— Льошо, ти тільки поглянь на цю красу! — вигукнула Світлана, засмагла і сповнена життєвої енергії. Вона розкинула руки, ніби хотіла обійняти все море разом.

Каштанове волосся, злегка вигоріле під сонцем, розвівалося на вітрі. — Я ж казала — цей місяць стане нашим найкращим!

Олексій, стоячи поруч на білосніжному піску пляжу, поправив свій солом’яний капелюх і посміхнувся.

Але всередині його душа стискалася від тривоги. Він не міг позбутися думки, що це їхній останній шанс хоч на деякий час повернути щастя.

— Так, Свєта, найкращий, — відповів він, намагаючись, щоб голос звучав легко. — Як завжди, ти права.

Але страх, що оселився в грудях після слів лікаря місяць тому, не відпускав:

«Онкологія. Пізня стадія. Два-три місяці». І ось вони тут — на березі моря, тому що Світлана твердо вирішила жити.

— Підемо купатися? — вона схопила його за руку, очі світилися. — Не кисни, Льошо! Пам’ятаєш, як ми в юності стрибали в річку біля бабусиного будинку? Ти тоді переживав, як би течія не знесла твої труси!

Він розсміявся, і на мить біль відступив. Саме так Світлана завжди вміла витягувати його з хандри.

— Я не боявся, я був просто обережним, — зіграв він на її хвилі. — Гаразд, давай, побіжимо. Тільки якщо мене з’їсть акула — сама винна.

Сміючись, як підлітки, вони побігли до води. А поки Світлана гралася в хвилях, Олексій непомітно спостерігав за нею. Його серце стискалося від кохання і болю. Як вона красива. Як сильно він її кохає. І як боїться втратити.

Їхня історія почалася в десятому класі в маленькому провінційному містечку, де всі один одного знали.

Світлана прийшла до школи як яскрава комета — новачок, з довгим каштановим волоссям і посмішкою, здатної розтопити серце будь-якого хлопця.

Її сім’я переїхала з сусіднього міста, і вона відразу стала центром загальної уваги.

Олексій, високий і незграбний, з книгою під пахвою, навіть не сподівався, що вона помітить його. Але одного разу на шкільній дискотеці він набрався сміливості і запросив її на повільний танець.

— Ти інший, — сказала вона тоді, дивлячись прямо в очі. — Ти не хизуєшся.

— А ти не боїшся, що я стану тобі на ноги? — пожартував він, і вона розсміялася. Після того вечора вони стали справжніми друзями.

Після школи їхні шляхи розійшлися: він поїхав до Києва вчитися на інженера, вона — до Харкова, на філологічний факультет.

Батьки радили спочатку отримати диплом, а потім вже думати про почуття.

Вони писали одне одному довгі листи, а на канікулах поспішали додому, щоб хоча б трохи побути разом. Розлука лише зміцнила їхній зв’язок.

У двадцять два роки, ледь отримавши дипломи, вони одружилися. Скромне весілля пройшло в місцевому будинку культури, прикрашеному пластиковими квітами. Але їм було байдуже — вони були щасливі.

А потім прийшло звичайне життя. Вони винаймали крихітну квартиру, працювали без вихідних, мріючи про власний будинок і кав’ярню. Втома і побутові проблеми почали підточувати їхні стосунки.

Сварки траплялися через дрібниці — хто забув помити посуд, хто не оплатив черговий рахунок. Одного разу, в пориві гніву, Олексій грюкнув дверима і закричав:

— Може, нам взагалі варто розлучитися?

Світлана тоді заплакала, але не відповіла йому тим же. Просто сіла на диван і тихо промовила:

— Льошо, я занадто тебе люблю, щоб втрачати. Давай спробуємо по-іншому.

Вони домовилися: один день на тиждень — тільки для них. Без роботи, телефонів і суперечок.

Гуляли по парку, пили чай на балконі, згадували шкільні роки. Повільно, але впевнено, їхнє кохання ожило, як весняна квітка після зимової сплячки.

Через п’ять років вони купили будинок з садом і відкрили кав’ярню. А трохи пізніше з’явилися на світ дочки — Олена і Марія, двійнята, які наповнили їхнє життя радістю і хаосом.

Світлана була дивовижною матір’ю — ласкавою, терплячою, з нескінченним запасом казок і колискових. Олексій часто дивився на неї і думав: «Як мені пощастило».

Але час летів. Дочки виросли, поїхали вчитися, і будинок став порожнім.

Щоб заглушити самотність, Олексій і Світлана знову поринули в роботу з головою. Вирішили відкрити другу кав’ярню, працювали до ночі, забуваючи відпочивати. І ось одного разу, посеред робочого дня, Світлана зблідла і раптово впала.

— Свєта! Свєта, прокинься! — Олексій тряс її, поки не під’їхала швидка. У лікарні поставили діагноз: перевтома.

Світлана лише відмахнулася: «Просто втомилася, Льошо. Зі мною все буде гаразд».

Однак уже наступного дня вона знову втратила свідомість. Після обстеження лікар, не дивлячись їй в очі, озвучив страшний діагноз. Два місяці — і все.

Вдома Світлана тихо промовила:

— Льошо, не кликай дівчаток. Я не хочу, щоб вони бачили мене такою. Я хочу… хочу поїхати до моря. Пам’ятаєш, як ми мріяли? Лежати на пляжі, пити коктейлі, танцювати під зірками. Давай зробимо це. Прямо зараз.

Олексій хотів заперечити, але не зміг. Якщо це її остання мрія — він зробить все, щоб вона збулася.

— Льошо, ти знову десь далеко? — Світлана бризкала на нього водою, вивівши із задумливості. — Гей, я ж бачу — тебе немає поруч!

— Ні, я тут, — він посміхнувся і пірнув, ховаючи сльози. — Просто думаю, як ти вчора так вправно обіграла мене в карти. Це ж треба — який хід!

— А ти не дрімай! — Вона сміялася, і її сміх розносився над хвилею. — Слухай, давай ввечері в той ресторанчик з живою музикою? Я хочу танцювати до упаду!

— Ти впевнена, що зможеш? Може, краще відпочити? — Олексій відразу ж пошкодував про свої слова. Світлана не терпіла, коли він нагадував про хворобу.

— Льошо, я жива. І я хочу жити, — м’яко, але твердо відповіла вона. — Обіцяй, що не будеш мене ховати завчасно. Обіцяй мені.

— Обіцяю, — прошепотів він, і вони обійнялися прямо у воді, теплій, як їхнє кохання.

Той місяць біля моря був немов чарівна казка. Вони гуляли по набережній, їли морозиво, танцювали під старі пісні, які грав місцевий оркестр.

Світлана перетворилася: щоки порожевіли, очі заблищали. Олексій дивився на неї і думав: «Може, лікарі помилилися? Може, це диво?»

Одного вечора, сидячи на балконі їхнього скромного готелю, вона сказала:

— Льошо, я не боюся. Навіть якщо… навіть якщо це кінець, я щаслива. У мене є ти. Мої дівчатка. Цей захід сонця. Я прожила прекрасне життя.

— Не кажи так, — голос Олексія затремтів. — Ти ще станцюєш на весіллях наших онуків.

Вона лише посміхнулася і міцніше стиснула його руку.

Повернувшись додому, Світлана наполягла на повторному обстеженні. Олексій боявся цього дня, як вогню — боявся почути, що залишилося ще менше часу.

Але лікар, вивчивши знімки, нахмурився, а потім несподівано посміхнувся.

— Це майже неймовірно, — сказав він. — Ми провели додаткові аналізи. Пухлина… майже зникла. Таке трапляється вкрай рідко. Ваш організм — справжній боєць, Світлано.

Олексій дивився то на лікаря, то на дружину, не вірячи своїм вухам. Світлана заплакала — але це були сльози радості. Вони міцно обійнялися прямо в кабінеті, а лікар, трохи зніяковівши, вийшов.

— Льошо, це наше море, — шепотіла вона. — Це наша любов. Вона нас врятувала.

— Ти мене врятувала, — відповів він. — Ти завжди мене рятувала.

Вони повернулися до звичайного життя — до кав’ярні, до друзів, до нових мрій. Світлана ще місяць приймала препарати, і хвороба почала відступати.

Коли доньки дізналися про все, вони приїхали додому, і будинок знову наповнився сміхом.

Олексій дивився на свою дружину і думав: «Який же я був дурень, що ледь не втратив її тоді, в молодості». А Світлана, немов прочитавши його думки, підморгнула йому і сказала:

— Льошо, не сумуй. Краще спечи мені свої знамениті млинці. А то я вже й забула, які вони смачні!

І він спік. Вони їли їх на веранді, дивлячись на захід сонця, і знали: поки вони разом, ніяка буря їм не страшна.