У темряві квартири Дарина ходила колами, як звір у клітці. Вона втомилася, вона більше не могла бути тут сама. Максимка, її піврічний син, знову почав плакати. Його плач – це звук, який вона чула майже без перерви день і ніч.

Хлопчик чіплявся за неї, схлипуючи і простягаючи ручки до мами, вимагаючи уваги і розради.
Дарина ніжно підняла сина на руки, похитуючи його.

– Усе буде добре, мій маленький. Мама тут, – шепотіла вона, цілуючи його вологі від сліз щоки.

Час тягнувся повільно, і кожна хвилина без допомоги здавалася вічністю. Вона подивилася на годинник – восьма вечора. Чоловіка, Петра, все ще не було.

Тим часом, сидячи в машині під вікнами своєї квартири, Петро відчував, як його переповнює втома. Він опустив голову на кермо, відчуваючи, як його серце важко б’ється при думці про майбутній вечір.

Петро стиснув кермо міцніше, намагаючись придушити почуття презирства до самого себе. Він знав, що Дарина і Максим потребують його, але думка про будинок, сповнений криків і плачу, робила його безпорадним.

Раптово його телефон задзвонив. Петро повільно взяв слухавку.

– Привіт, – його голос звучав втомлено.

– Де ти? Я чекаю на тебе… Макс знову плакав увесь день, і я навіть до туалету не могла відійти, – Голос Дар’ї звучав схвильовано і стомлено.

Петро заплющив очі, вдихаючи глибоко.

– Я біля будинку вже. Зараз буду, – відповів він, намагаючись звучати більш радісним, ніж він був насправді.

– Будь ласка, поквапся, – ледве чутно додала Дарина.
Петро повісив слухавку і з важким серцем вийшов із машини. Піднявшись сходами до своїх дверей, він завмер, готуючись до вечора, який обіцяв бути непростим. Він знав, що має бути сильним заради Дарини й Максима, незважаючи на свою втому, але йому було шалено шкода себе.

Коли двері відчинилися, і він побачив дружину з Максимом на руках, його серце стиснулося. Він підійшов і тихо взяв сина на руки, даючи Дарині довгоочікуваний момент відпочинку.

– Вибач, що змусив чекати, – прошепотів він.Дар’я кивнула, вдячно посміхаючись, вона поцілувала чоловіка в щоку і втекла в душ. Петро дивився на Максимку. Він любив сина. Але було всередині якесь “але”…

Щовечора повернення додому для Петра ставало дедалі складнішим випробуванням. Він знаходив приводи, щоб затриматися на роботі, брав на себе додаткові завдання, тільки щоб уникнути домашнього хаосу. Але Дарина продовжувала просити про допомогу.

– Петро, посидь із Максимкою, мені потрібно в душ, – попросила вона одного разу, зустрічаючи його біля порога.

– Помий посуд, я на ногах не тримаюся, – іншим разом, коли він щойно закінчив їсти.

– Можеш збігати в магазин? У нас підгузки закінчилися, і магазин скоро закриється, – наполегливо нагадала вона наступного разу.

Це дратувало Петра. Від колишньої веселої і привабливої Даринки не залишилося й сліду. Тепер вона то плакала, то виглядала втомленою і виснаженою.

Одного вечора, коли Дар’я накривала на стіл вечерю, вона ненароком кинула:
– Мені в суботу потрібно до стоматолога. Зуб пекельно болить. Побудеш із Максимом кілька годин?

Це було останньою краплею для Петра.

– Ні! Не побуду… – різко відповів він.
Дарина завмерла, дивлячись на нього зі здивуванням.

– Петро, любий,ти що?

Тоді Петро висловив усе, що деякий час стримував усередині.

– Я не хочу сидіти з ним. Не можу! Я працюю на роботі п’ять днів на тиждень, приходжу сюди, і тут завжди хаос. То в нього зуби, тепер у тебе зуби! Я хочу видихнути. Відпочити! Ти розумієш?! Весь світ тепер крутиться навколо його соплів, його плачу, його їжі і його сну.
Дарина, завмерши, постаралася зберегти спокій.

– Так, так відбувається, коли ти стаєш батьком…

– Ну а я ось так жити не хочу! Не буду! Ясно тобі?! Я хочу приходити в дім, де тихо і затишно. Де дружина чекає на мене, бо сумує за мною! А не тому, що я нянька…

Дарина залишилася в шоці. Вона навіть не могла заплакати. Вона не могла повірити своїм вухам.

– Знаєш, тебе ніхто не тримає… Іди шукай тихий і затишний дім… Якщо тобі твоя сім’я не потрібна, – тихо промовила вона.

Петро схопився і схопив ключі.
– Чудово! Так і зробимо.

Він вилетів із квартири, зачинивши за собою двері. Дарина залишилася стояти одна в напівтемряві кухні, намагаючись зберігати спокій. Але це було вище її сил. Вона сповзла по стіні й, обнявши себе руками, голосно завила.

Микола Анатолійович та Ірина Петрівна готувалися до сну, коли пролунав несподіваний дзвінок у двері.

– Хто це може бути так пізно? – прошепотіла Ірина Петрівна, притримуючи халат.

Микола Анатолійович повільно попрямував до дверей і обережно відчинив їх. На порозі стояв їхній син, Петро.

– Петрику, що ти тут робиш? – запитав батько, не приховуючи здивування.

– Тату, мамо, мені потрібно поговорити… – почав Петро.

Батьки привели його на кухню. Ірина Петрівна налила всім чай. І Петро почав говорити. Він розповідав, як втомився від домашнього життя, що його стосунки з Дариною перетворилися на безперервну низку доручень і суперечок, і що Максимка вічно потребує уваги, а йому після роботи хочеться просто тиші. Батьки мовчки слухали, але з кожним словом сина Микола Анатолійович ставав дедалі блідішим.

– Тату, я просто не знаю, що мені робити… – продовжував Петро.

Не витримавши, Микола Анатолійович раптово відважив Петру потиличника. Петро скрикнув від несподіванки.

– Тату, ти чого?! – обурився він.

Микола Анатолійович був розлючений:

– Боже, якого скиглія ми виховали! Ганьба просто! Втомився він! А Дарина не втомилася, по-твоєму?! Ти з глузду з’їхав?!

Ірина Петрівна швидко підійшла до чоловіка і відтягла його вбік.

– Микола, не пили, – сказала вона тихо. – Давай спокійно поговоримо.

Звернувшись до Петра, вона м’яко продовжила:

– Петрику, тато неправий, що кричить… Але в іншому він говорить усе правильно. Ти якось на ситуацію дивишся… Дивно… А ти що був якоюсь іншою дитиною? Ми були якимись іншими людьми, по-твоєму?

Ірина Петрівна подивилася на чоловіка, побачивши, як той палає гнівом, і вирішила взяти ситуацію у свої руки.

– Петро, ти маєш розуміти, що батьківство ніколи не буває легким. Коли ти був маленьким, було стільки всього… Ти часто хворів, ночами не спав, і нам доводилося з татом чергуватися, щоб хоч якось поспати. – Ірина Петрівна зітхнула, згадуючи ті дні.

– Ми були такі втомлені, що іноді здавалося, ніби це ніколи не закінчиться.

Микола Анатолійович, стоячи трохи осторонь, кидав на сина погляди, сповнені розчарування.

– Але дивитися на це з боку, Петро, це одне, а переживати це самому – зовсім інше, – продовжувала вона.

– Ми не здавалися, тому що ти був нашим сином, і ми любили тебе понад усе на світі. І одне одного любили…

У цей момент Микола Анатолійович не витримав.

– Не бачиш, що з нього виросло? Егоїст, який навіть свою дитину не може потерпіти кілька годин! – його голос тремтів від обурення.

– Який він чоловік, якщо кинув свою дружину саму, бо йому “важко”?Ірина Петрівна швидко стала між чоловіком і сином.

– Миколо, будь ласка, не потрібно так… Ми тут, щоб допомогти, а не посилювати. Петро, ти не самотній у своїх переживаннях, але також мусиш розуміти, що батько й мати – це не тільки про права, це й про велику відповідальність, яку не можна просто взяти й відкинути, коли стає складно.

– Ну що ти розпинаєшся? Петро! Дивись! Ти зараз тут чай п’єш і соплі пускаєш, а Дарина там після важкого дня залишилася з дитиною, то ще ймовірно й за тебе, дурня, переживає… Ти справді не відчуваєш, що поводишся жахливо?

Петро потупив погляд. Йому було соромно. Він так довго варився в жалості до себе, що навіть не думав про те, що поруч є Дар’я. І що в неї теж життя змінилося кардинально з моменту появи на світ Максима. Він реально не думав про неї.

– Іро, роби що хочеш. Але я не дозволю цьому шмаркачу ночувати в моєму будинку. Можеш іти на вулицю спати… Все!

І Микола Анатолійович пішов у спальню. Ірина Петрівна знизала плечима.

– Петро, ти мій син. Але з батьком я згодна… Їдь додому. Не дури!

Петро повернувся додому пізно вночі. Дарина вже спала, вона ледве трималася на ногах після непростого вечора. І просто не могла вже чекати чоловіка.

Петро тихо зайшов у спальню і на мить зупинився біля порога, дивлячись на неї. Йому було соромно за вчорашній вечір, за свої слова і вчинки.Не в силах заснути і, занурившись у роздуми, Петро пішов на кухню. Він вирішив приготувати сніданок – щось просте, але зроблене від душі.

У підсумку він напік цілу тарілку сирників. Закінчивши, він залишив сніданок на столі з маленькою запискою для дружини: “Пробач за вчора. Я постараюся бути кращим. Твій Петро”.

Потім він зібрався і поїхав на роботу, ще до того, як Дарина прокинулася.

Той день на роботі Петро провів у роздумах. Він вирішив повернутися додому раніше. Коли він приїхав, то одразу ж без зайвих слів узяв Максимка на руки і почав із ним гратися, давши дружині час на відпочинок. Дарині було важко зрозуміти, що ж все-таки сталося з чоловіком, що він різко змінився. Але й іти на конфлікт не хотілося. Вона з вдячністю прийняла допомогу, хоча осад на душі все ще був.

– Я зможу сходити до лікаря? – знову запитала вона чоловіка.

– Звичайно! Підтверджуй запис, я побуду з Максимом. – сказав Петро.

У суботу вранці приїхали батьки Петра. Микола Анатолійович зайшов у квартиру і тут же обійняв Дарину.

– Таксі прибуло! – весело оголосив він, бачачи здивування на обличчі невістки.

Ірина Петрівна пішла за чоловіком і взяла Максимку на руки.

– Микола відвезе тебе до лікаря, а потім я до вас під’їду, і поїдемо по магазинах, – заявила вона.

Дарина, все ще здивована, запитала:

– А Максимка? Я не можу його так надовго залишити…

– А Максим буде з татом. Їм настав час познайомитися ближче! – з усмішкою відповіла свекруха.

Даша подивилася на чоловіка. Він ніколи не залишався із сином надовго. Їй було страшно, що це все просто слова свекрухи. А на ділі Петро потім знову образиться або влаштує скандал. Але Петро здивував дружину:

– Так, сьогодні я повністю в його розпорядженні. Не переживай. Я постараюся зробити так, щоб усе було добре.

Дарина не могла повірити своїм вухам. Вона дивилася то на чоловіка, то на свекра і свекруху.

– Так, не дивуйся ти так! Я йому просто добряче мізки вставив! – пожартував Микола Анатолійович.

Усі засміялися. Навіть маленький Максим підхопив загальний настрій і почав заливатися реготом.

Не всі пари витримують кризу появи малюка, але в цієї сім’ї має вийти.