– Наталю, ні! У мене немає місця, щоб розмістити вас усіх, – жорстко вимовила Марина.

Вона зневірилася ввічливо й культурно пояснити двоюрідній сестрі телефоном, що візит небажаний, проживання неможливе і варто знайти інші варіанти.

– Ой, та все правильно твоя мама сказала – аби відмовити гостям. Будиночок он який відгрохали, а місця немає, звісно, так я й повірила.

Ось, між іншим, мама твоя завжди знаходила і місце, і їжу, а часи які були – не те що зараз, – розпалювалася Наталя. – Ми приїжджаємо сьогодні ввечері і не дай Боже…

Договорити їй не дав чоловік Марини.

Проходячи повз, чоловік з усмішкою простягнув руку до телефону дружини і, варто було жінці віддати слухавку, гаркнув у неї так, що “тій стороні”, напевно, вуха заклало.

– Сказано тобі – немає місця! А будеш так грубіянити моїй дружині – взагалі ні ти, ні будь-хто з твоєї сімейки сюди не зайде ніколи!

Слухавку кинули.

Але ж Олександр навіть ще не додав конкретних маршрутів, якими родичам дружини слід було б піти.

От що за неввічливі люди – хіба що дослухати не можуть…

– Дякую, – видихнула Марина.

У їхній парі вона була так званою “мямлею” і “розмазнею”, тоді як Олександру були притаманні більш жорсткі методи.

– Двері зачини. Адже сто відсотків приїхати спробують і за фактом завалитися.

– Ще й за таксі заплатити зажадають, вже будь упевнений, – зітхнула Марина, слухняно перевіряючи, чи зачинені ворота в будинку.

А ще – кидаючи номер двоюрідної сестри в чорний список. Дітей було шкода, звісно – Наталка їх напевно потягне із собою і туди, і назад, але…

Марина їй у голову свого розуму не вставить. Та й якимось іншим способом відвадити небажаних і непроханих гостей явно було неможливо.

Та ще від мами напевно наслухається… Але ж це мама все почала. Правильно Наталя сказала – постійно в будинку Марининих батьків усім були раді, готовий був і притулок, і стіл, і все інше, що годиться для прийому дорогих гостей.

Серед родичів їхня сім’я мала славу найбільш шанобливих і гостинних людей, добре вихованих, гідних наслідування і так далі, і тому подібне.

Тільки чим старшою Марина ставала, тим більше їй не подобалося все, що відбувається. З низки причин.

По-перше, звісно ж, те, що для розміщення родичів жертвували насамперед Марининими інтересами.

Батьки, як і раніше, спали у своїй кімнаті, а ось Марині доводилося переїжджати на незручний диван у кухню щоразу, коли на їхню квартиру навалювалися гості.

А це мінімум на тиждень щомісяця.

Чи треба говорити, що спина дівчинки зі сколіозом “спасибі” за таку ночівлю не говорила?

Ясна річ, що купити нормальний ортопедичний матрац батьки б не змогли, але невже не можна було для гостей придбати який-небудь надувний?

Або для Марини взяти хоча б із рук десь розкладне крісло, яке поставити на тій самій кухні замість того старого продавленого диванчика, після якого вона по три дні не могла розігнутися нормально?

Ах, так, звичайно, грошей не було навіть на такі дрібниці.

А не було цих самих грошей, тому що гостям треба поставити на стіл найкраще. Привітати, поважати, щоб усе було, як у людей.

Діставали на час візитів кришталь із серванта, ставили на стіл усі наявні продукти, включно з відкладеним на якесь свято дефіцитом.

Скільки разів Марина святкувала день народження з пюре та солоним оселедцем тому, що дефіцитну ковбасу, куплену спеціально до свята, за три дні до цього свята з’їли “дорогі гості”?

Останньою краплею для Марини стала подарована подругою на чотирнадцятиріччя коробка цукерок.

Віддали її Марині за тиждень до свята, бо подруга їхала з батьками на відпочинок і привітати в потрібну дату дівчину просто б не змогла.

А Марина замість того, щоб зжерти солодощі, які рідко передавали, одразу ж, як зробила будь-яка нормальна дитина, вирішила відкласти цукерки на своє свято. Щоб і самій поїсти, і маму з татом пригостити.

Та тільки двох днів не минуло, як ці самі цукерки виставили на стіл черговим гостям, що понаїхали, а Марині навіть батьки не додумалися відкласти хоч по одній цукерці кожного виду, щоб дівчина хоча б спробувала їх!

З першої ж стипендії Марина, яка через рік поїхала до технікуму, купила собі таку саму коробку і з’їла в одну особу.

Тоді ж і вирішила: у житті більше не буде такою “люблячою” і “гостинною”, як її батьки.

А потім вона зустріла Олександра, вийшла за нього заміж і привела у світ сина. До того моменту, як Михайлу виповнилося десять років, подружжя вже купило ділянку і навіть побудувало там придатний для цілорічного проживання будинок.

– Це ж який будинок велечезний! – насамперед прокоментували родичі по Марининій лінії.

І марно було пояснювати, що будинок побудований рівно по межі двох ділянок. Що технічно їхній родині належить половина цієї самої “громадини”, а другу частину займає сім’я брата чоловіка.

У кожної половини будинку був свій вхід, комунікації, навіть адреси були різними.

Звісно, між ділянками залишили хвіртку для того, щоб швидко ходити одне до одного в гості, але від того якихось прав в однієї сім’ї на другу половину будинку не з’явилося.

Але деякі родичі пропускали цю інформацію повз вуха. Щоправда, до Наталі ніхто не наважувався нагрянути в гості, порушивши всі правила, встановлені Олександром і Мариною в їхньому будинку.

Правила ці, насправді, були простими.

Марина охоче дозволяла нормальним, адекватним людям з-поміж рідні, які приїжджали в їхнє місто у справах або просто на відпочинок, зупинятися в їхньому із Сашком будинку.

Але тільки в кількості не більше ніж троє осіб (гостьова кімната була розрахована на три спальні місця) і максимум на два тижні. Більшість родичів цілком влаштовував такий варіант.

Багато Марининих ровесників навіть за своєю ініціативою, приїжджаючи, скидали гроші на продукти, щоб подружжя не годувало зайві роти власним коштом.

Багато хто також допомагав по господарству по-дрібниці, а ще – не влаштовував зі свого прибуття ціле шоу, мовляв, розважайте мене.

Багато хто, але не Наталя, яка ще чотири роки тому повідомила “радісну новину” про те , що в неї двійня та про те, що вони всією дуже великою тепер сім’єю хочуть за нагоди завітати до Марини та її чоловіка.

У відповідь на це Наталі було сказано рішуче і чітке “ні”.

Олександру не сподобалася ідея ділити будинок з настільки маленькими дітьми. Та й Михайло навчався в школі з доволі високим навантаженням, а тому – явно був би проти постійного крику маленьких дітей за стінкою.

Наталю відповідь “вибач, але ми всі тут не помістимося”, не задовольнила.

І якщо в попередні чотири роки вона лише докоряла Марині телефоном і розпускала серед рідні чутки про жадібність і негостинність родичів, то зараз зателефонувала і за фактом повідомила, що вони всією сім’єю з шести осіб вирішили вшанувати своєю присутністю будинок Марини та Олександра.

Наталя, чоловік, троє дітей і, звісно ж, Наталіна мама – нехай і нерідна за кров’ю, але все ж тітка Марини, мабуть, прихоплена із собою як “важка артилерія”.

І спочатку Марина намагалася пояснити двоюрідній сестрі, що ну немає в них місця для розміщення шести осіб. Максимум троє – більше просто не влізе.

Ну добре, четверо, якщо молодших дітей покласти на розкладне крісло з гостьової кімнати разом.

Можливо, вмістилися б вп’ятьох, якби старшого сина батьки взяли спати до себе.

Але куди подіти маму Наталі в такому розкладі, було взагалі неясно?

– Синок твій, міг би і на кухні на дивані поспати, – випалила тоді Наталя.

І Марину прямо пересмикнуло – згадалося одразу, як вона сама ночувала на дивані на кухні, поки “дорогі гості” з комфортом тиснули подушку на її улюбленому ліжку.

Займали її кімнату, їли все найсмачніше, після чого сім’я до зарплати сиділа на макаронах, а ще…

Спогади не полишали до пізнього вечора.

Уже коли Марина сподівалася, що до родички дійде, що нав’язуватися недобре, будинком рознеслася трель дверного дзвінка.

Потім ще раз, ще й ще.

У камеру домофона нахабно дивилася Наталя. Поруч стояв її чоловік і заспані діти, які вередували.

Тітка про щось перемовлялася з таксистом, а Марина дивилася на це і все намагалася зрозуміти – на що саме розраховують небажані гості.

Пролунав дзвінок по телефону.

Мама. Ну хто б сумнівався.

– Марино, там Наталя стоїть під вашим будинком, їм потрібно заплатити за таксі й розмістити всіх.

– Ні, мамо, ніхто в нашому будинку не розміститься, особливо ця сімейка. Не попередили про те, що приїдуть – раз, їх занадто багато – два, та й узагалі…

Розповідати про пропозицію виселити Михайла з його кімнати Марина не стала. Мама б не зрозуміла.

Вона й зараз не зрозуміла, взявшись сварити недбайливу доньку за те, що та не дотримується законів гостинності, що їй, мамі, соромно перед численними родичами…

– Краще б тобі переді мною було соромно, мамо. І за вкрадені в мене цукерки, і за те, що ти мене з моєї кімнати постійно виганяла, – зітхнула Марина і додала номер матері до чорного списку.На певний час, звісно.

За тиждень, коли мати охолоне, Марина знову спробує з нею поговорити. І вже тоді, якщо її кордони так і не навчаться поважати…

Олександр із усмішкою спостерігав за тим, що відбувається перед домофоном.

Ось зневірилися родичі достукатися і додзвонитися, ось погрозила відеоекрану кулаком Наталя, ось усе сімейство занурилося в таксі і поїхало куди подалі.

Чи то готель, чи орендовану квартиру шукати, чи то перебирати списки гостинних родичів. І Марині, і її чоловікові було все одно.

Головне – що тепер і Наталя, і всі інші, до кого ще не дійшло, зрозуміють: правил, встановлених господарями квартири або будинку, треба дотримуватися, а не сподіватися, що вони постеляться килимком під твої ноги тільки тому, що “так прийнято”.

Більше не прийнято. Не в їхній родині. Не в їхньому домі. Не в їхньому житті.