– Я хочу з ним поговорити. По-серйозному, але спокійно.

Зустріч призначили в кафе. Кирило прийшов у темно-синьому светрі та джинсах, які Юля колись сама йому купила.

Вигляд він мав стомлений, але зосереджений. Чоловік явно готувався до розмови: поголився, підстригся, побризкався одеколоном. Навіть білі шкарпетки вдягнув.

– Привіт, – сказав він, сідаючи.

– Привіт.

Повисла пауза зі смаком невисловленого «вибач».

– Давай одразу до справи, – почала Юля. – Я… правда не помічала, як ти загубився у моєму житті. У нашому житті.

– Юль… Я намагався тобі натякнути, але ти ніби навмисне заплющувала очі, – відповів чоловік, приховуючи біль у голосі.

– Розумієш… Я звикла бути потрібна. Спочатку сестрі, потім тобі, потім – Пашці та Мишкові. Без цього якось пусто на душі. Але… пробач. Я забула, що потрібна не лише дітям. Що тобі важливий не лише порядок у домі.

Кирило зітхнув і поклав руку на стіл прямо поруч із долонею Юлі. Обидва не зважилися торкнутися один одного. Але й не відсунулися.

– Ти хочеш, щоб я повернувся? – нарешті спитав він.

– Так. Я намагатимуся стати іншою. Не відразу, але все ж таки. Не заради тебе. Заради себе та… нас.

– А як не вийде?

– Ну, що тоді вдієш… Але я спробую.

Він кивнув головою. Куточки його губ здригнулися. Поки що нервово, а не щиро.

– Я не знаю, чи вдасться мені бути, як раніше. Але, якщо нічого не зміниться – точно не вийде, навіть немає сенсу.

Вони ще говорили хвилин двадцять. Вони не поспішали, підійшли до питання обережно. Це була розмова між двома дорослими людьми, які намагаються склеїти розбитий кухоль.

Без сліз, схлипів і пристрасних обіймів, але з чітким усвідомленням: вони хочуть бути разом просто вони різні.

Доведеться, або знову взаємно притиратися, або кинути цю витівку.

Кирило не повернувся того ж вечора. Але за кілька днів він приїхав за дітьми та відвіз їх на картинг, потім – у кіно. Надіслав фото Мишка у шоломі та коротке повідомлення: «Дякую, що відпустила».

Юля вийшла працювати. Пашка нарешті повноцінно пішов у садок, без постійних “відгулів”. Мишкові дозволили гуляти одному. У Юлі з’явився час на себе.

Тепер вона читала книги, але не про виховання, а ті, що хотіла сама: фентезі, романи, детективи. Було незвично, тривожно, але приємно. Особливо, коли стихло почуття провини.

Якось увечері, коли діти вже спали, її телефон завібрував від повідомлення.

– Привіт. Хотів спитати… Коли я можу перевезти речі назад? – написав Кирило.

Вона перечитала повідомлення двічі. На обличчі розквітла посмішка.

– Будь-коли, – відповіла Юля.

– Дякую. Я сумую.

Цього дня Юля заснула спокійно. Не було жодних гарантій та солодких обіцянок, вони домовилися спробувати. Але обом це здавалося вже перемогою, бо вони вирішили не здаватися і почали чути один одного…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.