– Не буду я свою квартиру на Новий рік здавати, чуєте! – Марина говорила різко і зло. – Навіть не вмовляйте. Це наш будинок!

– Ну, прям трагедія якась, – хмикнула Людмила Петрівна. – Ви ж усе одно до нас приїжджаєте. Що, у чому проблема-то? Здати на кілька днів – гроші хороші! А то сидите, рахуєте копійки…

– Людо, ну ти це… не нагнітай, – втрутився Петро Іванович, свекор, із виглядом людини, яка знала, що суперечку програно заздалегідь. – Молода вона ще, не розуміє.

– Нічого вона не молода, – відрізала свекруха, обернувшись до Марини. – Ти чого так уперлася? Андрій що, проти?

Марина обернулася до чоловіка, який сидів поруч. Андрій мовчав, дивлячись у телефон, ніби хотів зануритися в нього з головою.

– Андрію? – Марина звернулася до нього.

– Ну, це… – він відірвався від екрана, – мамо, ми ж там живемо. Хіба мало, що люди зроблять.

– Які люди? – обурилася Людмила Петрівна. – Ти на календар дивився? Новий рік! Ціни на оренду просто шалені! У нас тут свято, усі свої. А квартира буде пустувати. Гроші – ось вони, лежать на підлозі, їх тільки підняти треба.

– Та ми там живемо! – перебила її Марина. – Мені що, сковороди потім рахувати? Або плитку перекладати, якщо хтось щось розіб’є?

– Та ти не нагнітай, – невдоволено вставила своє Оксана, молодша сестра Андрія. – От чесно, Мариночко, ти прям егоїстка. Мама має рацію. Он у мене однокласники так квартиру в центрі здають – за три дні десятка готівкою! А якщо ви багаті і вам гроші не потрібні, нам віддасте.

– Ну так, ми ж мільйонери, – саркастично протягнула Марина. – Чого ще? Може, ключі роздавати сусідам?

– Сусідам – це перебір, – хмикнула Оксана. – Але взагалі-то сім’я має допомагати. Мамі, татові, нам усім!

– Ось, до речі, про це, – знову включилася Людмила Петрівна. – Усе має бути по-людськи: гроші в загальний котел – і буде в нас свято, як у кіно!

– Яке кіно? – у голосі Марини лунав сарказм. – Вам важливо, щоб стіл ломився, а потім хоч потоп?

– Ох, як заговорила, – награно здивувалася свекруха. – Прямо героїня фільму.

– Гаразд, мамо, досить, – подав голос Андрій. – Правда, незручно.

– Чого незручно? Ти чоловік чи хто? – розлютилася Людмила Петрівна. – Ти ж узагалі мав мене підтримати! Чи ти теж у ній розчинився?

– Та годі! – Марина схопилася з-за столу. – Скільки можна?! Ми не будемо здавати квартиру, крапка.

Людмила Петрівна тільки тихо крякнула, а потім перевела погляд на Андрія.

– Слухай, Андрію, ти хоч поясни своїй дружині, що вона не права.

– Мамо, ну… – він розвів руками.
Марина пішла в кімнату, люто грюкнувши дверима.

– От стерво, – видихнула Оксана, але пошепки.

– Та облиш, – спробував пом’якшити обстановку свекор. – Молодь завжди на емоціях. Почекай, мине.

Але Людмила Петрівна дивилася на двері з похмурим виразом, вочевидь уже обдумуючи новий план.

– Ну що, знову невістка твою ідею зарубала? – Петро Іванович обережно прибрав зі столу чашку, ніби намагався зменшити напругу в повітрі.

– Так уже, – відгукнулася Людмила Петрівна, стукаючи нігтем по поверхні столу. – Уперта, як віслюк. Ні логіки, ні поваги.

– Мамо, ну ти чого відразу здаєшся? – Оксана сиділа, гортаючи щось у телефоні. – Марина, звісно, складна, але ти їй час дай.

– Час! – вибухнула Людмила. – Час! Та я їй уже чотири роки цей “час” даю. Усе в неї проблеми якісь. То стіл не такий, то килим не чіпай, то капці купіть, як їй подобаються. Та я, коли заміж вийшла, і слова зайвого сказати не могла! Усе заради сім’ї.

– Людо, часи-то інші, – почав Петро Іванович.

– Та які інші? – махнула рукою його дружина. – От пам’ятаєш, Петро, як у дев’яності було? У мене відпускні прийшли – я одразу тобі черевики купила, а собі – ні кофтинки, ні колгот. Усе в дім, усе в сім’ю!

– Була справа, – пробурчав він, відвертаючись до вікна.

– А вона? Весілля яке закотила, а хто платив? Ми! Усе оплатили, а тепер вона про “свої кордони” розповідає. Кордони! Наші батьки таких слів не знали.

– Ну, мамо, ти-то теж умієш, – усміхнулася Оксана. – Пам’ятаєш, як ти їх тоді на дачу вмовила?

– А що з дачею? – пожвавилася Людмила Петрівна. – Для всіх же старалася.

– Ну так, – Оксана захихотіла. – А Марина потім півтора року одна кредит виплачувала, поки Андрій на “новий проект” не влаштувався.

– Не виплачувала, а допомагала! – поправила свекруха. – І взагалі, нехай спасибі скаже, що в неї чоловік із руками і сім’єю. А то як одна моя знайома – чоловік “гуляє”, вона ночами працює.

Петро Іванович зітхнув.

– Ти вже облиш, Людо. Усе-таки дівчина з іншого міста, батьки далеко. Ну, складно їй, звикнути треба.

– А нічого звикати! – продовжувала Людмила. – У неї все своє: і “особистий простір”, і квартира. А я що, для себе стараюся? Усе для них. Щоб і Новий рік як у людей, і закуска була, і ігристе нормальне. А вона…

– Мамо, – обережно почала Оксана, – ти їй все-таки дай перепочити. У Марини характер такий: що більше тиснеш, то більше вона впирається.

– А я не тисну! – обурилася Людмила Петрівна. – Я просто кажу, як буде краще.

Марина сиділа на дивані в кімнаті, задумливо дивлячись у вікно. Андрій тихо увійшов і присів поруч.

– Марино, ну ти не кипятись так.

– Не кипятись? – вона повернулася до нього. – Та твою маму хоч раз хтось зупинив? Вона звикла, що все по її.

– Вона не зі зла, – пробурчав він. – Просто хоче, щоб усім добре було.

– Усім? – Марина гірко усміхнулася. – Знаєш, хто в підсумку завжди залишається крайнім? Я.

Андрій промовчав.

– Пам’ятаєш цю вашу дачу? Хто на неї взяв кредит? Я. Хто прибирався після ваших “посиденьок” на новосілля? Я. А тепер вона хоче, щоб я ще й свою квартиру чужим людям віддала.

– Ну, вона ж не чужим пропонує…

– Не чужим? А ці “не чужі” що, повернуть мені мій час і нерви? – Марина різко піднялася. – Андрію, я втомилася. Якщо тобі зручно все це терпіти, це твої проблеми. Але досить тягнути мене в цю трясовину.

Він розвів руками, але нічого не відповів.
Марина подивилася на нього, похитала головою і вийшла з кімнати.

– Ось так ми і живемо, – тихо сказав він самому собі.

На кухні Людмила вже розробляла новий план, перебираючи можливі компроміси.

– Ну що, Петрико, може, ми з нашими спільними родичами домовимося? Щоб вона вже не викручувалася. Усі свої, все зрозуміло.

– Людо, краще не лізь.

– А я що? Усе заради свята. Усе заради сім’ї.
Її голос звучав упевнено, ніби всі плани приречені на успіх.

– Гаразд, умовили, – Людмила Петрівна ляснула себе по коліну, коли на кухню зайшла Марина.

– Не будемо здавати чужим. Але є кращий варіант, щоб ти не переживала.

Марина, помішуючи ложкою чай, кинула на неї підозрілий погляд.

– Який ще варіант?- Костя! – з виглядом тріумфатора оголосила свекруха. – Наш двоюрідний брат, ну, Андрія двоюрідний. Із дружиною. Вони якраз шукали, де на свята зупинитися.

– Угу, – підхопила Оксана, яка знову сиділа на дивані з телефоном. – Їм у готелі дорого, а у вас квартира пустує. Свої ж люди!

Марина поставила кухоль на стіл і повільно повернулася до Андрія, який щойно увійшов до кімнати.

– Ти це підтримуєш?

– Ну… – він почухав потилицю, – Костя нормальний. Ну і дружина його… Ми давно їх не бачили, а тут заразом і вийде.

– Вийде, ага, – буркнула Марина. – Сковорідки доведеться викидати.

– Ну що ти все про сковорідки, – втрутився Петро Іванович. – Це ж рідні. Порядні.

– Дуже порядні, – підхопила Людмила. – Он, Костя – сам на своїй машині ганяє, працює на себе, підприємець. Ну, трохи галасливі, звісно, але хто не галасує в Новий рік?

– Саме так, – кивнула Оксана, не відриваючись від екрана. – Це всього-то два дні. Ну не знайдуть вони собі нічого за такі гроші, це ж Київ.

– А гроші-то вони платити будуть? – запитала Марина, примружившись.

– Ну, звісно, трохи, – розвела руками Людмила. – Свої ж, не чужі. Але якщо здавати їм 30-го і 31-го, то ми зможемо влаштувати такий стіл… просто як у царів!

– І все-таки – скільки? – повторила Марина, склавши руки на грудях.

– Тисяч вісім дадуть. Може, десять, – задумливо сказала свекруха.

– Ну не будь такою занудою, – награно дорікнула їй Оксана. – Це ж навіть не оренда, а так… по-дружньому.

Марина глянула на Андрія, сподіваючись побачити хоч якийсь натяк на підтримку. Він зніяковіло відводив погляд, ніби це була не його суперечка.

– Добре, – нарешті вимовила вона, важко зітхнувши. – Але! Прибирають вони за собою, нічого не чіпають, і ви їм пояснюєте, що це тимчасове рішення. І щоб жодної плями на меблях!

– Ну ось! – зраділа Людмила Петрівна. – Золоті слова. Все буде ідеально.

29 грудня Марина з Андрієм перебралися у квартиру свекрухи. Останні дні року пройшли в метушні. Марина намагалася відволіктися, але почуття тривоги не покидало її. Вона навіть кілька разів телефонувала Кості, щоб дізнатися, як там справи, але той бадьоро запевняв її, що все чудово.

– Усе під контролем, Мариночко, – говорив він у слухавку. – Не переживай, усе буде як в аптеці.

Однак дівчині було не по собі. Надто вже бадьорий був його голос.

Людмила Петрівна, як і обіцяла, влаштувала на новий рік “царське застілля”: величезний тазик олів’є, домашній холодець, фаршировані яйця – все виглядало як у кулінарному журналі.

Але Марина весь вечір почувалася незатишно.
– Ну що ти знову насупилася? – прошепотів їй Андрій, коли гості зібралися за столом.

– Не знаю. Щось мені неспокійно.

– Усе нормально буде, – він поплескав її по руці. – Заспокойся, відпочивай.
Вона кивнула, але розслабитися так і не змогла.
Людмила Петрівна не ввтомлювалася нахвалювати свій стіл:

– Ось так от по-родинному: і квартира при ділі, і свято вдалося! Ти, Марино, молодець, що все-таки зрозуміла, як це важливо.

Марина нічого не відповіла, все одно сперечатися зараз було марно. Натомість вона мовчки спостерігала, як усі сміються і піднімають келихи, намагаючись переконати себе, що свято справді вдалося.

2 січня, з самого ранку, Марина та Андрій вирушили додому. Андрій ніс сумки, а Марина йшла поруч, тривожно кусаючи губи. На дзвінок у двері ніхто не відповів – ключі, як і домовилися, лежали під килимком.

– Ну ось, зараз усе перевіримо, – пробурчав Андрій, відчиняючи двері.

Тільки-но вони увійшли, Марина зупинилася, ніби натрапила на невидиму стіну.

– Це… що за …?

На кухні панував повний хаос: гора брудного посуду височіла над раковиною, стіл був покритий липкими плямами, а на плиті валявся перевернутий чайник. Підлога була всіяна крихтами і якимись дивними плямами.

– Та годі тобі, – спробував згладити Андрій, – може, просто не встигли прибратися…

Марина мовчки рушила у вітальню. Тут на неї чекало ще більше “сюрпризів”: на дивані – величезна пляма від червоного , у кутку стояли три порожні пляшки ігристого, а на журнальному столику валялися недоїдені бутерброди.

– Ти дивись! – Андрій нахилився, підняв подряпану антипригарну сковороду. – Це що, їхній собака? Чи вони вирішили перевертати м’ясо… ключами?

Марина стиснула кулаки, її голос тремтів від обурення.

– Це не безлад, Андрію. Це розгром!

Вона кинулася в спальню. Постільна білизна була зім’ята, на підлозі валялися обгортки від цукерок, а з вікна дуло – рама була не зачинена.

– Усе, я дзвоню Людмилі Петрівні, – коротко сказала Марина, дістаючи телефон.

– Може, не треба? – нерішуче запропонував Андрій. – Вони ж свої, ну хіба мало… Втомилися, може, не прибрали.

– Втомилися? – вигукнула Марина. – Втомилися знищувати нашу квартиру? А ти, як завжди, будеш шукати виправдання.
Людмила Петрівна відповіла майже відразу, голос був бадьорим.

– Марино, ну як там у вас? Усе нормально?

– Нормально? – Марина навіть засміялася від обурення. – Нормально? Ваша “порядна” сім’я влаштувала нам розгром! Посуд побито, сковорідку знищено, на дивані пляма , а в спальні… ні, ви маєте це побачити самі!

– Та ти що! – здивувалася свекруха. – Костя такий обернжний, та й дружина його… Може, це не вони?

– Не вони? А хто? Прибульці? – зірвалася Марина. – Я не знаю, що ви там думаєте, але вони заплатять за все!

-Марино, ну ти це… – втрутився Андрій. – Не кип’ятись. Адже вони свої. Вони обов’язково вибачаться.

– Андрію! – вона блиснула на нього поглядом. – Це наша квартира. Ти взагалі розумієш, що це не просто пляма чи сковорода? Це повага! Чи її у твоїх родичів немає?

За годину Людмила Петрівна з Костею та його дружиною вже були на місці. Костя намагався віджартовуватися.

– Та годі,Марино, ну що ти. Ну пляма. Ну сковорідка. Купимо нову. Ми ж усе акуратно, чесне слово.

– Це акуратно? – Марина вказала на диван. – Або ось це – акуратно? – вона показала на повну раковину посуду.

Костина дружина, Олена, насупилася.

– Ну що ви починаєте? Ми всього два дні тут були. Ви самі нас пустили. А тепер претензії…

– Претензії? – Марина повернулася до Людмили. – Людмило Петрівно, ви ж мене переконували, що вони “свої”, що все буде як в аптеці.

Людмила Петрівна нервово кашлянула.
– Ну, Марино, буває. Молодь. Новий рік. Може, ти даремно так гостро реагуєш?

– Даремно? Чудово. Тоді ви самі й платите. Досить робити з нас дурнів.

Увечері Марина сиділа на кухні з чашкою чаю, дивлячись у вікно. Андрій мовчав, перебираючи телефон.

– Андрію, – нарешті сказала вона. – Ти мене чуєш?

– Га? Так, звісно.

– Так більше не буде, – її голос був твердим. – Жодних поступок. Ні тобі, ні твоїй родині.
Він кивнув, але нічого не сказав. А в тиші квартири, нарешті, стало спокійно.