– Доню, ти віддала б братові ті гроші, що збирала на квартиру! – Попросила мати. – Тобі ж вони тепер не потрібні!

– Чому це вони мені не потрібні? – Здивовано промовила Елла.

– Слухай, ти поводишся, як дитина! Скупишся, рахуєшся. Я думаю, це все через твої ревнощі до Борі. Досить уже ревнувати, настав час тобі вирости, – раптом заявила мати.

– Мені? Вирости?! – здивувалася Елла.

Далі слухати матір вона не могла. Вона скинула виклик і вимкнула телефон.

Еллі було прикро. Хіба вона заслужила такі слова? Це вона поводиться, як дитина?! Та що п’ятнадцять років утримувала і матір, і брата? Та, що забула про себе, працювала з ранку до ночі й світла білого не бачила?..

– На заочне? Навіщо? Ти що, працювати будеш? – Засипала Еллу запитаннями подруга Настя.

– Буду, – зітхнула Елла. – У нас нещастя. Мого вітчима раптово не стало. Моєму молодшому братові лише шість років і мати на групі.

– Я пам’ятаю… Ти казала мені торік про матір, – кивнула Настя.

Вони зустрілися сьогодні з Еллою після літніх канікул, був перший навчальний день. Дівчата були одногрупницями, настав вересень і вони перейшли на другий курс.

– Так. Нещасний випадок два роки тому привів матір до цього стану, а тепер і вітчима не стало. Щось на нашу родину надто багато нещасть, – сумно сказала Елла. Вони сиділи за столиками в університетській їдальні та пили чай із булочками.

– Шкода, що ти переводишся, я сумуватиму за тобою…

– Так. Я теж… Сьогодні піду до деканату. А що робити? Потрібно шукати роботу, мати не може повноцінно працювати, та й платять їй копійки, ми не виживемо на них.

Настя дивилася на подругу і розуміла, що за літо та наче сильно подорослішала. Очевидно, нещастя з вітчимом так вплинуло на неї.

Елла схудла, риси обличчя її загострилися, губи стиснулися в тонку ниточку, а брови були насуплені. Вона була сповнена рішучості взяти на себе відповідальність за своїх близьких.

Насті стало її шкода. Ще кілька місяців тому вони говорили про всякі дурниці, реготали та розповідали смішні історії, а тепер…

…Батька свого, Елла не пам’ятала. Він пішов від них із матір’ю, коли їй було три роки. З дочкою він не спілкувався, щоправда, аліменти справно платив.

А потім мати одружилася вдруге. Еллі на той час виповнилося дванадцять, і звичайно ж, їй було нелегко звикнути до того, що у неї з’явився «ніби-то батько». Так називала вітчима дівчинка.

Так воно й вийшло, що батьком він для неї не став. Не склалося. Незабаром в Елли з’явився маленький брат.

Мати та вітчим присвячували весь вільний час йому, а Елла «вже виросла», «стала самостійною» і «не потребувала няньок». Словом, дівчинкою ніхто особливо не цікавився.

Але їй це було й не потрібно. Елла без особливих зусиль вступила до інституту, та з задоволенням взялася за навчання. Влітку, коли вона закінчила перший курс, з вітчимом сталося нещастя, і він загинув.

Жодної скорботи по вітчиму Елла не відчувала. Для неї він так і залишився чужою людиною, але матір, і тим більше малюка Борю, їй було дуже шкода.

– Дякую тобі, доню! Ти наша годувальниця, – казала мати й обіймала Еллу.

Адже дівчина намагалася, працювала повний робочий день та навчалася на заочному факультеті. Майже всю зарплату вона віддавала матері.

– Ти з одруженням і дітьми не поспішай поки що, не треба, – наставляла мати Еллу, коли вони іноді засиджувалися на кухні допізна, розмовляли, та пили чай. – Встигнеться.

– Та я і не збираюся поки що, – посміхалася Елла. Вона справді про це не думала. Відверто кажучи, їй було ніколи про це думати. Жодної хвилини вільної не було.

Коли Елла доучилася, вона знайшла хорошу роботу і знову дуже намагалася використати будь-яку нагоду, щоб заробити більше. Виходила у вихідні, якщо було потрібно. За це платили у подвійному розмірі.

Мати, Віра Геннадіївна, хвалила дочку. Казала Борі, що, мовляв, молодець наша дівчинка, грошенята в хату приносить. Боря мало що розумів у цьому, та й не хотів. Він приймав допомогу сестри, як належне.

Інколи Елла замислювалася про те, що все могло б бути інакше. Що вона втомилася, та хотіла б жити по-іншому.

Подорожувати, культурно відпочивати та й просто навіть посидіти з книгою – їй теж не було коли. Але вона розуміла, що покластися їй нема на кого.

Мати все більше хворіла, попри досить молодий вік. Плюс група. Їй потрібно багато ліків. Грошей увесь час не вистачало. Це було замкнуте коло!

Минав час, Борис виріс і готувався вступати до університету. Мати благала Еллу допомогти йому.

– Ти ж бачиш, як він навчався, одні гулянки на думці! – казала Віра Геннадіївна. – Тепер треба репетиторів наймати, бо не вступить!

Елла слухала матір і розуміла, що дешевше найняти репетиторів, ніж не вступити на бюджет і вчитися платно. Адже мати твердо вирішила «дати Борі вищу освіту».

Елла вже жила окремо, винаймала квартиру і накопичувала на своє житло. Справи йшли туго, бо вона ж допомагала матері.

Скріпивши серце, Елла віддала матері свої невеликі накопичення, щоб та заплатила за репетиторів.

Воно було того варте, Борис вступив!

Віра Геннадіївна зателефонувала дочці й гордо повідомила про це, не забувши подякувати їй за допомогу та участь. Вона завжди дякувала Еллі.

Якоїсь миті Елла випадково дізналася від брата, коли вони передзвонювалися, що з деяких пір Борис і вчиться і підробляє. І в нього непогано виходить.

Поговоривши з братом, Елла полегшено зітхнула, вирішивши, що нарешті, виконала свій обов’язок стосовно рідних і її допомога більше не потрібна.

Але наступного дня зателефонувала мати й заявила, що грошей немає і за комунальні платежі у них борг.

– Ліки я свої дорогі купила, дві пачки одразу, поки по знижці. Те, що безплатне… від нього мені погано! От я й замовила гарне, – плакала Віра Геннадіївна. – Ти ж знаєш, який у мене біль буває…

– Мамо. А Боря… Він не допомагає тобі? – спитала Елла. – Ви ж разом живете, комунальні платежі і його турбота також. Адже він тепер заробляє!

– Еллочка, це його особисті гроші! Не буду ж я зі скандалом у нього їх забирати? – вимовила мати фразу, яка здивувала Еллу.

– Хай хлопчик розважається, у нього особисте життя, друзі, дівчинка, бачу, з’явилася, адже він хлопець видний у нас з тобою виріс.

Елла відразу передзвонила братові й почула, що «мати нічого в нього не просить» і «це означає, що їй нічого не треба».

– Зрозуміло, – саркастично заявила Елла. – Вона ж просить у мене! І мої «особисті гроші» чомусь вважаються спільними! У нашій сім’ї, як і раніше, здобувач я. Чоловік у нас так і не з’явився!

Борис образився і скинув виклик.

Минув час. Елла так і продовжувала збирати на свою квартиру. Щоправда, тепер вона вирішила ні за що не віддавати гроші, ні Борисові, ні матері, бо так вона ніколи не накопичить.

Але тут вона дізналася сумну новину про те, що не стало її справжнього батька.

З батьком Елла встигла налагодити стосунки, ще коли вступила до інституту, вони зустрілися з ним і поговорили.

Батько розповів, що мешкає один, сім’ї не створив. А за дочкою сумує і хотів би час від часу бачитися. І вони бачилися, приблизно раз на місяць ходили в кафе, розмовляли.

Коли батька не стало, Елла стала власницею однокімнатної квартири.

– Еля, – зраділа мати, дізнавшись новину. – Тепер тобі не потрібні твої гроші, що ти збирала на квартиру! Віддай їх Борі, прошу тебе!

– Мамо! Чому я мушу йому щось віддавати?! – Здивувалася Елла. – Він дорослий самостійний, закінчив інститут, йому двадцять три роки!

– Елю, люба, послухай, – заплакала мати. – Він привів до нас у квартиру свою дівчину Оленку, каже, що вона у нас тепер житиме. А вона в положенні. Навіть не знаю, чи від нього?

– Одружуватися не хочуть, так живуть. Я вже божеволію від них, а коли дитина з’явиться, то взагалі не знаю, що робитиму…

– А тут така удача: квартира тобі безплатно дісталася! Віддай йому свої гроші! Нехай бере іпотеку та з’їжджає від мене до дідька лисого, бо сил моїх більше немає!

– Ні, мамо! Ні! – Твердо заявила Елла.

– Ти поводишся, як дитина! – обурилася мати. – Ти ревнуєш чи що? До Борі? Це ж так по-дитячому… Я вас люблю однаково, ну давай же, віддай йому гроші, прошу тебе!

Того дня вони з матір’ю посварилися, бо Елла вперше виявила твердість і наполягла на своєму.

Минув час. Елла якимось дивом примудрилася зустріти свою долю та вийти заміж. Матері вона, як і раніше, допомагала.

Борис зі своєю «дівчиною Оленкою» так і жив у матері. Дитина з’явилася, і турбот додалося. Віра Геннадіївна остаточно розхворілася, тільки й ходила лікарями, і з онуком допомагати не могла.

Однак регулярно дзвонила Еллі, скаржилася на Бориса та його дружину (вони таки розписалися), і просила грошей.

Елла теж за пів року збиралася стати мамою. Вона була на третьому місяці. Коли мати дізналася про те, що дочка при надії, вона насамперед запитала про те, чи Елла продовжуватиме допомагати їй, перебуваючи в декреті.

На що Елла відповіла, що навряд, бо гроші у них ідуть на платних лікарів. Вона обрала ведення терміну у платній клініці. А потім гроші знадобляться на дитину.

– Це дурощі! Можна і безплатно спостерігатись! – Заявила мати. – А в мене болі. Ти ж знаєш, скільки коштують мої ліки. Тебе повинен утримувати чоловік! А про мене подбати крім тебе нема кому!

Елла ніяк не могла достукатися до матері, говорячи, що у неї є під боком здоровий дієздатний син. Мати не чула її.

– Ну, добре. Тільки квартиру я Борі відписала, тож не ображайся, – раптом повідомила мати, і скинула виклик.

Після тієї розмови Елла довго плакала і не могла прийти до тями. Чоловік Сергій не міг її заспокоїти.

Більше Елла матері не допомагала.

Багато пізніше вона дізналася, що Борис зі своєю Оленкою поїхав в інше місто. Там йому запропонували перспективну роботу.

Та біда, дитину вони з собою брати відмовилися, пояснивши тим, що він дуже звик до бабусі й без неї сумуватиме. І взагалі, їм не до дитини там буде. Чомусь…

І виявилося, що Віра Геннадіївна не така вже й хвора людина! Вона чудово справлялася з онуком. Водила його в садочок, потім до школи, в басейн та на гуртки.

– Рідна ж кровиночка, Елю, як не допомогти! – Заявила Віра Геннадіївна доньці, коли та, порушивши багаторічне мовчання, все ж таки зателефонувала матері й привітала її з днем ​​народження. Тоді Еля і дізналася про всі ці новини.

– А Борька грошей добре на сина мені переказує, вистачає і ще лишається, – додала Віра Геннадіївна і хихикнула: – Великий начальник став. Важливий.

Як справи у самої Елі, мати не спитала. Поспішила закінчити розмову, бо онук її чомусь покликав.

– Ось навіщо я подзвонила? Совість мене замучила? – Запитала сама себе Елла. По обличчю її потекли сльози. – Можна більше не мучитися. У матері все гаразд.

– У нас теж добре, матусю! – підбіг до Елли маленький син і обійняв міцно-міцно, а потім сказав: – Скоро тато з роботи прийде, ходімо, помажемо йому картоплі?

– Ах ти мій хитрун! Це тобі самому картоплі захотілося, так? – Усміхнулася Елла. – Ну, давай, посмажимо…

Елла змахнула сльози й пішла на кухню. Вона вирішила більше не думати про минуле. Стільки років вона несла тягар відповідальності? Досить! Тепер вона житиме своїм життям. Вона й так довго чекала – годі…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.