– Це моя сім’я, Іро! Мої батьки! І ти, як моя дружина, повинна виявляти до них повагу! Повинна

– Мама дзвонила, – Сергій кинув фразу ніби мимохідь, не відриваючись від екрана телефону, де миготіли якісь спортивні новини.

Він сидів у своєму улюбленому кріслі, тому самому, що Ірина вже двічі безуспішно намагалася вмовити його винести на смітник. – У неділю ввечері чекають нас на вечерю. Як зазвичай, о шостій.

Ірина, яка стояла біля кухонного столу і протирала його після вечері, завмерла.

Її рука з ганчіркою зупинилася на півдорозі. Вона повільно випрямилася, і на її обличчі, ще секунду тому умиротвореному після тихого вечора, проступив вираз застарілої втоми, змішаної з погано прихованим роздратуванням.

Це “як завжди” прозвучало для неї як вирок:

– Якщо тобі це так важливо, то їдь сам до своїх батьків, а я не збираюся більше їхати туди, щоб мене знову ображала твоя мати!

– Ти чого це? – Він невдоволено насупився, відкладаючи телефон на підлокітник. – Що значить “не збираюся”? Батьки чекають на нас обох. Ми ж завжди по неділях їздимо, якщо вони запрошують.

Ірина невесело усміхнулася, кинувши ганчірку в раковину. Вода, увімкнена нею на мить, щоб сполоснути руки, зашуміла надто голосно в напруженій атмосфері, що наступала.

– “Завжди” не означає, що це триватиме вічно, Сергію. Особливо коли ці поїздки перетворюються для мене на планомірне знущання.

Чи ти вже забув, як минулого разу твоя Антоніна Павлівна при всіх твоїх родичах заявила, що я не те що готувати не вмію, а взагалі незрозуміло, чим займаюся, якщо “чоловік такий худий і недоглянутий”?

А до цього її перл про те, що “нормальні жінки в моєму віці вже по троє дітей мають, не те що деякі”? Це ти називаєш “чекають на вечерю”? По-моєму, це називається “чекають на чергову жертву для публічного шмагання”.

Сергій підвівся з крісла, його обличчя почало виражати явне невдоволення. Він підійшов до кухонного гарнітура, сперся на стільницю поруч з Іриною, але не дивився на неї. Його погляд був спрямований кудись у стіну.

– Іро, ну ти знову починаєш. Мама просто… вона людина пряма, каже, що думає. Вона ж не зі зла. Просто турбується про нас, про тебе.

– Турбується? – Ірина повернулася до нього, в її очах блиснув небезпечний вогник. – Сергію, це не турбота, це цілеспрямоване приниження. І ти прекрасно це знаєш. Тільки вдаєш, що нічого особливого не відбувається.

Тобі зручно так думати, тому що тоді не потрібно нічого робити, не потрібно вступати в конфлікт із матусею. Простіше зробити вигляд, що я “все перебільшую” або “занадто образлива”.

– Та чому відразу “нічого не робити”? – почав заводитися Сергій. Його голос підвищився на півтона. – Що я повинен зробити? Скандал їй влаштувати? Заборонити їй говорити? Це моя мати, Іро! Я не можу їй вказувати, як поводитися і що говорити!

– Тобто ти вважаєш нормальним, що твоя мати систематично ображає твою дружину, а ти стоїш поруч і мовчиш, наче так і має бути? – Ірина схрестила руки на грудях. Її спокій був оманливим; під ним накопичувалося роздратування, готове ось-ось прорватися.

– Ти не можеш їй вказувати? А мені, значить, можна вказувати, що я маю терпіти її витівки і мило посміхатися у відповідь? Цікава в тебе логіка, Сергію.

– Та ніхто тобі не вказує терпіти! – Він уже не приховував свого гніву. – Я просто прошу виявити трохи поваги до моїх батьків! Вони нас запрошують, вони хочуть нас бачити!

А ти влаштовуєш сцени на порожньому місці! Це просто вечеря, Іро! Один вечір! Невже так складно просто приїхати і нормально посидіти?

– “Нормально посидіти” – це коли тебе не тикають носом у твої уявні недоліки перед усією чесною компанією? – у голосі Ірини пролунав сарказм.

– Сергію, зрозумій, я не проти твоїх батьків. Я проти того, на що перетворюються ці візити завдяки твоїй матері і твоєму повному потуранню.

Моє терпіння увірвалося. Я більше не поїду туди, де мене не поважають. І якщо для тебе це “сцена на порожньому місці”, то мені дуже шкода. Значить, ми по-різному дивимося на елементарні речі.

Сергій із силою провів рукою по волоссю, його обличчя почервоніло. Він вочевидь не очікував такої завзятості і такого чіткого формулювання від дружини. Він звик, що після недовгих сперечань Ірина все ж поступалася, і вони їхали, а там усе йшло по накатаній: шпильки Антоніни Павлівни, незручне мовчання Ірини і його власна удавана байдужість.

Але сьогодні щось пішло не так. Щось у рішучості Ірини свідчило про те, що це не просто черговий каприз.

Сергій пройшовся кухнею, від одного кінця до іншого, немов замкнений у клітці звір. Його кроки були важкими, видаючи наростаюче роздратування. Він зупинився біля вікна, дивлячись на вечірнє місто, але було очевидно, що його думки далекі від споглядання вогнів.

– Іро, ну що за дитячий садок? – він повернувся, і в його голосі вже не було й сліду недавньої безтурботності.

– Не поїду, бо мене там не поважають.

– Та хто тебе там не поважає? Мама? Вона просто… Вона така. Вона всіх так “будує”. І мене в дитинстві, і батька досі. Це її манера спілкування. Вона так свою турботу проявляє. Невже ти за п’ять років цього не зрозуміла?

Ірина невесело усміхнулася, похитавши головою. Його спроби представити поведінку Антоніни Павлівни як якусь ексцентричну форму материнської любові виглядали жалюгідно й непереконливо.

– Турботу? Сергію, ти серйозно зараз? Коли вона при твоєму дядьку Колі й тітці Вірі, щойно ми увійшли, голосно так, щоб усі чули, заявила: “О, Ірочка прийшла! Знову погладшала, не стежиш за собою зовсім, запустила себе.

Сергійко-то он який видний, а ти поруч із ним… Ну, сама розумієш”. Це турбота? Або коли я приготувала той салат із морепродуктами, який ти так любиш, а вона, навіть не скуштувавши, скривила губи і сказала:

“Ірочко, це, звісно, може, і їстівне для когось, але ти ці помиї краще на вулиці роздавай. Це не їжа, а якийсь виверт, переведення продуктів. Чоловіка потрібно годувати ситно, картопелькою там, котлетками, а не цими твоїми… поросячими помиями”.

Це теж турбота, по-твоєму? Навчити мене, недолугу, як правильно чоловіка годувати?

Сергій поморщився, немов від зубного болю. Він пам’ятав ці епізоди, і йому було ніяково. Але визнати правоту Ірини означало б визнати, що його мати поводиться неналежно, а це, в його системі координат, було чимось надзвичайним. Мати завжди права, навіть якщо вона не права.

– Ну, так, вона буває різкувата, – неохоче пробурмотів він, уникаючи її погляду. – Але це ж не зі зла. Вона просто людина така. Вони по-іншому не вміє. Вона прямолінійна, так виховувалася сама.

– Прямолінійна? – Ірина зробила крок до нього. Її голос став нижчим, але в ньому з’явилося щось таке, від чого Сергій інстинктивно напружився.

– А коли вона, дивлячись мені в очі з цією своєю фальшивою посмішкою, при тобі ж, до речі, завела розмову про те, що “п’ять років уже живете, дитино, а лелека все повз летить. Може, тобі перевіритися треба, Ірочка?

У хорошого лікаря. А то час іде, Сергійку спадкоємець потрібен. Хіба мало що… А то дружину йому нову підбирати вже почну, замість тебе”.

Це теж сюди відноситься? Чи це вже відверте хамство і втручання не у свою справу? Ти тоді, пам’ятається, тільки плечима знизав і тему змінив. А я мала це проковтнути і зробити вигляд, що нічого не сталося?

Сергій відчув, як у нього починають горіти вуха. Звинувачення Ірини були занадто конкретними, занадто болючими. Він справді пам’ятав ту розмову, і йому тоді було не по собі, але він вважав за краще відмовчатися, щоб не роздмухувати конфлікт із матір’ю.

– Вона просто турбується, – вперто повторив він, хоча сам уже не дуже вірив у ці слова. – Турбується, що в нас немає дітей. Будь-яка мати буде турбуватися.

– Турбуватися можна по-різному, Сергію! – Ірина підвищила голос, її терпіння явно добігало кінця. – Можна тактовно запитати, чи потрібна допомога, якщо це взагалі її справа.

А можна ось так, прилюдно, принижувати, натякаючи на мою неповноцінність! І ти ще смієш говорити, що я “влаштовую сцени на порожньому місці”?

Та це твоя мати влаштовує мені ці сцени щоразу, коли я переступаю поріг її будинку! А ти стоїш і мовчиш! Або, ще краще, підтакуєш їй, що “мама просто хвилюється”.

– Та що ти від мене хочеш?! – вибухнув Сергій. – Щоб я з матір’ю посварився через кожне її слово? Щоб я їй рот затикав? Вона моя мати, Іро! Я не можу їй грубіянити! Ти повинна розуміти такі речі! Це елементарна повага до старших!

– Повага має бути взаємною! – відрізала Ірина. – А твоя мати не виявляє до мене ні краплі поваги! І ти, своїм мовчанням і виправданнями її поведінки, теж мене не поважаєш! Ти ставиш її забаганки і її “старе загартування” вище за мої почуття і мою гідність!

Так от, з мене досить! Я більше не маю наміру бути боксерською грушею для твоєї матінки і об’єктом для її “прямолінійних” образ. Хочеш їхати – їдь. Один. І передай Антоніні Павлівні, що її “турбота” мені більше не потрібна. Ні в якому вигляді.

Вона розвернулася і вийшла з кухні, залишивши Сергія одного посеред кімнати. Повітря, здавалося, потріскувало від напруги. Він дивився їй слідом, і в його очах змішувалися гнів, розгубленість і якесь неясне, неприємне відчуття, схоже на усвідомлення власної неправоти, яке він, одразу ж постарався задавити.

Не може ж бути, щоб Ірина була права, а він і його мати – ні. Цього просто не могло бути.

Сергій не залишився на кухні. Він майже одразу ж пішов за Іриною у вітальню, його обличчя було багряним, а кулаки то стискалися, то розтискалися, видаючи бурю, що кипіла всередині.

Він не міг, просто не міг дозволити їй ось так закінчити цю розмову, виставити його слабким, неправим, майже винуватим.

– Ти не можеш так просто взяти і все вирішити за нас двох! – Він зупинився посеред кімнати, тоді як Ірина підійшла до вікна, відвернувшись від нього. Її спина була напруженою, але не виражала страху, радше – холодну рішучість.

– Це моя сім’я, Іро! Мої батьки! І ти, як моя дружина, повинна виявляти до них повагу! Повинна!

Ірина повільно повернулася. На її обличчі не було й тіні тієї втоми, яка була на ньому на початку розмови. Тепер воно було жорстким, майже чужим.

– Повага? Ти знову про повагу? А де твоя повага до мене? Де вона була всі ці роки, коли твоя мати витирала об мене ноги, а ти стояв поруч і вдавав, що це така своєрідна форма любові й турботи?

Де була твоя хвалена чоловіча гідність, коли вона при тобі, при всіх, поливала мене брудом, а ти не знайшов у собі сміливості навіть слова сказати на мій захист?

Її слова били точно в ціль, у найвразливіші місця його самолюбства. Він завжди пишався своєю здатністю “не йти на конфлікт”, “згладжувати кути”, але зараз, в інтерпретації Ірини, це виглядало як банальне боягузтво.

– Я не хотів скандалів! – вигукнув він, відчуваючи, як фарба ще густіше заливає його обличчя. – Я намагався зберегти мир! А ти тільки й робиш, що провокуєш усіх! Тобі лише б поскандалити, зіпсувати всім настрій!

– Зберегти мир? – Ірина гірко усміхнулася. – Який мир, Сергію? Той, у якому ти почуваєшся комфортно, бо матуся задоволена, а дружина мовчки терпить?

Це не мир, це твоє егоїстичне бажання уникати будь-яких труднощів, навіть якщо для цього потрібно пожертвувати самоповагою близької людини. Ти просто боягуз.

Боягуз, який боїться власної матері більше, ніж втратити повагу дружини! Який не здатен захистити ту, яку колись присягався любити й оберігати! Ти не чоловік, якщо дозволяєш таке!

Останні слова, “ти не чоловік”, прозвучали як ляпас. Сергій сіпнувся, його очі звузилися, у них спалахнула лють, та сліпа, неконтрольована лють, що змітає на своєму шляху всі залишки розуму і самовладання.

Він зробив різкий крок до неї, його рука зметнулася для удару. Це був інстинктивний, тваринний рух, реакція на найболючішу образу, яку він міг собі уявити.

Але Ірина не відсахнулася. У той самий момент, коли його долоня мала обрушитися на її обличчя, вона зробила невловимо швидкий рух уперед і вбік, її рука блискавично перехопила його зап’ястя, стиснувши його з несподіваною силою. Удар завмер у повітрі, не досягнувши мети.

Обличчя Сергія спотворилося від подиву і нової хвилі гніву, змішаного з чимось на кшталт збентеження. Він не очікував такої відсічі. Він очікував сліз, благання, страху – чого завгодно, але не цієї крижаної рішучості в її очах і сталевої хватки на його руці.

– Навіть не думай, – її голос був низьким і рівним, але в ньому звучала така погроза, що в Сергія по спині пробіг холодок, попри злість, що кипіла в ньому.

– Ще раз спробуєш підняти на мене руку, Сергію, і ти пошкодуєш про той день, коли народився. Це я тобі обіцяю.

Вони стояли так кілька секунд, які здалися вічністю. Його рука, вхоплена в її захопленні, його обличчя, перекошене від люті й подиву, її обличчя – спокійне, але непохитне, з очима, що дивилися на нього без страху, майже з презирством.

Тиша в кімнаті тиснула, насичена невисловленими погрозами й остаточно зруйнованими ілюзіями. Фізична межа була майже перейдена, і це змінило все.

Ірина з силою відштовхнула його руку, немов струшуючи з себе щось брудне. Сергій відсахнувся на крок назад, усе ще важко дихаючи, його обличчя було спотворене гнівом і приниженням від того, що його зупинили, та ще й так рішуче. Він дивився на Ірину з недовірою, ніби бачив її вперше – не свою поступливу, нехай і часом буркотливу дружину, а небезпечного, незнайомого супротивника.

– Ти… ти що собі дозволяєш?! – прошипів він, намагаючись повернути собі контроль над ситуацією, але голос його зрадницьки здригнувся, не від страху, а від люті й розгубленості, що переповнювали його.

– Я? Це ти собі що дозволяєш, Сергію? – Ірина випросталася на весь зріст, її погляд був холодний і прямий. Вона більше не кричала, її голос звучав рівно, але від цього спокою віяло загрозою, гіршою за будь-який крик.

– Думав, я так і буду все життя мовчки зносити приниження від твоєї матері і твою боягузливу бездіяльність? Помилявся. Цей цирк закінчився. Прямо тут і зараз.

Вона зробила паузу, даючи словам вбратися в напружене повітря кімнати. Сергій мовчав, тільки жовваки ходили на його вилицях.

– Так от, слухай сюди уважно, – продовжила Ірина тим же крижаним тоном. – У тебе є вибір. Або ти раз і назавжди вирішуєш питання з візитами до твоїх батьків. Це означає, що я більше ніколи не почую жодного образливого слова або натяку від Антоніни Павлівни.

Або я взагалі більше ніколи не переступаю поріг їхнього будинку, і ти приймаєш це як даність, без жодних умовлянь і претензій.

Або, – вона зробила ще одну паузу, її погляд став ще жорсткішим, – ти просто зараз ідеш, збираєш свої дрібнички і вирушаєш жити до своєї дорогоцінної матусі, яка завжди знає, як краще, і яка, без сумніву, знайде тобі дружину трохи кращу за мене – покірну, мовчазну і готову підтирати за вами обома.

Вибирай, Сергію. Прямо зараз. Третього не дано.

Ультиматум прозвучав абсолютно недвозначно. Сергій дивився на неї, і в його очах боролися гнів, уражене самолюбство і якесь запізніле розуміння того, що він дійсно перейшов межу, і назад дороги немає. Але визнати це було вище його сил.

– Ах ти… – він задихнувся від обурення. – Ти мені ще умови ставити будеш? У моєму будинку? Після того, як ти образила мою матір, мене?! Та ти… ти просто шукаєш привід, щоб усе зруйнувати!

Тобі завжди все було не так! Вічно незадоволена, вічно пиляєш! Думаєш, я не бачу? Тобі просто потрібен був привід!

– Привід? – Ірина криво усміхнулася. – П’ять років принижень – це, по-твоєму, привід? П’ять років твоєї байдужості до того, що я відчуваю, – це привід?

Ні, Сергію. Це не привід. Це остання крапля. Моє терпіння скінчилося. Абсолютно. І так, я ставлю тобі умови. Тут. Тому що це і мій дім теж, якщо ти забув. І я не дозволю перетворювати його на філію пекла через твою нездатність подорослішати і відліпитися від маминої спідниці.

– Та пішла ти! – рявкнув Сергій, остаточно втрачаючи залишки самоконтролю.

Злість на матір, на Ірину, на власне безсилля змішалися в ньому в один отруйний коктейль.

– Ти думаєш, ти мені потрібна з таким характером? Та кому ти взагалі потрібна будеш, така ненормальна?!

– Це вже не твоя турбота, Сергію, – спокійно відповіла Ірина, і цей спокій розлютив його ще більше. – Тебе зараз має хвилювати тільки одне: який із двох запропонованих варіантів ти обираєш. Чи мені допомогти тобі почати збирати речі?

Вона зробила крок у бік спальні, демонстративно показуючи свою готовність перейти від слів до справи.

Сергій завмер. Він зрозумів, що вона не жартує. Вона справді готова виставити його за двері. Усвідомлення цього, змішане з люттю й образою, паралізувало його на мить.

Він дивився на її рішучу фігуру, на її холодне обличчя, і розумів, що все скінчено. Мости були спалені не тільки нею, а й ним самим – його мовчанням, його бездіяльністю, його замахом.

– Ненавиджу… – видавив він крізь зуби, маючи на увазі чи то її, чи то всю цю ситуацію, чи то себе самого. Він різко розвернувся і вийшов із вітальні.

Не в спальню за речами, ні. Він просто пішов в іншу кімнату, на кухню, сів за стіл і втупився в одну точку. Він не грюкнув дверима, не крикнув нічого вслід. Але між ними у квартирі повисло щось набагато важче й остаточніше, ніж будь-яка дзвінка тиша або гуркіт дверей.

Це був кінець. Повний і безповоротний розрив, що трапився не в суді й не при свідках, а тут, у стінах їхньої спільної квартири, після надто тривалого мовчання й одного необережного недільного запрошення