Наталя поверталася з роботи втомлена, але задоволена. Завершили великий проект, отримали премію.

Можна нарешті дозволити собі відпустку — першу за три роки. Три роки, протягом яких вона працювала на знос, економила кожну копійку, відмовляла собі в усьому.

Все заради того, щоб купити матері квартиру.

Телефон задзвонив, коли вона повертала ключ у замку своїх дверей.

— Наташо, донечко, ти вже вдома? — голос матері звучав незвично схвильовано.

— Так, мамо, щойно зайшла. Щось сталося?»

— Ні-ні, нічого страшного. Просто хотіла сказати… Загалом, Вовка повертається. Розлучився з цією своєю… як її… Світланою. І йому жити ніде.

Наталя напружилася.

Вовка — її молодший брат, вічне джерело проблем для всієї родини.

У свої тридцять п’ять він примудрився тричі одружитися і розлучитися, змінити десяток робіт і набрати боргів.

— І що? При чому тут ти або я? — насторожено запитала Наталя.

— Ну як при чому… Я вирішила віддати йому квартиру. Ти ж знаєш, у мене є будинок, а йому діватися нікуди…

В очах у Наталі потемніло.

— Яку квартиру, мамо? — тихо запитала вона, хоча вже знала відповідь.

— Ну ту, що ти мені купила. Йому зараз вона потрібніша. Ти ж розумієш, він чоловік, йому сім’ю заводити треба…

Трубка випала з рук Наталії.

Три роки роботи. Всі заощадження. Кредит, який вона ще не до кінця виплатила.

І все це — коту під хвіст? Точніше, непутящому брату?

Наталя не спала всю ніч. У голові крутилися цифри, згадувалися нескінченні понаднормові, відмови собі в усьому починаючи від нового одягу до відпустки.

Три роки вона жила як черниця, рахуючи кожну копійку.

Перед очима стояв момент, коли вона вручала матері ключі від нової квартири.

— Мамо, це тобі. Щоб ти могла здавати свій будинок і жити в місті, як давно хотіла.

Мати тоді заплакала, обіймала її, примовляючи:

— Донечко, яка ж ти у мене молодець! Дай бог тобі здоров’я! Ось би Вовка з тебе приклад брав…

При згадці про брата Наталю пересмикнуло.

Вовка ніколи не відрізнявся особливою працьовитістю. Всі його «бізнес-проекти» закінчувалися провалом і боргами, які доводилося гасити матері.

«А хто буде платити кредит?» — набрала вона повідомлення матері. — «Я ще півтора року повинна банку виплачувати».

Відповідь прийшла миттєво:

«Донечко, ну ти ж розумієш, у Вовки зараз складний період. Може, ти якось сама? Ти ж добре заробляєш…»

Наталя в люті відкинула телефон.

Значить, вона повинна не тільки віддати квартиру, але і продовжувати робити виплати за неї? Чи не занадто жирно?

Вранці вона поїхала до матері. Потрібно було розставити всі крапки над «i».

Зрештою, квартира записана на матір — вона сама наполягла на цьому, щоб та відчувала себе повноправною господинею.

Хто ж знав, що все так обернеться?

— Вирішила провідати тебе, мамо, — якомога спокійніше сказала Наталя, входячи в батьківський дім.

— Ой, а я якраз збиралася тобі пиріжків передати! Сідай, чаю попиємо, — засуєтилася мати.

Наталя сіла за стіл, стискаючи кулаки під стільницею.

Їй хотілося кричати, але вона змусила себе говорити спокійно.

— Мамо, давай поговоримо про квартиру.

Мати відразу напружилася та відвернулася до плити.

— А що тут говорити? Я все вирішила.

— Що значить — вирішила? — Наталя відчула, як всередині все закипає. — А мене ти запитати не хочеш? Це ж я купила цю квартиру!

Мати різко повернулася.

— Ти мені її подарувала! Значить, це моя квартира, і я маю право розпоряджатися нею як хочу!

— От воно як виходить?! — Наталя підхопилася зі стільця. — Тобто три роки мого життя, всі мої заощадження — це ніщо? Ти хоч розумієш, що я досі за неї виплачую?

— А ти хоч розумієш, що твій брат на вулиці залишився? — підвищила голос мати. — У тебе хоч дах над головою є, а йому куди подітися?

— Куди подітися? Може, пора вже почати працювати? Йому 35 років, а він все ніяк не визначиться, чого хоче!

— Не смій так говорити про брата! — вдарила долонею по столу мати. — Йому зараз важко, він переживає розлучення!

— Третє розлучення! — гірко посміхнулася Наталя. — І кожного разу ти його жалієш, вигороджуєш. А про мене ти подумала? Про те, як я на цю квартиру збирала, економила?

— Ти ж сама хотіла мені допомогти! — сплеснула руками мати. — А тепер дорікаєш! Гарна ж ти дочка!

— Я хотіла допомогти ТОБІ! — закричала Наталя. — Щоб ти могла спокійно жити в місті, ближче до лікарні. А не для того, щоб ти віддала квартиру цьому…

— Цьому кому? — пролунав голос від дверей…

На порозі стояв Вовка, її брат.

Пошарпаний, неголений, з незмінною посмішкою на обличчі.

— Сестричко, як я бачу, ти зовсім зажерлася. Шкода братику допомогти?

Наталя відчула, як до горла підступає нудота. Це було вже занадто.

— А ти взагалі мовчи! — розвернулася до нього Наталя. — Коли я востаннє просила у тебе допомоги? Коли мати в лікарні лежала — де ти був? А коли їй робили операцію — хто гроші збирав?

Вовка пройшов на кухню, дістав з холодильника пінного.

— Ой, почалося… Ти у нас свята, а я грішник. Достала вже своєю правильністю!

— Вова, ну не зранку ж! — звично проговорила мати, але якось без особливої надії.

— Мамо, та годі тобі, — відмахнувся він. — Слухай, сестричко, а може ти просто заздриш? Що мама мене більше любить?

Наталя відчула, як до очей підступають сльози.

— Любить? Та вона тебе не любить — вона тебе губить! Все життя потурає твоїм витівкам, покриває твої промахи. А тепер ще й квартиру тобі віддає…

— А що тут такого? Ти ж у нас багата, ще заробиш. А мені треба життя налагоджувати.

— Життя налагоджувати? — Наталя гірко розсміялася. — У 35 років? Після трьох розлучень? І як же ти збираєшся його налагоджувати? Черговий геніальний бізнес-план придумав?

— Не твоя справа! — огризнувся брат. — Мама вирішила віддати квартиру мені — значить так і буде. А ти, якщо така правильна — йди. Ніхто тебе не тримає.

Мати схлипнула.

— Діти, не сваріться! Давайте жити дружно, ви ж рідня!

— Дружно? — Наталя повернулася до матері. — Ти це серйозно? Після того, що ти влаштувала?

— А що я такого влаштувала? — обурилася мати. — Я просто хочу допомогти синові! Невже це злочин?

— Ні, мамо, — раптом дуже спокійно сказала Наталя. — Злочин — це те, що ти все життя вибирала його. Завжди. Коли мені було потрібно платне лікування — гроші пішли на його бізнес. Коли я вступала до інституту — ти продала мої золоті сережки, щоб оплатити його борги. А тепер ти віддаєш йому квартиру, яку я купила, відмовляючи собі в усьому.

— Не перебільшуй, — скривився Вовка. — Подумаєш, якісь сережки…

— Стули свій писок! — раптом закричала Наталя. — Це були б мої сережки! Єдине, що залишилося від бабусі! Вона обіцяла подарувати їх мені на випускний. Але ні — твої борги виявилися важливішими!

Мати зблідла.

— Наташо, ти ж знаєш, тоді не було іншого виходу…

— Вихід є завжди, мамо, — гірко посміхнулася Наталя. — Просто ти завжди вибирала його. Вічно виправдовувала: він же хлопчик, йому важче, йому потрібніше… А я що? Я ж дівчинка — справлюся якось, так?

— Ти просто завжди була сильнішою, — тихо сказала мати. — Самостійнішою…

— Тому що ти не залишила мені вибору! — вигукнула Наталя. — З чотирнадцяти років я підробляла, щоб купити собі шкільну форму. В інституті ночами сиділа з чужими дітьми, щоб оплатити навчання. А ти весь цей час няньчилася з ним!

Вона перевела подих і додала вже тихіше.

— Знаєш, що найприкріше? Адже я дійсно хотіла як краще. Думала — куплю тобі квартиру, будеш жити в затишку, ближче до нас. А ти… ти навіть цей подарунок примудрилася перетворити на спосіб в черговий раз виділити свого улюбленця.

У кухні зависла важка тиша. Було чутно тільки, як Вовка сьорбає пінне з банки.

Мати стояла, притулившись до стіни, бліда і розгублена.

— Значить так, — нарешті сказала Наталя. — Я продовжу платити кредит за квартиру. Тому що я, на відміну від деяких, звикла відповідати за свої зобов’язання. Але коли виплачу — можете робити що хочеш. Тільки не смійте потім просити у мене допомоги.

— Погрожуєш? — примружився Вовка.

— Ні, братику. Просто кажу як є. Мама зробила свій вибір — в черговий раз. Тепер нехай живе з цим вибором.

— Наталонько, — схлипнула мати. — Ти ж не покинеш мене? Я ж тебе одна виростила…

— Не одна, мамо, — похитала головою Наталя. — З Вовкою. Тільки чомусь мене ти виховувала бути сильною і самостійною, а його — бути вічною дитиною, якій всі винні.

— Та пішла ти! — підхопився Вовка. — Сильно потрібна твоя допомога! Подумаєш, квартира! У тебе ще будуть, з твоєю зарплатою.

— Будуть, — спокійно погодилася Наталя. — Тому що я працюю. А у тебе ніколи нічого не буде. Тому що ти тільки й вмієш, що проїдати чуже.

— Наташо! — ахнула мати. — Як ти можеш так говорити про брата?!

— А як ти можеш так поводитися з дочкою? — парирувала Наталя. — Хоча про що я… Ти ж завжди так поводилася. Ось що я тобі скажу, мамо, — Наталя випрямилася, дивлячись матері в очі. — Квартира тепер Вовкина, якщо хочеш. Ти права, це був подарунок. Але і ти тепер його проблема. Захворієш — йди до нього. Грошей не вистачить на ліки — проси у нього. Ремонт у будинку знадобиться — нехай він робить.

Мати зблідла ще сильніше.

— Ти ж знаєш, у нього немає грошей…

— А у мене є? — посміхнулася Наталя. — Я три роки горбатилася заради цієї квартири. Три роки! А тепер ще півтора року буду доплачувати. І знаєш що? Я більше не буду розриватися між роботою і підробітками, щоб допомогти тобі. Якщо вже ти вибрала його — ось нехай він тепер і допомагає.

— Та годі, сестричко, — примирливо простягнув Вовка. — Чого ти завелася? Подумаєш, квартира… Зате у нас буде де збиратися всією сім’єю!

Наталя подивилася на нього з таким презирством, що він мимоволі відступив.

— Якою сім’єю? У тебе немає сім’ї. Є тільки мама, яка досі вважає тебе маленьким хлопчиком, якого потрібно рятувати. Але не забувай, що їй уже шістдесят п’ять. І коли вона не зможе більше тебе рятувати — що ти будеш робити?

— Припини! — закричала мати. — Припини зараз же! Як ти можеш таке говорити?

— Можу, — спокійно відповіла Наталя. — Тому що хтось повинен нарешті сказати правду. Ви обоє живете у вигаданому світі. Ти — де Вовка все ще маленький хлопчик, якого потрібно вицвловувати в одне місце. Він — де всі повинні вирішувати його проблеми. Але знаєте що? Я більше не беру участь у цій виставі.

У передпокої було тихо, коли Наталя взувалася.

Мати стояла, притулившись до стіни, беззвучно плачучи.

Вовка демонстративно гримів банками на кухні.

— Знаєш, мамо, — сказала Наталя, беручись за дверну ручку. — Я все життя намагалася заслужити твою любов. Добре вчилася, багато працювала, допомагала як могла… А виявилося, що достатньо було просто бути невдахою, як Вовка.

— Донечко…, — схлипнула мати.

— Не треба, — обірвала її Наталя. — Просто не треба. Ти зробила свій вибір. Тепер живи з цим.

Вона вийшла, акуратно прикривши за собою двері. У спину до неї долинуло Вовкіно:

— Та й катись! Дивись, яке велике Цабе…

Минуло три місяці. Наталя справно сплачувала кредит за квартиру, в якій вже щосили господарював Вовка. Мати дзвонила щодня, але Наталя скидала дзвінки.

А потім Вовка квартиру продав.

Просто взяв і продав — мовляв, йому терміново потрібні були гроші для нового «перспективного бізнесу».

Мати плакала, благала Наталю допомогти, щось зробити…

Але Наталя тільки хитала головою:

—Вибач, мамо. Я більше у ваші проблеми не лізу.

Братів бізнес, звичайно, прогорів. Гроші від продажу квартири випарувалися за пару місяців.

Тепер він знову жив у матері, скаржився на долю і будував нові плани.

А Наталя… Наталя продовжувала працювати, платити кредит і збирати на нову квартиру.

Тільки тепер — для себе. І це, мабуть, було найправильнішим рішенням у її житті.

Тому що деякі уроки потрібно засвоїти, навіть якщо вони коштують цілої квартири.

І найголовніший урок — не всі родинні зв’язки варто зберігати. Іноді краще відпустити і йти далі.

Однією.