Засідання суду пройшло буденно. Пашка зрозумів, що матір позбавили батьківських прав, а його визначають у дитячий будинок чи, як висловилася суддя – «тимчасово поміщають в організацію для дітей, які залишилися без піклування батьків».

Мати кричала, скаржилася, що віднімають у неї єдину дитину! А присутнім було незручно дивитися на спустілу жінку, в м’ятому, пропахлому тютюном одязі, та з поганим виглядом від постійних загулів.

На цьому засідання суду скінчилося. Пашка очікував такого рішення і не засмутився, тим більше до матері синівських почуттів не відчував, втім, як і вона до нього – материнських.

До Пашки підійшла жінка похилого віку зі стомленими очима. Галина Іванівна – дізнався Пашка, директор міського дитячого будинку.

— Ходімо, Павле, — сказала вона і поклала руку на його плече, — тобі там буде краще.

Пашка різким рухом скинув руку з плеча і зміряв її колючим, недовірливим поглядом.

За десять прожитих років він уже побачив дорослих і усвідомив: чим краще вони до тебе ставляться, тим більше потім від тебе вимагатимуть.

Пашка вирішив поки що слідувати дитбудинківським законам і не суперечитися.

Йому тут не сподобалося. Диміти — не можна, відбій і підйом — за розкладом, та ще й до школи ходити — обов’язково.

Що добре, так це смачна, ситна їжа та теплий одяг, виданий до холодів. Затримуватися тут він не збирався і тільки чекав нагоди.

Галина Іванівна, добра і чуйна на дитяче горе жінка, завідувала дитбудинком багато років. Її колишні підопічні з’їжджалися щороку на день чергового випуску хлопців, підтримували, допомагали їм знайти своє місце у великому світі.

Приходили й на свята, та й просто так забігали. Загалом вважали себе старшими братами та сестрами вихованців. Багато душі й нервів було вкладено в кожного з них, але великого серця Галини Іванівни вистачало на всіх.

І ось тепер – Пашка… Кілька разів вона намагалася поговорити з ним, але відчувала, що пробитися через коросту, яка роками наростала на душі цього вовченя, буде непросто. Потрібен час.

Він пішов листопадової ночі, доки не випав перший сніг. Окрім одягу прихопив щільний поліетиленовий пакет, у який висипав каструлю котлет, приготовлених на ранок хлопцям, булку хліба та велику пачку чаю.

На перший час вистачить, а там можна буде відкоркувати заначку. Відчинивши половинку вікна, вибрався з дитбудинку кухні, акуратно прикрив вікно і рушив глухими вулицями — за місто.

Дійшовши до кінцевої зупинки автобуса, під неяскравим світлом ліхтаря набив пів кишені «бичків» і рушив далі – до садових ділянок. Це місце він вибрав заздалегідь, ще до суду, передбачаючи подібний результат справи.

Занедбаний будиночок на краю ділянок, зарослий бур’яном і з поваленим парканом – був безлюдний. Двері та скло – на місці. Намагаючись бути непоміченим, натягнув сюди старих ковдр, пару матраців, подушку – все це запозичив у спорожнілих після літнього сезону будиночках.

Сюди ж заздалегідь переніс заначку – металеву коробку з грошима, що натирив по кишенях у дружків мамки – поки вони спали міцним сном. Потрібно відсидітися тиждень, а потім – до Одеси. Грошей має вистачити.

Дійшовши до місця, озирнувся. Все чисто. Обережно увійшов до хати. У світлі наступного ранку переконався – все на місці, непроханих гостей не було.

Виклав із пакета припаси – котлети видавали приємний аромат. Вміють все-таки готувати у дитбудинку кухарі!

Насамперед розпатрав бички, скрутив цигарку і закурив. Відвиклий від тютюну, відчув запаморочення і нудоту. Захотілося на свіже повітря – продихати.

Відчинивши двері на вулицю, він похитуючись вийшов на ґанок і сів, заплющивши очі.

Дурнота проходила, але очі ще застилала смуга. Крізь них він і роздивився, як з бур’яну висунулась голова кішки, потім вона показалася вся. Осінній вітер обдував шерсть на кістлявому тільці.

– Голодна? Котлети вчула? – Кішка стояла мовчки, насторожено поглядаючи на Пашку. – Схоже, ти теж залишилася без піклування батьків, – Пашка посміхнувся. – Ну заходь, поділюся з тобою чим Бог послав.

Пашка увійшов до хати, кішка шмигнула за ним. Він дістав із пакета дві котлети, одну жував сам, іншу кинув кішці. Та жадібно кинулася на котлету, але їсти не стала. Схопивши котлету, вона підійшла до дверей і здавлено нявкнула.

– Їж тут, можна, – з набитим ротом запропонував Пашка, але кішка чекала. – Гаразд, йди.

Пашка прочинив двері та почав спостерігати за непроханою гостею. Та перетнула ділянку і залізла в купу дощок, що були колись собачою будкою.

Він пішов за нею і зазирнувши в будку навіть свиснув – котлету давлячись поїдали два кошенята, а мама-кішка, ні шматочка не з’ївши, вилизувала їх, прикриваючи від осіннього вітру своїм худеньким тільцем. Від побаченого у Пашки чомусь защеміло в грудях.

— От би мені таку маму, — прошепотів він, рішуче згріб хвостату родину і подався в будиночок.

– Житимете зі мною! – сказав він мамі-кішці, і вона замуркотіла, напевно зрозумівши зміст його слів.

Весь ранок він порався з котосімейством, годував їх котлетами, грав з кошенятами. Кішка з вдячністю дивилася на нього, якось навіть підійшла, потерлася об Пашину щоку, щось нявкнула і прилягла на розкладений на підлозі матрац.

Ближче до полудня Пашка зрозумів, що з кішкою щось негаразд. Вона не вставала, носик був сухий і гарячий, а тільце часом тремтіло.

Кошенята безтурботно спали, закутані ковдрою, а Пашка няньчився з кішкою, гріючи її за пазухою. Щось розповідав їй та просив потерпіти.

Кішка вдячно муркотіла і навіть лизнула його в щоку, відгукуючись на турботу та ласку. Але їй ставало гірше та гірше.

Зрозумівши, що без лікарської допомоги вона може загинути, Пашка забрав всю заначку, загорнув кішку в ковдру і майже бігцем кинувся до кінцевої зупинки автобуса. Благо він був на місці й рушив одразу, щойно Пашка з кішкою на руках зайшов у двері.

Ветеринарна клініка була у сусідньому кварталі з дитбудинком, але Пашка вже не думав про наслідки.

«Треба врятувати маму-кішку, — міцно засіло в нього в голові, — а там – що буде те й буде».

Прийом йшов за записом. Але молодий лікар, окинувши поглядом Пашку, чомусь усміхнувся і запросив його до приймальні поза чергою.

— Давай сюди твою кішку, — лікар спритно розгорнув ковдру.

Покликав на допомогу медсестру і, виставивши Пашку за двері, наказав чекати. Чекати довелося хвилин тридцять. Вийшов той самий лікар і присівши поруч із Пашком на стілець, почав розповідати:

— Кішка твоя сильно застуджена та виснажена. Ще й інфекцію підхопила. Організм ослаблений. У неї є кошенята?

– Так, – кивнув Пашка, – двоє. Вони мешкали на вулиці. Вона сама не їла, все їм тягала. Вона видужає?

— Лікуватимемо, — лікар знизав плечима, — думаю, видужає.

– Лікарю, заберіть гроші, у мене більше немає, тільки вилікуйте її, – Пашка простяг лікарю свою заначку, але той м’яко відвів його руку.

— Лікуватимемо, — повторив він, — а ти приходь завтра, ні, краще сьогодні ввечері. Обговоримо її лікування. І обов’язково принеси кошенят, їх також треба оглянути.

Щойно дочекавшись вечора, Пашка дістався клініки та дістав з-за пазухи кошенят.

— Ось вони, — Пашка погладив маленьких і оглянув приймальню. – А де їхня мама? Вона жива?

– Не хвилюйся, все гаразд, – лікар дивився на нього серйозно, навіть суворо. – Вона поки що під крапельницею, але все буде добре – слово даю. А я слово – тримаю! Залиш кошенят і почекай у коридорі. Тільки обіцяй, що нікуди не втечеш! – Він хитро глянув на нього поверх окулярів. – Обіцяєш?

– Звичайно! – Пашка навіть здивувався. – Куди я піду?

Він зачинив за собою двері та завмер у нерішучості. У коридорі, на стільці сиділа Галина Іванівна – директор дитячого будинку, з якого вночі він втік.

Галина Іванівна з сумною посмішкою дивилася на Пашку:

— Обіцяв лікареві — тримай слово, — вона поплескала долонею по стільці поруч із собою, — сідай, Павло, почекаємо разом.

— Як ви довідалися, що я тут?

Пашка не дивився на співрозмовницю, було соромно, хотілося зірватися з місця і тікати, аби не бачити добрих очей цієї немолодої жінки.

— Льоша, точніше, Олексій Сергійович — ветеринарний лікар, він теж ріс у нашому дитбудинку. Був першим задирою і хуліганом і мало не потрапив до колонії. Невже ти думаєш, що така людина не зрозуміла, що ти – наш?

– Він теж? – Пашка, приголомшений цим відкриттям, на всі очі витріщався на Галину Іванівну.

– Так, він також. Завжди любив тварин, особливо кошенят. Довелося навіть дозволити йому тримати їх у дитбудинку. – Вона посміхнулася, згадавши яким був Льоша в дитинстві. – Після цього він дав мені слово, що забуде колишнє життя. І слово дотримався! Потім вивчився, відслужив в армії й ось … – Вона змахнула рукою у бік кабінету, – тепер він Олексій Сергійович!

Пашка мовчав і напружено думав. Він хотів висловити все, що було на душі. Що зараз він розуміє, що вчинив погано, але вночі здавалося – що правильно.

Розповісти про дбайливу кішку-маму, про те, як йому хотілося стати її кошеням, щоб відчути ніжність та ласку мами, чого не було в його житті. Як йому хочеться допомогти кішці тому, що вона така гарна, що серед таких людей не буває.

Але слова комом стояли в горлі. Галина Іванівна зрозуміла, що відбувається в душі хлопчика, м’яко обійняла його, притягла до себе:

— Намерзся, Павло? Холод який на вулиці!

І відчула, як напружилося хлоп’яче тіло, ще соромлячись відгукуватися на ласку. Але короста, що обліпила душу, вже обсипалася шматками, оголюючи гаряче, добре, чуйне серце.

Пашка обм’як і притих, відчувши себе кошеням під захистом мами, готової заступитися та вберегти його від негараздів цього не завжди справедливого світу.

– У вас все нормально? Паша? Галино Іванівно?

У дверях кабінету стояв Олексій Сергійович із кошенятами в руках, очі його за склом окулярів весело мружилися. Хлопчик і жінка відповіли йому усмішками, водночас витираючи очі.

Щось перевернулося у свідомості хлопчика за кілька хвилин. Пашка встав, глянув на них і, ставши серйозним, твердо сказав:

— Галино Іванівно, Олексію Сергійовичу! Я теж даю слово!

Ставте вподобайки та залищайте ваші коментарі, цій зворушливій історії!