Наталя не могла повірити в те, що відбувається з нею. Її чоловік, рідний, єдиний, якого вона вважала своєю підтримкою і опорою, сьогодні сказав їй: “Я тебе не кохаю”.

Потрясіння було настільки велике, що вона застигла в безглуздій позі й перебувала в ній увесь час, поки він бігав довкола, збираючи речі й гримлячи ключами.

Так, ось тільки цього їй зараз не вистачало. Зовсім нещодавно раптово пішов з життя її батько, і вона зобов’язана була, незважаючи на власний біль, подбати про посивілу матусю і сестричку – у 18 років, після важкої черепно-мозкової травми, та стала інвалідом.

Рідні жили в сусідньому містечку. Синочок пішов у перший клас. У червні її підприємство закрилося. Вона залишилася без роботи. А тепер і чоловік…

Наталя обхопила руками голову, сіла за стіл і гірко заплакала.

– Господи, що ж мені робити? Як жити? Ой,Олексій!Треба ж бігти за ним до школи!

Необхідність щоденних обов’язків змусила встати і йти.

– Матусю, ти плакала?

– Ні,синку, ні.

– Ти за дідусем плачеш? Мамо, мені так його не вистачає!

– І мені, синку. Але ми повинні бути сильними. Наш дідусь завжди був таким. Йому зараз у Боженьки добре, не переживай! Він заслужив на відпочинок, ніколи за життя не відпочивав.

– А де тато?

– Тато? Напевно, у відрядження знову поїхав. А як справи у школі?

Треба жити. Не любить? Нічого не поробиш.

Поки Льошка обідав і возився зі своїми іграшками, Наталя залізла в електронку залишеного чоловіком комп’ютера. Вона ніколи не робила цього раніше. Потрапити в пошту було просто, вхід у лівому куточку.

Не встиг Володимир видалити останнє листування. Кохання в нього по повній. А вона тепер нелюба. Десять років була “сонечком ясним”, після восьми років битви за появу дитини стала ще й “нашою матусею”.

Тепер усе змінилося. І до цього треба якось звикати.

А насамперед треба знайти роботу. Нікому немає діла до її найвищої освіти. Копійки в службі зайнятості як тимчасова допомога по безробіттю не вирішували жодних проблем.
Що ж сталося, що сталося, чому її відповідальний, позитивний, в міру турботливий чоловік в одну мить перетворився на чужого?

Усі її роздуми знаходили одне виправдання: він просто збожеволів. Спільний будинок, що зводиться по цеглинці, недобудований. Благо, дах є над головою, і одна кімната годиться для проживання.

– Робота, як ти мені потрібна! – Наталя готова була знову розревітися, але на це не було часу. Їй так потрібна робота!

Пошуки тривали кілька днів. Безуспішно! Перший клас у дитини та її нинішня самотність зменшили шанси до мінімуму. Увечері чергового невдалого дня пролунав дзвінок кума Романа:

– Наталю, ну що, не повернувся твій?

– Ні.

– А комірником підеш?

– Ти серйозно?

– Так, я розумію, що тобі не до жартів після Володі. З перервою. Робота з перервою. Могла б побігти похресника забрати або в группу подовженого дня оформити. Зарплата 15. Мало, звісно. Але краще, ніж нічого. Ми вам завтра картоплі з цибулею і курей привеземо.

– Ромо, у мене ж курочки є. Вони нас і годують, яєчка несуть.

– От і нехай годують. Їх на м’ясо не можна.

– Дякую вам. Як Галинка?

– Нічого, справляється. Вона у мене молодець.

Ось так він завжди. Дружина Галя перенесла важку операцію, лікується, а він ніколи не поскаржився, що все зараз на ньому. У нього все добре. Наталя зітхнула: є шанс вижити. Спасибі Богу, Він найнадійніший, усе бачить. Ніколи не підведе. Дякую за кума.

Робота виявилася зрозумілою і знаходилися хвилини, щоб залишитися із собою наодинці, поплакати, осмислити, що ж сталося?

Полетіли дні, тижні, місяці. За рік Наталя відчула, що хоче їсти, може спати, сміятися і радіти успіхам синочка. Біль, пов’язаний зі зрадою чоловіка, оживав, коли він приходив, щоб узяти на вихідні Олексія.

Вона не перешкоджала, їхні стосунки не повинні робити нещасною дитину. Так хотілося запитати, чим же не догодила, хоча й розуміла, що річ не в цьому, а в пристрасті чоловіка до іншої жінки, яка раптово спалахнула.

Згадалися слова з якогось фільму: “Любов – вона до першого повороту, а далі життя починається”. У неї кохання і життя були нероздільні. А в нього?

Осінь цього року як продовження літа: тепла, із зеленим листям дерев, дзвінкими дитячими голосами на вулиці, різнобарв’ям айстр і хризантем у палісаднику.

Той день, коли Наталя побачила пильний погляд Михайла, нічим не відрізнявся від інших, можливо, трохи яскравіше гріло сонечко, трохи гучніше лунала музика з відчиненого сусідського віконця, а можливо, просто настав час зустрітися двом самотностям згідно з планами долі.

– Дівчино, давайте допоможу. Хіба можна так навантажуватися?

– Мені звично.

– Дуже погано, коли така красуня зробила для себе звичним тягати вантажі.

– А ви всім красуням допомагаєте? Чергуєте, чи що, на вулиці, біля магазину?

– Так, чергував, чергував, усі очі проглянув, нарешті побачив красуню.

Не засміятися було неможливо. І вони реготали до сліз, просто нестримно.
– Михайло, – він простягнув їй руку, а смішинки ще стрибали в його очах.

– Наталя.

– Чому ж чоловік не допомогає?

– А я незаміжня !

– Та годі. Ось це мені пощастило! Зустрів нарешті дівчину, про яку тільки мріяти можна, і вона вільна. Усі з глузду з’їхали чи осліпли?

– Я бачу, з гумором у вас немає проблем. Це добре. А щодо серйозності?

– Тут теж порядок. Наталю, а давайте сьогодні в кіно сходимо, поговоримо, поспілкуємося.

– Не можу, на жаль. Мені зараз сина забирати.

– Не вірю своїм вухам. У вас є син?! Вам же років двадцять?

– Мені 35.

– І мені. Ось збіг. Але про вас я справді подумав, що ви зовсім юна.

– А тепер?

– А що тепер. Осмислюю. Усі чоловіки мріють, щоб у них син був. А ви тут так легко повідомляєте, що ви незаміжня, а де ж батько? Батько синочка вашого?

– Я не хотіла б зараз про це говорити.

– Зрозуміло. І не будемо. Тоді у вихідні. Можна із сином на дитячий сеанс.

– У вихідні син зі своїм батьком зустрічається.

– Наталю, я не хочу бути людиною, яка вас напружує. Але якщо з’явиться пара вільних годин, зателефонуйте. Ось візитка з телефоном. До речі, на ній написано, що я лікар, дитячий гематолог.

– Серйознішої роботи не буває.

– І часу красунь розшукувати немає.

– Добре, Михайле. Я зателефоную, – просто і щиро сказала Наталя.

– Я буду чекати.

Яка ж гарна була ця осінь! Вона точно була їхнім подарунком. М’які сонячні промені, що змушують фарби листя складати неймовірну палітру кольорів. Теплі, погожі дні, що відкрили їм усі парки міста. А ще їхня ніжність, що прорвала біль минулого і закружляла в осінньому танці під цей фантастичний листопад.

Вони так дбайливо наближалися одне до одного, що собі на подив Наталя відчула, як тягне її до цього дивовижного чоловіка. І майже через півтора місяця з дня їхньої першої зустрічі вона сама боязко запропонувала “попити чаю”.

-Наталко, ти не образишся? Я не прийду до тебе. Для мене так важливо все, що відбувається зараз зі мною, я потурбуюсь про це сам. Довіряєш?

Найближчими вихідними вони поїхали за місто, де Михайло зняв будинок, що нагадує маленький замок. Усередині було чисто і затишно, але Наталя нічого не бачила, крім величезних карих очей свого коханого, і тонула в них, занурюючись у його обійми.

Наталя не знала, що це, найпотаємніше між чоловіком і жінкою, може бути таким солодким.

– Михайле, де я, що зі мною. Мені здається, я в раю. Я так кохаю тебе. Як же я жила без тебе? Мені так добре з тобою!

– Як ти прекрасна! Який же я щасливий!
Ще через кілька місяців їм дедалі важче було розлучатися.

– Натлко, виходь за мене заміж.

– Михайлику, я ж тільки-но розлучилася.

– І відразу заміж. За мене. А то ще хто-небудь забере мою дівчинку.

– А дівчинка сама собі господиня, не для кожного зустрічного. У неї є коханий. Тільки, Михайло, давай без усіляких урочистостей. Просто розпишемося, і відвези мене в той замок, де я одразу і назавжди стала твоєю дружиною.

– Добре, кохана, все буде, як ти скажеш.

Роман і Галочка були єдиними свідками на їхній реєстрації. Мама з сестричкою надіслали привітання.

А незабаром вони перебралися в орендовану Михайлом двокімнатну квартиру, де удвох старанно зробили ремонт, створюючи затишне, комфортне гніздечко. Особливо ретельно Михайло продумував кімнату для Олексія.

Вони вже давно познайомилися. Але Олексій, для якого двома половинками яблука були його мама і його тато, неохоче йшов на контакт із Михайлом.

– Наталю, ти тільки не лякайся, давай перевіримо кров у Льошки. Щось мені він не подобається, занадто блідий.

– Ну що ти, Михайлику. Просто переживає він. Важко йому було усвідомити, що нас розлучили, він усе сподівався, що цього не буде. Я читала, що розлучення батьків для дитини страшніше, ніж втрата одного з них.

– Ти маєш рацію, мудра моя жінко. Я сам дитиною пережив розлучення батьків, як вселенську катастрофу. Але кров ми здамо, добре, малюк?

Цього дня Михайло увійшов у квартиру, де жила його сім’я, з опущеною головою. Наталя одразу зрозуміла: щось сталося.

– Наталю, тільки не хвилюйся. Є зміни в крові в Олексія. Не підвела інтуїція. На жаль, не підвела. Я завтра заберу його із собою.

Це було нечесно. Ніби за своє щастя потрібно було розплачуватися. Та ще й такою ціною. Лейкоз. Яке страшне слово!

І почалося інше життя. Наталя взяла відпустку без збереження утримання, бо не уявляла, як Олексій без неї буде переживати ці нескінченні уколи й крапельниці, взяття аналізів. Вона тримала сина за руку і тільки просила: “Тримайся, мій любий! Ти в мене сильний! Ти завжди був моїм найнадійнішим другом! Ми ніколи з тобою не розлучалися і будемо разом завжди”.

Коли сил не було зовсім, Михайло відправляв Наталю поспати і залишався з Льошкою. Поспати виходило не завжди. Частіше лежала, втупившись у стелю.

Подзвонив колишній і зажадав, щоб виписалася з недобудованого будинку.

– Синові я сам увагу приділю. Він буде до мене у свій дім приходити.

– Ти краще б відвідав його.

– Зараз не можу. Їду у відрядження.
Вислухавши дружину, Михайло погладив її по плечу:

– Наталю, ми з тобою самі все заробимо. Не чіпляйся за минуле.

– Прикро все-таки. Я непогані гроші заробляла. Усе вкладала в будинок. Михайле, хіба зараз про це потрібно думати? Про те, щоб мене виписати?

– А ти й не думай. Ти кожну свою думку в Льошку вкладай. Я впораюся. Я завжди про сім’ю мріяв. Бог це знає. Він вас у мене не забере.

– Михайлику, як аналізи?

– Робимо всі. Поки що погані.
Наталя беззвучно плакала. Не можна, щоб Льошка здогадався, що погано.

– Дядьку Михайле, а що в мене з кров’ю?

– Розумієш, у нас у крові є білі й червоні кораблики. Твої влаштували бій.

– І хто перемагає?

– Поки що білі.

– А що буде далі.

– Допомагай червоним.

– Матусю, відвезіть мене куди-небудь. Я так втомився.

– Наталю, я теж хотів тобі запропонувати. Давай Льошку в наш замок відвеземо. Зараз гарна погода. Будемо гуляти лісом. Нехай відпочине.

Весна прикрасила їхній куточок квітучими чагарниками і деревами. Вони втрьох гуляли лісом. Раділи кожній квіточці й травинці. Але бували хвилини, коли син напружено зосереджувався і завмирав.

– Що з тобою, синку, тобі погано?

– Мамо, не заважай. У мене морський бій.

Маленька відпустка швидко закінчилася. Син змінився: посвіжішав, навіть розовинка на щоках з’явилася.

– Мамо, а де тато?

– У відрядженні, синку.

– Знову? Ну, гаразд.
Після повернення в клініку знову взяли аналізи. Завідувачка лабораторії прийшла сама.

– Михайле Леонідовичу, а куди Ви сина відвозили?

– Та тут неподалік, за місто. А що таке? Що з кров’ю?

– Усе добре. У нього ремісія. Хороша кров.
Михайло підстрибом вбіг у палату.

– Олексію, а що ти робив? Тобі краще, синку. Не плач, Наталю. Він одужує. Що ти робив, синку?

– Тату, пам’ятаєш, ти мені про кораблики розповідав? Я вигравав червоними кожен морський бій.