– Отже, операцію треба робити? – Костянтин подивився на дружину. Уляна була схвильована і не знала, як бути. З одного боку, ситуація вимагала негайного рішення, а з іншого, залишати чоловіка і свекруху їй було страшно.

– Може, перенести? На місяць – інший?

– Ти ж знаєш, що мені виділили квоту. Усі аналізи здано. Переносити вже нікуди. Якщо я відмовлюся, доведеться робити власним коштом або нога зовсім ходити перестане.

– Ні… Це виключено. Раз треба, значить, роби. Скільки ти там будеш? Тиждень? Два?

– Не знаю, Костю, усе залежатиме від того, як приживеться протез.

– Думаю, що швидко. Через тиждень будеш бігати.

– Твої б слова та Богу у вуха…

– Значить, на тиждень треба з матір’ю питання вирішити. Хто з нею займатиметься, – продовжив міркувати чоловік.

– У тебе відпустка, ти й займайся. Я тобі поясню, що та як…

– Ти що? Я не вмію, і взагалі, ти сама сказала – у мене відпустка. Тому на мене не розраховуй, – заявив Костянтин.

Уляна здивовано подивилася на Костю. Вона не очікувала, що він буде настільки категоричним, адже Тамара Андріївна була його матір’ю. А доглядати за лежачою хворою доводилося саме Уляні.

– Що значить, не розраховуй? Вона сама без допомоги не зможе!

– Попроси свою матір. Нехай поживе в нас тиждень. Їй усе одно робити нічого.

– Вона, взагалі-то, підробляє! Та й сама вона вже не молода, за твоєю матір’ю судно виносити.

– У будь-якому разі тобі доведеться знайти рішення цієї проблеми, тому що я вже взяв путівку.

– Куди?!

– У санаторій. Організація платить, гріх відмовитися, – пробурмотів Костянтин.

– Так уже. Не знаю, чому більше дивуватися – що твоя робота нарешті принесла нам хоч якусь вигоду, чи тому, що ти справді вирішив покинути матір і дружину на догоду своєму відпочинку!

– Уляно, чому ти така зануда? Сама знаєш, мені треба відпочивати. Я ж не залізна людина.

– Ти в нас, звісно ж, єдиний заслуговуєш на відпустку. Сподіваюся, санаторій десь у межах області, щоб ти міг приїжджати і відвідувати мене в лікарні. Мені речі знадобляться, милиці… хіба мало що?

– Ні. Це трохи далі… санаторій недалеко від Чорного моря. Одеська область. Тож приїхати я до тебе не зможу. Тещу попроси, вона привезе тобі все, що треба.

Уляна похитала головою. Вона дивувалася логіці чоловіка.

– Ну гаразд, не роби з мене монстра. Зрештою, є Олена. Їй подзвони, може, вона виділить хвилинку і подбає про нашу матір.

Уляна згадала про зовицю. Олена була вічно зайнята і приходила в гості рідко. Здебільшого на свята. Вона не навантажувала себе допомогою з матір’ю і обмежувалася рідкісними дзвінками по телефону.

Утім, Уляна не стала соромитися, зателефонувала Олені і пояснила ситуацію:

– Я дуже постараюся приїхати, але обіцяти не можу. Сама розумієш, я зайнята людина. Це не твоя робота, де робити нічого, – сказала Олена.

Уляна проковтнула слова зовиці. Вона працювала бухгалтером, і частину роботи брала додому, щоб не залишати свекруху саму надовго. Чому Олена вважала невістку неробою для Уляни було загадкою, адже вона заробляла більше, ніж Костянтин.

Чесно кажучи, Уляна до останнього сподівалася, що чоловік перенесе поїздку на інші дати, але цього не сталося.

– Така удача один раз у житті! Якщо зараз відмовлюся, потім тільки за гроші, – перефразував він цитату дружини. Уляні довелося телефонувати матері – Ольга Юріївна ніколи не відмовляла доньці в допомозі. Погодилася і цього разу.

– Буду приїжджати, як інакше? Звичайно, Олена б підсобила… удвох легше.

– Я зателефоную їй ще раз, трохи згодом, – пообіцяла Уляна і почала збиратися в лікарню.

– Ти відвезеш мене в лікарню? У мене багато речей, їхати на метро незручно.

– Таксі виклич. Я не можу.

– А що за справи в тебе?

– Поїзд уранці.

– Тобі ж автобус пропонували в середу, ним швидше.

– Я люблю романтику поїздів, вирішив раніше виїхати. Відпочину довше на три дні.

– А мама?

– А що мама? Їй яка різниця? Головне, щоб вчасно годували.

Уляна почервоніла. Вона сподівалася, що свекруха не чула цих слів.

Тамара Андріївна хоч і була лежачою, але при цьому була цілком нормальною жінкою при здоровому глузді. Вона могла підтримати будь-яку бесіду і дуже любила поезію.

Зі свекрухою в Уляни були теплі стосунки. Мати чоловіка приймала турботу з вдячністю, розуміючи, що Костя відгородив себе від цього обов’язку.

Вона часто говорила:

– Якби в мене була інша невістка, найімовірніше, я б уже жила в пансіонаті для літніх людей.

– Що ви, Тамаро Андріївно… не кажіть так. Хіба ми цього допустимо? – Уляна брала її за руку і заспокоювала. Костянтин підтакував і йшов у спальню до телевізора, він делегував дружині всі турботи про матір і був цим дуже задоволений.

Зрозумівши, що чекати на допомогу від чоловіка марно, Уляна домовилася з матір’ю, а сама викликала таксі і поїхала в лікарню.

Операція пройшла вдало, але жінці довелося вчитися ходити заново. Реабілітація тривала досить довго, і весь цей час чоловік грів боки на сонячному узбережжі Чорного моря.

Він зателефонував дружині кілька разів, упевнитися, що вона збирається на виписку. Але та не потішила його новинами.

– Мама втомилася. Подзвони Олені сам, попроси змінити її хоча б ненадовго. Зі мною твоя сестра не розмовляє, – попросила Уляна.

– Нічого не обіцяю, – сказав Костя. А за годину Уляні зателефонувала Олена.

– Слухай, тебе коли виписують? – запитала вона.

– Через тиждень.

– Ясно. Ну тоді я приїду.

– Дякую. Будемо чекати.

Олена не приїхала ні наступного дня, ні через день… Ользі Юріївні довелося наймати доглядальницю за власний рахунок, щоб трохи відпочити і вийти на підробіток.

Крім турботи про сватью, Ользі Юріївні доводилося відвідувати доньку в лікарні, тому що, крім неї, до Уляни ніхто не приходив.

Бачачи, що мати зовсім втомилася, Уляна попросила лікаря виписати її раніше.

– Справлюся як-небудь. Мені довго лежати не можна, вдома чекають, – сказала вона, отримуючи виписку. Життя змусило її встати на ноги швидше за інших.

Звичайно, вона не могла виконувати звичні дії, як раніше. Ользі Юріївні теж не вдалося відпочити: тепер їй доводилося приїжджати й перший час доглядати за донькою та свахою.

– А коли Костя приїде? Щось його довго немає… – запитала Тамара Андріївна.

– Путівка на місяць… начебто, – відповіла Уляна. – Може, продовжив, щоб нас не бачити довше, – гірко усміхнулася вона. Наступної миті її телефон задзвонив.

– О, Олена “прокинулася”… Алло?

– Привіт, ну що, тебе виписали? – запитала зовиця.

– Так.

– Я збираюся до вас. Стіл накривайте.

– От як? Ну давай… приїжджай, – Уляна відреагувала спокійно. Вона сподівалася, що Олена залишиться на кілька днів і допоможе з доглядом за матір’ю, але цього не сталося.

Вона побула з Тамарою Андріївною рівно годину. Після чого Олена пройшла на кухню і стала чекати, що її нагодують і обслужать. Зовиця звикла, що невістка завжди зустрічала її гостинно.

– Вибач, Олено, у нас готувати нікому, – сказала Уляна, дивлячись на розчаровану зовицю.

– Що ж ти не підготувалася? Я й так рідко приїжджаю. Гаразд уже, зараз із машини торт принесу. Я, звісно, його не вам купила, а синові, але якщо вже у вас нічого немає, то доведеться віддати його до чаю. Знала б, що ви мене не чекали, не поїхала б… – ображено сказала Олена.

Уляна не знайшла, що відповісти на таке хамство, утім, їй було ніколи ображатися. Потрібно було віднести свекрусі ліки.

Олена повернулася з тортом. Вона налила собі чай, відрізала шматок десерту і мовчки з’їла. Ні Уляна, ні Ольга Юріївна не дочекалися від неї “частування”.

– Гаразд, поїду. А… до речі, мамі шматок треба залишити. Куди покласти? – Олена з діловитим виглядом відрізала маленький шматочок торта і кинула його на серветку, решту вона забрала із собою і пішла.

– Ну і ну… І правду кажуть, з віком люди змінюються. Олена зовсім знахабніла, – пробурмотіла Ольга Юріївна.

– Бог їм суддя, – тихо сказала Уляна, прибираючи зі столу брудний посуд після візиту зовиці.

Костянтин повернувся додому тільки через два тижні після виписки Уляни.

– Щось ти довго.

– Мені продовжили путівку, так би мовити, все підлікувати.

– Ясно. А мене, навпаки, раніше виписали.

– Це тому що ти з людьми не вмієш сходитися.

– Це тому що я відповідальна людина, і мені треба було додому, щоб доглядати за твоєю матір’ю! – не витримала Уляна. – А ти відпочивав, кайфував… поки ми з мамою надривалися.

– Ой, та годі тобі нагнітати. Нічого такого не сталося. Олена приїжджала.

– На півгодини!

– Ну так треба було попросити її залишитися… До мене які претензії? Не встиг приїхати, так уже винен! – Костянтин затягнув валізу у квартиру.

– Знаєш, Костю, давай-но ти речі розбирати не будеш.

– Я й не збирався. Знаю, що ти сама мої речі розбереш. Ось, тримай. Можеш перебрати одяг і все випрати.

– Ні, любий. Цього я робити не буду. Просто бери валізу як є і шуруй на орендовану квартиру. Може, знайдеться інша жінка, яка буде тобі шкарпетки прати.

– Знайдеться! Уже знайшлася. У мене, між іншим, нове кохання. І це не якийсь дурний курортний роман! Це серйозно!

– Упевнена, що так і є, Костя. Скатертиною доріжка! – Уляна була так зла, що не одразу зрозуміла, що чоловік щойно їй зізнався в невірності…

Костя подивився на дружину, взяв валізу і, навіть не зазирнувши до матері, пішов, а за кілька днів він зателефонував і сказав:

– Ти в моїй квартирі живеш, а я з мамою хочу бачитися.

– Приїжджай, вона буде рада. З понеділка планую працювати, треба щоб за твоєю матір’ю хтось доглядав, поки мене немає.

Костя зніяковів, щось промичав і поклав слухавку. А потім знову зателефонував:

– Я в п’ятницю прийду. Ти це… зроби мій улюблений салат і курочку запечи. Із хрусткою скоринкою.

Уляна здивувалася. Вона подумала, що чоловік вирішив додому повернутися. Їй було неважко: курка швидко готувалася. Салат, нарізку, огірочки – усе виставила на стіл. А чоловік прийшов не один… Він привів незнайому жінку.

– Ой, Уляно… а ти не пішла? Я не розраховував, що ти вдома.

– А на що розраховував? Я, взагалі-то, тут живу!

– Ну… гаразд. Разом посидимо. Це Наталя, моя кохана жінка. Знайомся. – Він зробив паузу. – А це Уляна, отже… стара жінка, – Костя посміявся над своїм жартом. Жінки подивилися одна на одну, і запанувала тиша.

– Мати-то вдома?

– Так, Костя. Вона в тебе лежача, якщо ти забув.

Уляні раптово стало так огидно, що вона взяла сумку і, не прощаючись, пішла прямо в капцях. Вона не відчувала провини перед свекрухою, бо передала її в руки рідного сина і його “нової коханої жінки”.

Свекруха зателефонувала трохи пізніше.

– Уляно, люба, повертайся додому. Я цю швабру вигнала.

– Навіщо? Костя не на це розраховував.

– Тепер Костянтину ні на що розраховувати не доведеться. Жінка його пішла, грюкнувши дверима, а я сказала, що квартиру на тебе переписала давно. Загалом, він тепер бездомний. Але мені його не шкода.

– Як же так? – Уляна ахнула.

– А я сказала цій Наталі, що якщо вона хоче заміж за Костянтина, то на додачу доведеться за мною доглядати. Вона мені повірила, що ми із сином уклали довічний контракт про те, що хто за мною ходить, той і квартиру отримає, – свекруха розсміялася.

– Виходить, ця Наталя не тільки некрасива, але ще й недолуга?

– Отже… Загалом, Костя на мене образився і пішов. Багато чого він сказав… Але мені все одно. У мене вже давно не син рідний, а дочка. Невістка рідніша за сина. І так у житті буває.

Уляна змахнула сльозу. Для неї свекруха давно стала рідною людиною і доглядала вона за нею зовсім не через спадщину, а суто по-людськи.

Тамара Андріївна подарувала невістці квартиру, а Костянтин залишився з носом. Після відходу матері, прочитавши заповіт, Олена дуже засмутилася – вона отримала від Тамари Андріївни невеликий садовий будиночок, який вона потім довго ділила з братом.

Сім’я розпалася, посварилася через копійки… І тільки Уляна зажила щасливо, почавши нове життя з чистою совістю. Назад Костянтина вона не прийняла.