— Мамо, навіщо тобі три кімнати? — вигукнула Лариса. — Ти зі своєї спальні тільки до кухні ходиш. А дві інші стоять зачинені! Там пил уже товщиною з палець!

— А ти будь хорошою дочкою, — Валентина Василівна посміхнулася, — допоможи мамі, наведи порядок!

— Здрастуйте, припливли! Зараз тут буду ганчіркою махати!

— Так якщо матері допомогти не збираєшся, чого про пил заговорила? Лежить пил, нехай лежить, — промовила Валентина Василівна, — будуть у мене сили, наведу порядок. А ні, то він там нікому не заважає!

— Мамо, це шкідливо для здоров’я, коли стільки пилу в будинку, — наполягала Лариса.

— Тому й кажу — прибери!

Валентина Василівна прикидалася, що не розуміє, до чого дочка хилить.

Ларисі байдуже було до маминого здоров’я, до її благополуччя. Вона ж мала намір заволодіти маминою квартирою.

Три кімнати, майже в центрі міста, можна сказати: світ цивілізації в пішій доступності.

— Мамо, не грай комедію, — відмахнулася Лариса, — ти прекрасно розумієш, до чого я веду.

— Прекрасно розумію, — кивнула Валентина Василівна. — Я не така наївна, як твій чоловічок думає!

— Ну, а що тут Олег? — обурилася Лариса.

— А те, що з його подачі ти до мене прийшла і світські розмови завела. Твій ледар за все життя лише однокімнатною квартирою розжився, та й ту йому у спадок передали.

– Мамо, він з багатодітної сім’ї, – Лариса стала на захист чоловіка, – у нього немає величезного статку.

– Мозку твого Олега немає, і руки з іншого місця ростуть, – відповіла Валентина Василівна.

– Я зі сватами спілкуюся. Знаю. Його старший брат живе в котеджі за містом, займається бізнесом. Двоє молодших відкрили автомайстерню, працюють, звичайно, та й заробляють. А сестри, старша стала дизайнером, молодша — начальником кредитного відділу в банку. І тільки Олежка у нас — ні до чого не придатний!

— Мамо, залиш Олега в спокої, він старається. Ти б краще про мене подумала! Про онуків!

— Про онуків я подумала, як мене не стане, квартира їм відійде. А про тебе? — Валентина Василівна недобре поглянула на дочку. – А ти про мене сильно думала, коли мене з роботи викинули? Коли я останній шиш без солі доїдала? І на роботу мене не брали, сама знаєш, з якої причини! Як я тут мало ласти не склеїла, поки роботу сторожем не знайшла! Багато ти про маму думала? Навіть коли я просила допомогти, ти мені про свої труднощі розповідала.

– Мамо, та коли це було? – червоніючи, відмахнулася Лариса.

– А не важливо, коли! Головне, що це було!

Валентина Василівна стукнула кулаком по столу:

– І щоб більше я розмов про обмін квартирами не чула! Це квартира моя! Я на неї заробила! І я хочу в ній жити! І піти на трй світ я хочу в ній, коли прийде час!

— Мамо, ну що ти так чіпляєшся за цю квартиру? — Лариса підвищила голос. – Переїдеш в нашу однокімнатну, і живи скільки завгодно. Мамочко, ти зрозумій, ну, тісно нам вчотирьох! Хлопчики підростають…

Валентина Василівна втомилася пояснювати одне й те саме, схопила рушник з гачка і врізала доньці по її розмальованій фізіономії…

Трохи поганяла по квартирі, поки дочка свої манатки не забрала, і вигнала геть.

А на майданчику крикнула на останок:

– Чоловікові своєму розповідай, кому тісно, а кому вільно! Хитрюги!

З-за сусідських дверей висунулася голова:

— Кого це ти з такою любов’ю проводжаєш? — запитала Раїса Марківна.

— А улюблену доньку, — відповіла Валентина Василівна, — вони з чоловіком вирішили, мене в свою однокімнатку переселити, бо їм там, розумієш, жити тісно!

— Бачу, ти добре розізналась, — посміхнулася сусідка.

— Так, вибач, — Валентина Василівна спробувала розслабитися. — Не пощастило з дітьми. Та я в тому, напевно, сама винна.

— А у тебе крім доньки хтось є? — запитала Раїса Марківна….

Вона переїхала в цей будинок всього сім років тому, коли Валентина Василівна вже жила одна.

— Двоє у мене їх було, — кивнула Валентина Василівна, — а тепер і про доньку можна забути.

— А інша дитина, що? Вже немає? Вибач…

— Що ж, відразу немає? — Валентина Василівна видихнула… — Живий. Сидить. Вже років двадцять. Потрапив за пограбування, а потім йому вже там доважують. Характер у нього, виявилося, не солоденький.

— То напиши йому, нехай сестричку вгамує по-родинному, — запропонувала Раїса Макарівна, — хоч так матері допоможе.

— Він уже так допоміг, що більше не хочеться… Його коли затримали, мене відразу звільнили. Товарознавцем я була. Так мене з припискою і звільнили. А потім ні товарознавцем, ні продавцем. Сторожем нічним ледве влаштувалася.

— Василівно, зараз не ті часи, що діти за батьків, а батьки за дітей відповідають. Написати треба, куди слід. Ти ще не пенсіонерка, а сторожем багато не заробиш. Та й пенсії тієї буде три копійки при такій роботі.

Раїса Марківна замислилася.

– Зараз повно державних програм допомоги літнім і малозабезпеченим. Або нехай роботу дають, або так допомагають! Прав тебе ніхто не позбавляв. А те, що син у такому закладі.., так це ж не твоя провина, а ярмо покарання і ти тягнеш.

— Ай, — відмахнулася Валентина Василівна, — що з того? Якщо рідна дочка вирішила мене в халупу відселяти, куди там всім інших службам? Таких, як я тисячі.

— А я напишу! — серйозно сказала Раїса Марківна. — Це непорядок!

— Пиши, куди хочеш, — Валентина Василівна кивнула і зникла в квартирі.

— Бугай Валентина Василівна? — запитала молода жінка, коли Валентина Василівна відчинила двері.

— Так, це я.

— Вам поштовий переказ, — сказала жінка, — п’ять тисяч триста, — дістала гаманець і відрахувала купюри.

— А це від кого? — запитала Валентина Василівна.

Питання збентежило жінку:

– Відправника не вказано, – відповіла та, розвернулася і пішла вниз по сходах.

– Дивно, – промовила Валентина Василівна, стискаючи в руці купку купюр, найбільша з яких була тисяча гривень.

А через тиждень знову подзвонили у двері.

— Здрастуйте, — промовив чоловічок півтора метра зросту, — мене Борисом звати. Я цей, представник благодійного фонду, — він був червоний як рак і постійно пітнів. — Ми тут вам це, допомогу, коротше, привезли.

— Яку допомогу? — здивувалася Валентина Василівна.

— Ну, цю, — він почухав потилицю, — благодійну. Хлопці! — крикнув він вниз.

Двоє піднялися на майданчик, через голову Бориса поставили в передпокій п’ять важких пакетів, буркнули щось на кшталт: «Вибачаємося» і втекли сходами.

— Вибачте за турботи, — Борис вклонився і поковиляв на коротеньких ніжках слідом за «хлопцями».

У пакетах виявилися крупи, макарони, цукор, борошно. Консервів ціла галерея. Навіть ананаси у власному соку.

А ще ковбаси, м’ясо, набори заморожених овочів.

А ще через два тижні з’явилася та сама жінка з пошти:

— Чотири тисячі. Отримайте, будь ласка, — вона простягнула гроші.

— А вам ніде там розписатися не треба? — запитала Валентина Василівна підозріло.

Жінка зніяковіла:

— А я… бланки забула, — пробурмотіла вона, — іншим разом розпишетесь.

— Ну-ну, — проводжала поглядом жінку з «пошти» Валентина Василівна.

— Василівно, через тебе немає води? — запитала Раїса Марківна, коли достукалася до сусідки.

— Сантехніки у мене працюють, — винувато відповіла Валентина Василівна.

— Протекло чи поломка? — поцікавилася Раїса Марківна.

— Ні, все було нормально, — Валентина Василівна вийшла на майданчик і прикрила двері. — Прийшли вранці двоє, кажуть, спонсорська допомога. Труби міняють, змішувачі і навіть унітаз, — промовила пошепки.

Раїса Марківна загадково посміхнулася.

— Марківна, ти кому про мене писала? — так само пошепки запитала Валентина Василівна.

— А всім потроху, — відповіла сусідка.

— Господинонько, — долинуло з квартири, — ми там трохи набруднили, тож викликали людину, вона прийде — помиє!

— То, може, я сама? — запитала Валентина Василівна.

— Ні-ні-ні! Наша вина — наша розплата! — відповів молодший.

І дійсно, через годину після відходу «сантехніків» прийшли дві молоді дівчини «прибиральниці» і вискоблили всю квартиру. Навіть ті кімнати, що були зачинені.

А Валентина Василівна зараз всіх відвідувачів брала на контроль.

Ну, вони не виглядали тими, ким представлялися. Хоча і продукти, і гроші, і замінені труби з сантехнікою були справжніми.

— Добрий день, мене звати Михайло, — представився високий чоловік у діловому костюмі, — я представник міської адміністрації. Цей будинок у найближчому майбутньому буде підданий капітальній перебудові. Тому ми ходимо по квартирах і пропонуємо змінити місце проживання завчасно. І пропонуємо нові квартири в будинках поліпшеного планування.

Чоловік випромінював впевненість і добродушність. Але в світлі останніх подій Валентина Василівна не була схильна вірити кому б то не було.

— Але якщо ви так прикипіли до району, то є варіант тимчасового відселення на час реконструкції. А після її завершення, вселення назад.

Пропозиція була цікавою, але від неї тхнуло чимось недобрим. Те, що міська влада її кудись відселить, сумніватися не доводилося. А ось повернення — дуже сумнівне.

Пролунав стукіт у двері, що змусив Михайла підскочити:

— Ви когось чекаєте? — злякано промовив він.

— Це, швидше за все, сусідка, — Валентина Василівна підвелася з кухонного табурета і потрозу пішла до дверей. Краєм ока помітила, що Михайло теж підвівся і пішов за нею.

— Добрий день! Я Борис. З благодійного, це…, фонду! – він зняв кепку і вклонився.

​— Я вас пам’ятаю, – відповіла Валентина Василівна, – добрий день.

​— О, як добре! – він широко посміхнувся. – А ми тут з цією, як її, благодійністю, загалом. Хлопці!​

У квартиру почали заходити «хлопці» і заносити коробки.

– Тут, це, міксер, мікрохвильовка, чайник, – перераховував Борис, поки хлопці заносили все в квартиру. – Прилади і пристрої, коротше. Ну, для життя.

Один з «хлопців» нахилився до вуха Бориса і щось промовив, косячись у бік квартири.

— А що це у вас за гість такий «цікавий»? — запитав Борис.

— Це з міської адміністрації, — відповіла Валентина Василівна.

– Як цікаво! – Борис посміхнувся.

Але якось не так він посміхнувся. Не так, як він посміхався Валентині Василівні. Зовсім не так.

– А можна ми з цим гостем на «тет-а-тет» поспілкуємося? – запитав Борис, улесливо.

— Михайле, — покликала Валентина Василівна, — можна вас на хвилиночку?

А далі було цікаво, але абсолютно незрозуміло.

«Хлопці» взяли Михайла під руки і повели сходами вниз.

Борис відкланявся, побажав гарного дня. А ще сказав, що Михайло дуже зайнята людина і більше не повернеться…

— Валентино Василівно, вам новий поштовий переказ, — промовила знайома молода жінка, — п’ять тисяч, — і простягнула гроші.

— Скажіть, чесно, ви ж не з пошти? — запитала Валентина Василівна.

— Не задавайте питань, на які мені доведеться брехати, — відповіла жінка і, не прощаючись, пішла сходами вниз.

Валентина Василівна прибрала гроші, вийшла з квартири, зачинила двері і почала стукати в сусідські двері.

Коли ті відчинилися:

— Райка, зізнавайся, кому ти писала? — прокричала Валентина Василівна. — Чесно зізнавайся!

— А що? Щось сталося? — наївно запитала Раїса Марківна, пропускаючи сусідку до себе в квартиру.

— Стільки всього сталося…

Валентина Василівна ледь не задихнулася від подиву:

— Тимур?!

— Привіт, мамо!

— То це все ти? — Валентину Василівну врятувало те, що Раїса Марківна встигла підставити їй табуретку.

— Так, мамочко, — він кивнув, ховаючи розмальовані руки під стіл. — Нехай у мене нелади з законом, і порядки мені не до вподоби, але у нас, в нашому середовищі, є закон: «Мати — це святе». А цю благодійність Марківна придумала, щоб ти не надумала відмовлятися. Тільки цей Михайло, це не я. Від Лариски він. Але там вже все вирішили.

— Тимур! — з докором проговорила Валентина Василівна.

— А чого вона на матір пирхає? Важливішої за маму людини немає! —проговорив Тимур