Марія стояла біля вітрини ювелірного магазину і щось розглядала. Продавці бачили її тут доволі часто і встигли відзначити, що вона завжди стоїть в одному й тому самому місці і дивиться на один і той самий виріб.

– Може, хочете щось приміряти? – ставили одне й те саме запитання.

У відповідь – лише сухе: “Ні, дякую”.

– Тут магазин, а не виставка. – якось зауважив один противний менеджер.

Марія кинула на нього сумний погляд і пішла. Більше в його зміни вона намагалася не заходити. Іншим же було все одно, що дівчина просто дивиться і нічого не купує. Може, одного дня все-таки накопичить грошей і що-небудь купить.

Але що ж саме привернуло увагу Марії?

Це була каблучка. Не те щоб шалено красива, але для неї – прекрасна. Бо вона була точнісінько як мамина каблучка, яку Марія добре пам’ятала з дитинства. От тільки куди вона поділася – невідомо. Мама пішла засвіти вже давно, і Марія погано її пам’ятала, але ось каблучка чомусь врізалася в пам’ять.

Рік тому Марія абсолютно випадково опинилася в цьому магазині. Вони з подругою вибирали підвіску комусь у подарунок. Магазин був преміум-класу, і ціни тут здавалися нечуваними, тому Марія не стала б заходити сюди без причини. Але коли побачила ту саму каблучку – серце здригнулося.

Коштувала вона трохи більше ста тисяч. Бюджетно за мірками магазину, але непосильно для Марії. Навряд чи мамина каблучка коштувала так само дорого, та й каміння в ній, напевно, було не дорожче за фіаніти. Однак цей виріб був точно такого ж дизайну, хоч і з діамантами.

Брати кредит – нерозумно, а накопичити таку суму Марії не під силу. Та й чи була в цьому така необхідність? Вона прекрасно розуміла, що це всього лише каблучка. Вона не поверне маму, та й нічим у житті не допоможе. Зате ніщо не заважає приходити сюди час від часу і милуватися.

Чомусь саме дивлячись на каблучку, Марійка шукала розраду або відповіді на свої запитання. Немов це була та сама ниточка, що зв’язує з дорогою людиною, якої вже давно немає на світі.

– Ось ця каблучка, будь ласка.

Марія прокинулася від думок, коли побачила чийсь палець, що вказує на заповітну каблучку.

Менеджер дістав виріб і поклав на оксамитову підкладку просто перед Марією. Вона ніколи ще не бачила його так близько і без скла вітрини.

– Так, так, вона. Упакуйте її якось. Я візьму.

Марія здригнулася і підняла очі на чоловіка, що стояв поруч.

– Чому її?

Запитання було недоречним, проте вона сама не зрозуміла, як воно злетіло з губ. Чоловік здивовано подивився на цікаву дівчину, а потім знову на каблучку.

– А що? Що з нею не так?

Марія не знала, що відповісти. Нерозумно було розраховувати, що каблучка буде тут вічно, але вона не готова розлучитися з нею так скоро. Якби вона просто прийшла і не застала її на вітрині, було б легше змиритися, але чомусь вона опинилася тут саме в цей момент. Можливо, є шанс щось змінити?

– Ну, просто тут стільки гарних виробів. Чому саме вона? – пробурмотіла Марія невпевнено, просто щоб відповісти хоч що-небудь.

– А ця каблучка негарна, по-вашому? – усміхнувся чоловік. Його явно заінтригували її слова.

– Не те щоб негарна… Але занадто проста. Може, ще подивитеся?

– А ви могли б не заважати реальним покупцям? – не витримав менеджер, чиїй роботі зараз заважала Марія. – Вам же ніхто не заважає просто так розглядати вітрини.
Зауваження не було безпідставним, але чоловік його проігнорував.

– Ви щось конкретне хочете порадити?

– Ну ось, наприклад.

Марія вказала на сусідню каблучку. Вона була приблизно тієї ж вартості, але більш цікавого дизайну.

– Не бачу особливої різниці.

– Ну як же. Вона інша. Вигинів більше, каміння розташоване цікавіше, та й на руці здаватиметься більшою.

Марія не знала, про що говорити. Вона абсолютно не розбиралася в ювелірних прикрасах і говорила перше, що спадало на думку.

– Та й ціна приблизно та сама. Ви абсолютно нічого не втрачаєте…

Марія подивилася на чоловіка, проте той усміхався.

– Думаєте, справа в ціні?

Вона повільно опустила погляд і зрозуміла, що перед нею людина, яка може собі дозволити значно більше, ніж перстень за сотню тисяч. За бажання він міг би купити тут подарунок і за мільйон.

– Вибачте. Я не подумала.

– Пані, може, ви вже підете? – знову не витримав менеджер.

– А може, ви не будете в чужу розмову втручатися? – твердо заперечив чоловік.

– Ювелірних багато, я можу і в інший піти.
Йому було нескладно вказати надокучливому менеджеру на його місце. Ця людина явно почувалася господарем становища.

– Не треба… Я піду.

Марія розвернулася і попрямувала до виходу. Їй було ніяково перед працівниками магазину, адже вони й так тривалий час закривали очі на її присутність. Та й відмовляти чоловіка від покупки було досить нерозумно. І на що вона взагалі розраховувала?

Наступного дня Марія знову повернулася, але каблучки вже не було. Той самий менеджер докірливо подивився на неї, але нічого не сказав. у Марії ж більше не було приводу сюди приходити, тому вона його проігнорувала.
***
– Добрий день. Чи можу я прийняти ваше замовлення?

Марія підійшла до столика, який щойно зайняла нова гостя.

– Я ще не вибрала, – невдоволено буркнула у відповідь, не відриваючи погляду від телефона.

– Добре. Я повернуся трохи пізніше.

Марія працювала офіціанткою вже не перший рік і намагалася не звертати уваги на незадоволених відвідувачів. Вона розуміла, що в людини може не бути настрою чи бажання розмовляти. Дехто ж просто вважав, що офіціанти десь внизу харчового ланцюжка і не заслуговують на увагу. Марії ж було все одно.

– Чергова мадам, яка собі ціни не складе? – хихикнув бармен Павло, коли Марія підійшла до нього.

– Можливо. А може, просто ще не знає, чого хоче.

– Красивих фоточок вона хоче і багатшого чоловіка.

Павло любив аналізувати поведінку деяких відвідувачів і додумувати їхні образи. Може, не дарма він навчався на психолога. Марії ж не було діла до особистого життя сторонніх людей. Вона просто робила свою роботу і намагалася не вступати в конфлікти з оточуючими.

– О! А ось і багатший чоловік.

Марія рефлекторно обернулася і побачила вже знайомого чоловіка з ювелірного.

– Блін. І як так… – пробубнила вона.

Чоловік підійшов до того самого столика з незадоволеною мадам, і дівчина підскочила з місця, щоб обійняти його і поцілувати в щоку. Потім одразу відклала телефон і почала кокетувати.

– Дівчинка підсаджує “папіка”. Як банально, – прокоментував Павло.

– Ну, може, у них усе серйозно, – не витримала його цинізму Марія.

– Ти що його знаєш?

– Бачила якось. Не більше.

Павло примружився, намагаючись зрозуміти, у чому підступ. Однак Марія не вміла брехати. Навряд чи вона добре знала цього чоловіка.

– Віддаси столик Віці?

– З чого раптом? Навряд чи він мене згадає.
Марія взяла планшет і знову підійшла до столика.

– Доброго дня! Уже вибрали щось?

Вона не піднімала голову від планшета, бо не хотіла зустрітися поглядом із чоловіком із ювелірного. Навряд чи впізнає, але все одно було ніяково.

– Вітюш, ти вже вибрав? Мені салатик який-небудь і апельсиновий фреш.

Віктор уважно дивився в меню і не звернув увагу на Марію.

– Стейк середнього прожарювання і чорна кава.

Марія кивнула і повернулася до Павла.
Відвідувачів було сьогодні небагато, тому вона просто стояла біля барної стійки і чекала, поки приготується замовлення. Зрідка кидала погляд у бік Віктора. І думала про каблучку.

Кому ж він її купив? Невже цій дівчині? Навряд чи вона стане носити таку прикрасу.
І щойно Марія подумала про це, Віктор дістав із кишені коробочку і поставив перед дівчиною. Вона посміхнулася і відкрила. Марія побачила заповітну каблучку, якою милувалася стільки часу. Усередині все обірвалося. Зараз вона немов остаточно, безповоротно її втратить.

Ось тільки нова власниця перестала посміхатися. Вона злегка знизала плечима і поставила коробочку перед Віктором. За жестами було зрозуміло, що вона чимось незадоволена. Віктор же дивувався, що її не влаштовує. Дівчина дістала телефон і показала якісь фотографії.

– Я ж сказала, що мені ця каблучка сподобалася. Як взагалі їх можна переплутати? – дівчина підвищила голос, і Марія чітко почула її слова.

Віктор махнув рукою і встав із місця. Підійшов до бару.Замовив напій.

Він кинув купюру на стійку і потер очі. Він намагався стриматися, щоб не зірватися на незадоволену супутницю.

– Я ж казала, що вона вам не підійде, – зітхнула Марія… і сама не помітила, що вимовила це вголос.

Віктор подивився на неї і на секунду забарився, намагаючись зрозуміти, про що вона говорить. Потім він упізнав Марію, і його задумливий вираз обличчя змінився здивованим.

– А ви ще тут звідки?

Марія стиснула губу. Вона хотіла залишитися непоміченою, але знову опинилася втягнутою в історію з цією каблучкою.

– Я тут працюю.

– А про каблучку ви як дізналися?

– Збіг.

– Дуже вдалий збіг.

Віктор осушив до дна подану йому склянку і пішов назад до столика. Ось тільки сідати не став. Він кинув на стіл ще кілька купюр за замовлення, яке ще навіть не встигли принести.

– Вітюш, ну ти чого? – дівчина злегка надула губи, не розуміючи, що відбувається.

– Досить із мене! Подарунки її мої не влаштовують…

Віктор схопив зі столу коробочку з каблучкою і повернувся до Марії.

– Дарую. Сподіваюся, вас ця каблучка цілком влаштує.

Він грюкнув коробочкою об стіл і попрямував до виходу. Марія залишилася стояти, як укопана, не розуміючи, що щойно сталося.

– Ви ще хто? Що взагалі відбувається? – підбігла до неї подруга Віктора. – З чого раптом він узагалі вам такі подарунки робить?
Вона схопила коробку і побігла до виходу.

– І справді, що взагалі відбувається? – тепер уже поцікавився Павло. Однак Марія сама не знала, що відповісти.

Каблучка знову раптово з’явилася в її житті… і так само раптово зникла. Марія не хотіла б отримати її в такий спосіб, тому не особливо засмутилася, коли дівчина забрала коробочку.

От тільки було сумно, що дорогоцінну для неї річ жбурляють у такий спосіб. Нехай це й не була мамина каблучка, але для Марії це були безцінні спогади.
***
– Вибачте за минулий раз. Незручно вийшло.
Віктор повернувся через кілька днів, але тільки цього разу саме з метою побачити Марію.

– Нічого страшного. Я знову влізла не у свою справу.

Віктор усміхнувся.

– Мені чомусь здається, що ця каблучка не хоче від вас іти. Менеджер у ювелірному сказав, що ви постійно приходили на неї подивитися.

Марії стало ніяково. Вона не соромилася того, що не заможна, але у випадку з ювелірним почувалася халявщицею. Усе-таки це було негарно з її боку – постійно заходити в магазин просто подивитися на товар і так нічого й не купити.

– Просто вона схожа на мамину каблучку, – зважилася чесно відповісти Марія. Немає нічого ганебного в тому, що вонасумує за мамою.

– Мама немає вже давно. А каблучка нагадує про неї.

Віктор відвів очі. Справа була куди складнішою, ніж він думав. Одна справа, коли дівчині просто подобається прикраса, інша ж – коли вона асоціюється з близькою людиною, якої вже немає .

Він дістав із кишені ту саму коробочку і поклав перед Марією.Спеціально для сайту Stories

– Тоді я правильно зробив, що захопив її з собою, – він знову посміхнувся. – Тепер вам простіше буде згадувати про маму. І для цього не потрібно буде ходити в ювелірний.

Марія відкрила коробочку і подивилася на заповітну каблучку. Спокуса була дуже велика, але совість не дозволяла прийняти такий дорогий подарунок. Вона подивилася на нього востаннє і, закривши коробочку, повернула Віктору.

– Дякую, звичайно, але я не можу її прийняти. Адже вона все одно не мамина, а прийняти такий дорогий подарунок від сторонньої людини я не можу. Навряд чи б мама це схвалила.

Віктор знову був збитий з пантелику. Він уже кілька днів не міг розлучитися з цією каблучкою. Чомусь ніхто не хотів її приймати.

– І що ж мені робити? Повернути я її не можу, а в подарунок ніхто не приймає. Не самому ж мені її носити, справді.

Марія посміхнулася і знизала плечима.

– Залиште його. Вона обов’язково принесе вам удачу. Думаю, ви ще знайдете ту саму, яка оцінить її красу і цінність. І я говорю не про гроші.

Марія взяла планшет і пішла до відвідувачів. Віктор же подивився на неї і теж усміхнувся. Можливо, він уже знайшов “ту саму”. Тільки вона про це ще не підозрює.