– Він вільний, можеш забирати, – увійшла в кімнату Лариса. – Я з ним розлучаюся

– Кирило, ти не залишишся? – Валя сиділа на дивані, склавши на колінах руки і жалібно поглядаючи на коханого. – Ну хоч ще на годинку.

– Валентино, – суворо подивився на неї Кирило, – я тобі вже казав – не треба на мене тиснути. І я сам знаю, коли мені залишитися, а коли піти. Адже ми вже говорили з тобою на цю тему.

– Добре, добре, любий, як скажеш. Ні, так ні, – вона замахала руками, – ти тільки приходь. Я так сумую, коли тебе довго немає. Ти ж знаєш, як я тебе кохаю.

Кирило пом’якшав, пройшов у кімнату в черевиках, які вже встиг взути, і чмокнув Валю.

– Знаю, звичайно, дурна. Якби не знав, хіба б я до тебе прийшов? – усміхнувся він. – Натоптав я тут, ну, нічого, прибереш. Все одно байдикуєш.

– Ти коли ще прийдеш? – зітхнула Валя, дивлячись на сліди від черевиків. Вона тільки вранці драїла всю квартиру до приходу “її Кирила”.

– Валю, не нагнітай! – насупився знову той, – як буде час, так і прийду. Усе, давай!

Він пішов, а Валя залишилася прибирати брудні сліди.

– Як буде час, як буде час, – бурчала вона собі під ніс, повзаючи навколішки, з ганчіркою, – у тебе час на мене є, тільки коли в дружини веселі дні. Можна календар звіряти.

Ось уже два роки Кирило періодично відвідував Валентину, виділяючи їй дві-три години на тиждень. Валя була і цьому рада. Приїхавши в місто з передмістя і відучившись в училищі, вона влаштувалася в перукарню поруч із будинком, у якому знімала квартиру.

Ні про яку кар’єру вона не мріяла, десять років працюючи адміністратором. Перукарня сто разів уже змінила свою назву, а Валя так і працювала в ній.

Яким вітром занесло туди Кирила, одному Богу відомо. Але він задивився на пишну, червонощоку Валентину, в якої коса була в руку завтовшки і звисала рівно до западинки нижче спини: це він уже пізніше дізнався.

“Ось це жінка!” – захопився він. – “Не те, що Лариска моя – пустоцвіт сухостійний”.

Це правда, дружину в Кирила природа формами не нагородила. У всіх проблема скинути вагу, у неї ж зворотна біда – вона ніяк не могла її набрати, заздрячи пишногрудим дівицям, на яких косив очі чоловік.

– Може тебе однією капустою годувати? – Кирило із жалем дивився на неї, коли вона крутилася перед дзеркалом. – І в кого ти в мене така дошка?

– Кирило, не хами, – Лара знала про свою проблему, але їй зовсім не подобалося, коли їй тикали носом, навіть власний чоловік. – Грошей давай, я піду і зроблю собі п’ятий розмір!

– Не треба, я тебе і таку кохаю.

– Ще б не кохав, з батьківськими статками, – усміхнулася Лариса. Вона була не така наївна, щоб думати про щирість почуттів чоловіка. Так, поважав, так, боявся, так, звикли одне до одного. Подружні обов’язки він виконував справно. За великим рахунком йому ні в чому було дорікнути. Але щоб кохати… Адже і вона не мала до нього величезної любові.

Заміж за Кирила Лариса вийшла, скоріше, за потребою. Дочка заможного батька, вона втомилася відбиватися від настирливих залицяльників і, щоб припинити ці перегони за багатою нареченою, вирішила обзавестися сім’єю.

Кирило чудово підійшов на роль чоловіка. Амбітний, привабливий, розумний, на хорошому рахунку в її батька.

– Доню, це найбільш підходяща партія. Якщо ти нікого іншого собі не підшукала, придивися до Кирила.

І вона придивилася. Два банкети, і вони одружилися.

Про одне не знала Лариса, що чоловік її – той ще бабій, він ретельно приховував це.
Валентина ж мала почуття до Кирила. Він був другим чоловіком у її житті. Першим був прищавий однокласник, який після невдалого досвіду з Валею одружився з її подругою.

– Валько, кому ти потрібна, така корова? – усміхнувся тоді стервець. – Так і не знайдеш чоловіка у своєму житті. Поки пропоную, не відмовляйся.

Усі дівчата вже щосили хвалилися своїми стосунками з хлопцями. І Валя зважилася. Після цього вона довго не могла дивитися на чоловіків, поки не зустріла Кирила.

Він, побачивши її один раз, приїхав наступного дня і подарував їй букет троянд.

– Дівчино, ви з якої планети? На Землі такі, точно, не водяться! – збентежив він Валю, підносячи їй квіти.

– Це мені? – вона почервоніла, мало не до кінчика коси.

– Інших прекрасних німф я тут не бачу, – заливався солов’єм Кирило. Його уява вже малювала такі картини, що він вирішив докласти всіх зусиль, щоб домогтися Валентини. Аж надто його заводила абсолютна необізнаність Валентини в “дорослих” стосунках.

Він приїжджав до неї щодня, приносячи новий букет. А одного разу він приніс їй золотий ланцюжок і сам надів їй на шию.

– Ой, навіщо ви? – Валя мало не розплакалася тоді. Їй ніхто ніколи не дарував таких подарунків. Та що казати, їй узагалі ніколи нічого не дарували.

“Значить, він у мене закохався, раз витрачає на мене гроші і купує дорогі подарунки”, – думала наївна Валя.

“- А може це моя доля? Вийду заміж, подарую йому дитину і житимемо довго і щасливо”.
Вона здалася під натиском уваги. А Кирило знав, як закохати в себе таку простачку. Він періодично дарував їй якісь дрібнички – брошки, шпильки, каблучки. І його просто розпирало від гордості, коли він бачив, як вона радіє кожній дрібничці.

Через якийсь час Валя зважилася на розмову з Кирилом.

– Кирило, а чому ти мене заміж не кличеш? І буваєш у мене всього кілька разів на тиждень? Ти мене не кохаєш? – запитала Валя.

– Я хіба не казав тобі, що я одружений? – спокійно відповів він їй.

– Як одружений? – у Валі від цієї новини очі полізли на лоб.

– Але ти не переживай, я тебе, звичайно ж, кохаю, – також спокійно продовжував Кирило. – Просто я не можу кинути зараз свою дружину. Вона дуже хвора. Якби ти її тільки бачила. Шкіра та кістки. Але їй недовго залишилося.

– І тоді ти одружишся зі мною? – з надією подивилася на нього Валя, піднявшись на лікті. – Хоча шкода твою дружину.

– Звичайно, дурна. Гаразд, мені час! – він швидко схопився, одягнувся і, чмокнувши Валю в щоку, поспішив додому.

Удома Лариса помітила довге жіноче волосся на джемпері в чоловіка.

– Ти був на іподромі? – їй не вдалося приховати сарказм.

– З чого ти взяла? – здивувався Кирило, відчуваючи якийсь підступ.

– Якщо це не волосина з хвоста якоїсь кобили, тоді що? – зняла вона волосину з джемпера і пред’явила йому.

– Мені звідки знати? – внутрішньо здригнувся чоловік, але постарався зробити байдуже обличчя. – На роботі хто тільки не ходить, може, і причепився чийсь.

Він пам’ятав, як тесть йому сказав на весіллі: “Дізнаюся, що зраджуєш моїй доньці – шию сверну!” Хоч він і не сприйняв всерйоз слова тестя, але намагався ретельно приховувати свої пригоди.

“Начебто повірила”, – видихнув Кирило, бачачи, як Лариса спокійно поставилася до його пояснення. – “Треба сказати цій дурепі, щоб не розпускала волосся своє. І взагалі, треба вже знайти їй заміну. Занадто багато вона стала хотіти”.

Знайти заміну – нескладно. Складніше було розлучитися з Валею. Його тягнуло до неї, до її пишних форм, до її наївного обожнювання, до її щирої радості, побачивши його.

“Ні, все-таки нехай волосся прибирає в косу. Поки залишуся з нею”, – вирішив він почекати з розставанням.

Працював Кирило у фірмі свого тестя. Звісно, на хорошій посаді, з пристойною зарплатою, яку витрачав на себе, коханого,на коханку й іноді робив подарунки дружині.

Жлобом він не був, і Валя ні в чому не потребувала. Щоправда, до квартири справа не дійшла. Купівля житла не сховалася б від дружини. І тоді виникли б непотрібні запитання.

– Кирило, а коли ти одружишся зі мною, де ми будемо жити? – мріяла Валя, коли він знову прийшов до неї.

– У курені, – він терпіти не міг такі розмови. – Ну чого ти починаєш? Я ж тобі сказав – дружина одною ногою на тому світі, я не можу її кинути зараз.

– А що з нею, до речі? – Валя була доброю, і їй навіть дружину Кирила було шкода.

– Ніхто не знає, – знизав плечима Кирило. – Вона худне не по днях, а по годинах. Лікарі розводять руками. Я вже возив її по різних клініках і професорах. Їй залишилося кілька місяців.

– Господи, шкода як! Молода ж, напевно, – Валя мало не заплакала.

– Шкода, звісно. Ти це, до речі, волосся не розпускай більше. Принаймні, поки що. Я дивлюся на твою копицю і бачу її лисий череп. І мені так недобре стає, – Кирило плів таку нісенітницю, що самому нудно було, а Валентина вірила і тільки зітхала.

А одного дня Валя приголомшила коханця.
– Кирило, у нас буде дитина! – у неї був такий вигляд, немов вона виграла в лотерею.

– Де буде? – не зрозумів спершу той.

– Як де? У нас із тобою! Ти сказав, що дружині два місяці залишилося, і я подумала…

– Ти з глузду з’їхала?! – закричав коханець. – Яка дитина? Хто тобі дозволив?

– Кирило, але ти ж обіцяв, – губи у Валі затремтіли.

– Валю, у мене й так стрес! Хвора дружина, ти ще зі своєю дитиною! – Кирило схопився за голову. – Не вигадуй! Скажи, скільки потрібно грошей, щоб позбутися її, і я тобі дам.

– Як позбутися? Від дитини? Це ж гріх! Якщо буде дівчинка – назвемо її на честь твоєї дружини, – Валя не розуміла, що найшло на Кирила і чому він так злиться.

– Валю, ти зовсім того?! – він ще ніколи не був таким грубим із нею, і вона заплакала. А він вискочив із квартири, розгніваний, але потім повернувся… – Щоб я більше цієї маячні не чув, інакше, ноги моєї в тебе не буде! – крикнув він їй і знову пішов.

Валя сиділа в сльозах, коли звідкись донеслася до неї незнайома мелодія. Вона пройшлася кімнатою, прислухалася. Мелодія долинала з передпокою. Поспіхом Кирило залишив або впустив свій телефон, чого раніше ніколи не траплялося.

На екрані була фотографія симпатичної жінки і напис “Дружина”. Телефон замовк, але за хвилину знову пролунав дзвінок. Валя рішуче взяла слухавку.

– Кирило, завтра в батька день народження. Ти не забув? Потрібно прогулятися по магазинах за подарунком, – не чекаючи відповіді, пролунав жіночий владний голос у слухавці. – І що там із путівками на Балі? Чи в Дубаї полетимо? Ти чого мовчиш? Язик проковтнув?

– Доброго дня, – нарешті змогла вставити слово Валя. – Це не Кирило.

– Дуже цікаво, а хто тоді? – у голосі жінки промайнуло здивування.

– Валя. А ви його дружина? – Валя уявити не могла, як така гарна жінка і лиса, та ще й хвора.

– Як не дивно, так. Я його дружина. А ви хто?

– Мені вас так шкода, справді! Ви на фотографії дуже гарна. Вам не страшно розуміти, що вас скоро не стане? – Валя поставила Ларисі запитання, яке так мучило її.

– Валю, ви нормальна? Я не збираюсявна той світ. Хто вам сказав? – тепер у жінки на іншому кінці дроту, схоже, був шок.

– Кирило, ваш чоловік, – із сумнівом у голосі відповіла Валя.

– Так, Валя, ви де зараз і звідки у вас телефон мого чоловіка? – Ларисі потрібно було з’ясувати, що за інтриги плете її благовірний.

– Удома сиджу. А телефон Кирило забув, коли розлютився і втік, – зітхала Валя. Вона знову згадала, як він кричав на неї, і знову заплакала. З горем навпіл Ларисі вдалося випитати адресу Валі, і за десять хвилин вона була в неї.

“Ну ось і кінський хвіст!” – усміхнулася про себе Лариса, побачивши довгу косу того ж кольору, що й волосся з джемпера чоловіка.

– Розповідайте, – Ларисі від одного погляду на Валю стала зрозуміла захопленість чоловіка, – що там про мою хворобу говорить цей мерзотник?

– Він сказав, що, поки ви живі, він не може зі мною одружитися. І що вам два місяці залишилося, і що ви лиса, – тут Валя подивилася на густу, хоч і коротку, шевелюру гості. – А ви зовсім не лиса, ну худа трошки.
Вона вже нічого не розуміла. Дружина Кирила виглядала цілком здоровою. Навіть квітучою. Худорба її зовсім не псувала.

– А чого він розлютився? – Лариса розуміла, що розмовляє з коханкою чоловіка.

По-хорошому потрібно було б вчепитися їй у волосся і тягати по всьому передпокою за косу. Але чомусь Лара відчула якусь подобу співчуття до цієї простої, наївної і навіть дурної жінки.

– Я Кирилу сказала, що в мене буде дитина, а він так кричав на мене, – у Валі знову очі налилися сльозами, – сказав, щоб я позбулася її. А я не можу. Я дуже хочу дитину.

– От же мерзотник! – Лариса не знала, на кого вона більше злилася – на чоловіка чи на його коханку.

У цей момент у неї задзвонив телефон.

– Так, тату?! – Лариса була напружена, що не могла приховати це від її батька. – Ні, не вдома. Розмовляю з майбутньою матір’ю дитини мого чоловіка. А ось так! Як хочеш, так і розумій! Так, зраджував. І як шифрувався, що я навіть подумати не могла!

Лариса ще хвилину слухала, що там батько кричав їй у слухавку, лаючись і погрожуючи зятю.

– Тільки не нароби нічого, а то сидіти через такого… – Лариса навіть не могла підібрати визначення своєму невірному чоловікові. Вона відключилася і подивилася на Валю. – Це ж як він тобі голову задурив?!

Валя вже все зрозуміла. Вона сиділа, тихо розгойдуючись з боку в бік, не помічаючи сліз, що біжать по щоках.

– Що робити будеш?Дитину залишиш? – Лариса присіла поруч із Валентиною. Та кивнула.

– Ви, правда, не хворі? – Валя подивилася на Ларису. Лара заперечно похитала головою.

– Ну, Слава Богу! Я переживала, – у Валі, немов камінь із душі впав.

У двері забарабанили. Жінки переглянулися.

– За телефоном повернувся, паразит! – Лариса усміхнулася. – Сиди, я відчиню.

Валя навіть не стала вставати з місця. Вона тільки почула здивований вигук Кирила, дзвінкий звук ляпаса, скрик і клацання дверного замка.

– Він вільний, можеш забирати, – увійшла в кімнату Лариса. – Я з ним розлучаюся.

Валя тільки мовчки подивилася на неї і нічого не відповіла, продовжуючи монотонно розгойдуватися.

– Ну, я тоді піду? – Лариса не знала, чи варто залишати Валю в такому стані. Валя кивнула.

– З тобою все гаразд? – Лариса мала переконатися. Валя знову кивнула.

Для Кирила настали чорні дні. Тесть звільнив його з фірми і заніс до чорного списку. Тепер, куди б той не прийшов влаштовуватися, скрізь йому відмовляли. Лариса розлучилася з ним за дві секунди. Так він залишився і без роботи, і без грошей. І тоді горе-коханець з’явився до Валі.

– Валюшо, я вільний! – відчинив він свої обійми, коли вона відчинила йому двері. – Виходь за мене!

– Що, пішла, таки? – усміхнулася Валя.

– Хто пішов? – не зрозумів він.

– Хвора дружина.

– А, ну, розумієш… – він зам’явся, згадавши Ларису. Днями він бачив її фотографію в соцмережі. Колишня дружина зробила пластику і тепер її форми були крутішими, ніж у Валі.

– Розумію. І не хочу бути ще однією хворою дружиною. Не приходь більше сюди і про дитину забудь – не було нічого! Зрозумів?! – Валі важко далися ці слова. Але вона зачинила двері перед носом ошелешеного Кирила.

Через тиждень він ще раз прийшов до Валі, сподіваючись, що вона прийме його, але там уже жили інші люди. Вона з’їхала, а куди – нові мешканці поняття не мали. Чи залишила дитину Валя – невідомо. Очевидно одне: навіть у найнаївнішої жінки іноді прокидається гордість.

На щастя, чи ні, але Валентина прозріла і знайшла сили закінчити цей неправильний роман, нехай навіть ціною розбитого серця.