— Лариса, ти куди зникла? Ще півгодини тому мала прийти. У тебе все гаразд? — голос чоловіка був схвильованим.

І він хвилювався не без причини: дружина завжди приходила додому вчасно, а якщо й затримувалася на роботі, то обов’язково попереджала його про це.

— Все гаразд, Сергію. Вже підходжу до будинку, скоро буду, — відповіла вона чоловікові.

А сама, поклавши телефон у сумку, навіть не зрушила з місця. Не могла вона просто взяти і піти.

Лариса стояла біля продуктового магазину, з якого вийшла ще п’ятнадцять хвилин тому, і розгублено дивилася на кішку, яка крутилася біля її ніг. І не просто стояла і дивилася, а ще розмірковувала про те, як правильно їй вчинити.

«Брати чи не брати?..» — думала вона.

Кішка була молода і з кошенятами всередині.

Залишатися на вулиці їй небажано, тому що осінь цього року видалася холодною, а значить, і зима буде такою ж, і кошенятам, коли вони з’являться на світ, доведеться несолодко.

Її потрібно було забрати. Додому.

Ось тільки вдома у неї вже був кіт Василь і кішка Маруся. Обом більше десяти років.
За людськими мірками — дід і баба.

А деякі літні кішки, як і деякі літні люди, часом бувають дуже примхливими. Вони не люблять, великих змін у житті. Ох, як не люблять.

А поява незнайомої кішки з вулиці – це і є та сама «велика зміна». Форс-мажор, який здатний порушити звичний уклад життя. До того ж, квартира хоч і простора, але не гумова.

Двох дорослих двоногих і двох дорослих вусатих ця квартира ще здатна вмістити.

А ось більше… Більше – це вже явно перебір. Це неминуче призведе до переділу території. І вирішення подібних питань рідко коли обходиться без бійки і шуму.

А що буде після того, як з’являться кошенята, залишається лише здогадуватися.

Тому що ні Василь, ні Маруся ніколи не були батьками. Вони були підібрані ще кошенятами, і… Ну, загалом, ви і самі розумієте.

Ветеринар настійно рекомендував виконати певні процедури, щоб у Василя і Марусі навіть у думках не було… І щоб між ними були виключно дружні стосунки…

І вони у них такими і були – суто дружніми.

І не вірте, коли кажуть, мовляв: не буває дружби між котами і кішками. Буває.
Ще як буває.

Лариса не дасть збрехати. І її чоловік, Сергій, при необхідності може це підтвердити.

А ось чи захочуть найкращі друзі дружити ще з кимось – спірне питання. Дуже спірне.

До Лариси якось приходила подруга зі своєю кішкою, і весь вечір налякана Ізольда тихо просиділа в найдальшому кутку кімнати під пильним поглядом Василя і Марусі. Ось такі справи.

Ні Василь, ні Маруся не люблять чужих на своїй території. Їм і вдвох непогано живеться.

Все це Лариса прекрасно розуміла. Не дурна.

Але чим довше вона дивилася на молоду кішку, яка крутилася поруч з нею, тим більше розуміла, що не може її тут залишити. Адже пропаде…

Точно пропаде.

«Гаразд… — зважилася, нарешті, Лариса і важко зітхнула. — Сподіваюся, що вони знайдуть спільну мову».

Чому вона зважилася? Який з аргументів виявився вирішальним, складно сказати.

Втім, справа тут, скоріше, не в потрібних аргументах. Справа — в серці.

Серцю не накажеш, як то кажуть, і в той момент серце Лариси підказувало їй, що кішку «треба брати».

А ще воно «говорило» їй, що Василь і Маруся повинні порозумітися з новенькою. «Це ж кішки, а не люди. Вони завжди можуть домовитися полюбовно. Головне — дати їм час».

Лариса взяла кішку на руки і, трохи заспокоївшись, попрямувала додому.

А по дорозі думала, як назве її.

Так, навіть тут потрібно було «не переступити ту саму межу». Якщо назве кішку Матильдою або Ванессою, то її улюблені «простолюдини» з селянськими іменами явно не зрадіють цьому. Буде ще один привід для того, щоб не полюбити.

А Ларисі це було зовсім не потрібно. Їй потрібно було, щоб кішки жили в мирі та злагоді.
*****
— Ларисо, ну і де ти була так довго? У тебе точно нічого не сталося? — чоловік «накинувся» на дружину з питаннями відразу ж, як тільки вона переступила поріг квартири.

— Сергію, у мене все нормально. А затрималася я через неї, — відповіла дружина, показуючи кішку. — Не змогла я залишити її одну на вулиці… Холодно там. І голодно.

Лариса погладила кішку і знову подивилася на чоловіка:

— А ще в неї будуть кошенята. Боюся, що без нашої допомоги їй не впоратися.

— Ну ти даєш… — ледь не присвиснув Сергій. — А ти не забула, що у нас нібито вже є тварини?

— Ні, не забула, — зітхнула Лариса. — А що, на твою думку, я повинна була робити? Пройти повз?

Сергій нічого не відповів.

Лариса теж замовкла.

Обоє розуміли, що цій кішці дійсно не можна залишатися на вулиці. Ось тільки ні чоловік, ні дружина не знали, як на це все відреагують їхні вихованці.

До речі, про вихованців.

Буквально через секунду після того, як Лариса замовкла, в одній з кімнат почувся шум, а потім – ледь чутний тупіт котячих лапок, що бігли по лінолеуму.

Так, це були Василь і Маруся. Вони почули, що прийшла їхня улюблена господиня, і побігли її зустрічати.

А коли вибігли в коридор, їх радісне нявкання обірвалося на «найвищій ноті» і…змінилося незадоволеним шипінням.

Василь і Маруся насторожено дивилися на кішку, яка була на руках у Лариси, і всім своїм виглядом давали зрозуміти, що їй тут не раді.

— Привіт, мої хороші, — якомога спокійніше промовила Лариса, дивлячись на обурених до межі Василя і Марусю. — Знайомтеся, це Бусинка. І вона буде жити з нами.

Сказавши це, Лариса попрямувала на кухню, щоб погодувати кішку. А заразом і Марусю з Ваською, які звикли вечеряти, коли їх господиня приходить з роботи.

Але цього разу ніхто з них не став вечеряти. Василь сидів на порозі і мовчки дивився, як Бусинка налягає на його улюблену котячу їжу, а Маруся…

…Маруся, застрибнувши на підвіконня, з явним здивуванням дивилася на Ларису.

«Господиня, ти що, справді хочеш залишити її в квартирі? А нас ти запитала? — кричав її погляд.

— А ти бачила взагалі її живіт? Ти хоч знаєш, який сюрприз принесе тобі твоя Бусинка? І ти хочеш сказати, що всі ми помістимося тут, у двокімнатній квартирі?!»

— Маруся, ну заспокойся, будь ласка, — відповіла їй Лариса. — Бусинці не можна залишатися на вулиці. Вона не виживе, розумієш? А кошенят ми потім прилаштуємо, і все буде добре.

Того вечора ні Василь, ні Маруся так і не торкнулися своєї їжі. Образилися на господиню.

Чи то тому, що вирішили, що Лариса знайшла їм заміну — адже вони вже старенькі, чи то з іншої причини.

«Тобі нас мало, чи що?» — заглядала Маруся в очі своїй господині, коли та проходила повз.

— Я вас усіх люблю однаково, — говорила Лариса, беручи Марусю на руки. – Всіх, розумієш? І тебе, і Ваську, і Бусинку. Я ж вас теж маленькими на вулиці підібрала. Ти повинна зрозуміти.

Але Василь і Маруся не розуміли.

І коли господарів не було вдома, вони заганяли Бусинку в найдальший кут кімнати і, нервово смикаючи хвостами, «свердлили» її своїми поглядами.

Ні, до лапоприкладства не доходило — кошенят чекає все-таки. Але таким нехитрим і перевіреним способом «старожили» давали зрозуміти новенькій, де тут її місце. А якщо не подобається, то її тут ніхто силоміць не тримає…

Минув один тиждень, другий…

Відносини між тваринами залишилися такими ж напруженими. І Лариса навіть думала про те, щоб тимчасово тримати їх в різних кімнатах.

Але вона поки не наважувалася на цей крок, щоб не погіршити і без того непросту ситуацію. Не вистачало ще, щоб Маруся і Василь подумали, що Бусинку Лариса любить більше, ніж їх.

І, нарешті, настав той день, якого так боялися Маруся і Василь.
Точніше – це сталося пізно вночі, коли настінний годинник показував пів на третю. Лариса і Сергій в цей час міцно спали.

Василь пішов на кухню, щоб не бачити всього цього «жаху», а ось Маруся…

…Маруся сиділа в декількох метрах від Бусинки і не зводила з неї очей.

Тільки цього разу в її погляді не було ні краплі озлобленості. Навпаки – її погляд був стривоженим.

Сама ж Бусинка абсолютно не розуміла, що і як їй потрібно робити. Чи то від страху, чи то тому, що не відчувала себе комфортно в цій квартирі.

— Мяу-у, мяу-у-у… — голосно кричала Бусинка, і Лариса, почувши її, відразу прибігла зі спальні.

— Що сталося, моя хороша? — схвильовано запитала вона. — Знову тебе ображають?

Але, швидко оцінивши ситуацію, Лариса все зрозуміла. Ще задовго до цього дня вона питала у ветеринара, що і як робити в таких ситуаціях, і лікар докладно їй про все розповів. Ось тільки зараз вся інформація з її голови вилетіла.

Лариса розгубилася.

І розгубилася вона не просто так, а тому що зрозуміла: щось у Бусинки не виходить.

Кішка з благанням в очах дивилася на таку ж, як і вона сама, розгублену жінку і просила про допомогу.

Ларисі потрібно було зараз відвезти Бусинку до ветклініки, але зараз ніч на дворі, а цілодобових в її місті не було. На жаль…

Лариса зробила з ганчірок м’яку лежанку в тому місці, де лежала Бусинка, і акуратно переклала кішку на неї.

А потім вона поспішно залізла в інтернет, щоб заповнити прогалини в знаннях.

І коли, прочитавши цілу гілку повідомлень на одному з форумів, Лариса збиралася вже підійти до Бусинки, Маруся, яка весь цей час мовчки спостерігала за всім, що відбувається, з висоти дивана, зістрибнула на підлогу і зупинила господиню гучним шипінням, немов би говорила: «Не лізь, ми – дівчатка дорослі, самі впораємося».

— Ти впевнена? — запитала Лариса у кішки. — Впевнена, що вам не потрібна моя допомога?Маруся нічого не відповіла. Вона обережно підійшла до Бусинки, щоб та не злякалася і не втекла, після чого почала заспокоювати кішку, тихо муркочучи їй на вухо.

Потім, коли з’явилося перше кошеня, Маруся допомагала йому, старанно вилизувала, і своєю котячою мовою пояснювала Бусинці, що та має робити.

І Бусинка в точності виконувала всі рекомендації більш дорослої кішки.

Через деякий час слідом за першим кошеням з’явилося друге. А потім – і третє.

Сказати, що Лариса була в шоці – це нічого не сказати.

Вона навіть уявити не могла, що її Маруся, яка сама ніколи такого не робила і навіть не бачила, як це «робиться», раптом візьме ситуацію в свої лапи.

Адже ще вранці вона була готова зжити Бусинку зі світу і навіть спеціально перевернула її миску з кормом.

Інстинкт турботи про чуже потомство і про кішку, яка щойно привела на світ кошенят– нонсенс у тваринному світі…

Що, питається, штовхнуло Марусю на такий крок?
Значить, все-таки Маруся живить до Бусинки дружні почуття? Значить, прийняла вона її в свою зграю?

«Прийняла, прийняла… — втомлено зітхнула Маруся, подивившись на господиню і здогадавшись, про що та думає. — Серцю ж не накажеш. Ми кішки, а значить, повинні допомагати одна одній».

— Чого не спиш? — позіхаючи запитав Сергій, коли вийшов зі спальні. — І що у вас тут за збіговисько?

— Бусинка принесла нам трьох кошенят, — посміхнулася Лариса. — І здається, Маруся більше не вважає її чужою. Вона їй допомагала, уявляєш? Якби сама не побачила — не повірила б.

— Ну ви даєте, — посміхнувся Сергій. — І чому все найцікавіше відбувається без мене?

Ось так Бусинка благополучно стала мамою.

І вона була дуже вдячна Ларисі за те, що та не залишила її тоді на вулиці.

Тому що…

Тому що сама вона б не впоралася.
А Маруся невпинно сидить тепер у картонній коробці, не відлучаючись навіть поїсти, і вилизує Бусинку та її кошенят, поки ті зайняті годуванням.

Василь періодично робить спроби заглянути в коробку, але Маруся поки його не підпускає. Пару разів він вже отримав по своєму цікавому носу. Образився.

Втім, коли кошенята підросли і стали пізнавати навколишній світ, Василь став шукати в цьому двокімнатному світі затишні місця, де можна сховатися.

А Маруся, яка квартиру знає, як свої п’ять пальців, і всі ці затишні місця їй, відповідно, відомі, підказує малюкам, де шукати діда. Так ось вони і жили. Весело.

І, знаєте, що найцікавіше?

Незважаючи на появу Бусинки і трьох кошенят, місця в квартирі всім вистачало.
Як то кажуть: «У тісноті, та не в образі». Не обманула Ларису її інтуїція – кішки знайшли спільну мову. Що, втім, зовсім не дивно, адже вони однією мовою розмовляють.
*****
Через деякий час всіх трьох кошенят влаштували в добрі руки. А замість них у двокімнатній квартирі з’явилося людське дитинча. Воно хоч і не схоже на котяче, але кішки……

Загалом, прийняли його в свою зграю. Одноголосно. Всіма своїми дванадцятьма лапами.

А коли малюк підріс і, повзаючи по підлозі, шукав Василя, який сховався, Маруся з Бусинкою підказували дитинчаті, в якому напрямку йому повзти.

А Василь потім довго на них ображався. Але…
Чого гріха таїти – радісно йому було, коли маленькі ручки обіймають його міцно за шию.

— Що не кажи, але нам є чому в них повчитися… — посміхаючись, сказала Лариса Сергію.

І чоловік, киваючи, погодився з дружиною. Міг би, звичайно, просто сказати «Так», але не міг… Тому що в той самий момент разом з Василем він ховався в шафі. А в їхній бік, обережно підштовхуваний Марусею і Бусинкою, прямував Сергій-молодший.