Вони сиділи, закутавшись у ковдру з ногами на старенькому диванчику, і пили чай із печивом. У квартирі було прохолодно і на плечах обох накинуті светри.

Сьогодні був вихідний.

«Ось так би й сидіти все життя поруч із Вітькою» – думала Аліна, тільки так. Удвох і нікого-нікого більше.

Вони ще не були одружені, обидва закінчували навчання. Аліна – університет, Вітя – військове коледж. Влітку намічалося весілля.

— Коли до моїх поїдемо? – вставив у розмову Вітя, тим самим зіпсувавши Аліні настрій, – Нам зараз вільне відвідування оголосять, можна відпроситися на тиждень.

В Аліни теж тривав переддипломний час і, в принципі, якби вона зникла на тиждень – ніхто б і не помітив. Але їхати їй не хотілося.

З батьками Віктора вони ще не знайомилися, а ось до мами Аліни вже з’їздили. І він мав повне право вимагати знайомства і з його батьками перед весіллям.

Але слово «свекруха» викликало у Аліни бурхливий внутрішній протест.

— Ти знаєш, а я ніколи не зможу назвати твою маму – мамою.

— Чому?

— Ну, тому що мама в мене одна – моя. І це – мій принцип.

Віктор не розумів, але й не сперечався. Так, значить так. Аби улюблена Алінка була завжди поруч.

А в Аліни були на те причини. Не особисті, звісно, а сімейні.

Її бабуся, яка брала безпосередню участь у її вихованні, розповідала їй про свою свекруху ось що.

Колись вона з східної частини країни «приїхала заміж» у західне селище. Традиційно, ще на весіллі, вклонилася в ноги батькам чоловіка і назвала їх мамою і татом.

Мабуть, приїжджа наречена не дуже батькам подобалася, планували свою – місцеву. І почала свекруха невістку виховувати.

Бабуся розповідала і все життя не могла пробачити одного: вранці о п’ятій, коли вона, з неспокійним малим дитям, нарешті засинала, свекруха її будила – треба було збирати чоловіків на роботу. Кожна – свого.

Свекруха ставила казанок із картоплею в грубку тільки своєму чоловікові – свекру, а синові мала готувати його дружина, то інший казанок із картоплею. От і товклися вони обидві біля маленької печі. І якщо молода невістка, відволікшись на дитину, не встигла щось покласти, її молодий чоловік їхав без їжі на цілий день. Свекруха була жорстока.

— Свекруха, – зітхала, згадуючи, бабуся, – Це тобі не мама!

А мама Аліни взагалі винуватицею розлучення з татом називала свою свекруху, яку теж колись звала мамою. Тато був м’який, і розірватися між вимогливою матір’ю і дружиною так і не зміг.

Мама намагалася врятувати сім’ю, але почалися такі образи на її адресу від свекрухи! Довелося розлучитися. Мама ростила Алінку та її молодшого брата Андрюху одна.

«Добре, що Вітька військовий і поруч зі свекрухою вони жити не будуть!» – розмірковувала Аліна. Але знайомитися і спілкуватися, на жаль, доведеться. Спочатку вже настрій був негативний.

Але через деякий час вони вже їхали в далекі рідні місця Віктора на поїзді, а потім на автобусі.

Будинок Віктора знаходився в селищі під Чернівцями. Місця надзвичайно красиві, але Аліна щось хвилювалася, і всі спроби нареченого показати їй весняні картини, відволікти її від думок про майбутню зустріч, були безуспішними.

Батько їх зустрів на автобусній зупинці. Він так міцно обійняв Аліну, що та, від несподіванки, навіть розгубилася.

Зайшли в будинок.

— Мати, зустрічай дітей, – крикнув майбутній свекор.

Із простору будинку випливла повненька жінка у фартусі поверх ошатної кофти. Вона посміхалася, і теж підійшла та міцно обійняла Аліну:

— Ну, здрастуй, донечко. Здрастуй, Алінко! Заходьте, що стояти? Стіл уже накрито.

Мабуть, традиція в них така – усі обіймаються. Але обійматися зі слабо знайомими людьми не хотілося. Ну, та гаразд. Стіл, що чекав на них, одразу допоміг забути всі невдоволення. Але затиск залишився.

Гостювати вони збиралися всього кілька днів.

Ці дні пролетіли дуже швидко. Гуляти вони особливо не ходили – весняне бездоріжжя, тільки один раз сходили в молоду сім’ю сестри Віктора. Але там було немовля і довго засиджуватися було ніяково.

Батько Віктора показував Аліні свої дерев’яні вироби, він захоплювався різьбленням по дереву.

З Марією Федорівною, майбутньою свекрухою, більше говорили про Віктора. Яким він був, як навчався, як загубився одного разу в місті. Загалом, тема Віктора була цікава обом. Розповідаючи, Марія Федорівна крутилася по кухні та господарству. Аліна пропонувала допомогу, але та відповідала:

— Сиди-сиди, ти в гостях, встигнеш ще в сімейному житті набігатися.

Влітку в місті зіграли весілля. Батьків молодого чоловіка мамою і татом Аліна так і не назвала. Чудово і на ім’я-по батькові. А ось Віктор легко матір Аліни став називати мамою. Але здалося, що свекруха злегка образилася, але виду не подала.

Для молодих починалося нове самостійне життя.

Що Аліна чекала від початку життя з молодим офіцером? Так, романтики. Але не такої, точно.

Чоловіка розподілили в Донецьку область. Аліна на той час уже чекала первістка.

Там, у маленькому селищі, їх спочатку поселили в місцевий гуртожиток від якогось заводу, що стояв просто на території частини. Аліна взялася за благоустрій свого помешкання.

Насилу вибралася до найближчого райцентру, придбала шпалери і деяке начиння. Незабаром у кімнатці, хоч і було дуже тісно, але стало цілком затишно.

Але … Йшла осінь. З опалюванням були певні проблеми. Вони грілись якоюсь електропічкою, яку притягнув зі складу Віктор, але й вона не рятувала… Шпалери поповзли від вогкості стін.

Їх переселили в інший гуртожиток, більш цивільний. Кімнатка маленька, але тепла. Кухня загальна, велика. Туди, після виписки, Аліна, яка виросла в міських умовах, і привезла синочка.

І тут, абсолютно несподівано, Віктора відправили у відрядження. Надовго, на небезпечну ділянку.

Він поїхав, а Аліна, яка ще не оговталася після появи малюка, залишилася одна з дитиною на руках, практично без зв’язку з чоловіком.

Аліна соромилася звертатися по допомогу, вона завжди була вперта. Їй здавалося, вона впорається з усіма труднощами сама.

Йшов початок березня. Щоб сходити по воду чи продукти з немовлям, треба було прикласти неабияких зусиль. З технічною водою були перебої, тому інколи потрібно було ходити і за нею.

До того ж … таргани. Їх не було в кімнаті, але на кухні, в якій тимчасово опинилася вона одна, носилися натовпами.

Алінка, в якої вже пропадало молоко, рішуче виходила на кухню і з криками:

— Ой! … Мамочко! – варила синочкові кашу.

А потім бігла в кімнату і зачинялася там. Сиділа на ліжку і ревіла, доїдаючи недоїдене сином.

Потім брала себе в руки. Вона була впевнена, що подолає і ці труднощі.

Але, нездужало Денискові. Щось не йшла йому суміш, яку привозили їй із райцентру, а з її молоком узагалі біда. Аліна почала усвідомлювати – вона не справляється. Уже не було сил і бажання готувати собі, навалилась депресія, дратувала дитина.

Вона написала Віктору, просила, щоб він перевіз її додому до матері. Але його ніяк не відпускали. А самій із немовлям у таку подорож пускатися було страшно.

Мама Аліни приїхати й допомогти доньці не могла. У неї був син – школяр, Аліни брат і, звісно, робота. Вона не була пенсіонеркою.

Віктор знайшов вихід – зателефонував батькам.

Рано вранці, коли Аліна лежала в ліжку вся червона з високою температурою, вона почула стукіт в двері.

— Треба ж! Хто це міг бути, – подумала Аліна.

Вставати не було сил, вона не спала вночі: Дениска маявся животиком, не було нормальних сумішей. Годувала вже і манкою, і молоком.

Але у двері наполегливо стукали.

Аліна приплелася до дверей і на порозі побачила … Марію Федорівну.

— Ну, здрастуй, донечко! Ось я вас і знайшла!

А знайти їх було не так просто. Вона шукала невістку з онуком кілька годин, гуртожиток такий там був не один. А Аліна міцно спала, і не чула дзвінків на телефон.

Свекруха, хоч і була з довгої важкої дороги, але наміченим поглядом сільського жителя і просто мудрої жінки одразу оцінила обстановку.

Вона міцно обійняла невістку, потім доторкнулася до її чола і кудись пішла. Аліна вже погано міркувала, температура підскочила.

Через кілька годин Аліна вже була в госпіталі – мастит. Денис залишився з бабусею.

Через тиждень, коли Аліну підлікували і привезли додому – у гуртожиток, вона його не впізнала. Тут був новий бак, наповнений водою, нова електропіч, чистота і затишок, великі запаси продуктів і головне – хороші суміші для Дениски.

На кухні не було тарганів, свекруха їх винищила. А Дениска був рум’яний від тепла печі, загорнутий у білосніжні пелюшки і спокійний.

Вранці крізь сон Аліна чула, як свекруха сходила по воду, як забрала в неї Дениску, що скиглив, і забрала на кухню.

А коли, годині о десятій, Аліна прокинулася остаточно – на неї чекали теплі закутані в рушник і вовняну кофту сирники, усміхнений син і задоволена, злегка втомлена свекруха. Вона доварювала борщ.

— Маріє Федорівно, як же добре! – сідаючи до сирників, сказала Аліна! – Як же добре нам із Вами! Ідіть – поспите, я доварю.

Тільки до літа приїхав Віктор. А всю весну Марія Федорівна з Аліною і Денискою жили втрьох.

Вони багато розмовляли. Аліна слухала розповіді свекрухи про її нелегке життя, затамувавши подих.

Вони спали на одному ліжку, і по черзі дбали про Дениска. Коли стало тепліше, вони виїжджали на закупівлі на районний ринок, а потім гуляли в парку.

Обидві вони переживали за Віктора і чекали на нього.

І Аліна не уявляла себе вже без цієї жінки. З нею було тепло і затишно, з нею було легко і надійно. Вона знала все. Будь-яка побутова проблема була вирішувана.

— Дивіться, ох! У нас кут тече. Дощі прокляті!

А свекруха, оцінивши обстановку:

— Не лай дощі, донечко. Вони землю напувають, урожай поливають на нашій багатостраждальній землі. А ми викличемо майстра і він нам все полагодить. Підтікає там, я знаю де.

І проблема швидко вирішувалася.

— Ох! Дайте, я Вас обійму, – вигукувала Аліна, притискаючи до себе цю м’яку жінку.

Марія Федорівна знаходила спільну мову з усіма, вміла домовитися, похвалити, і врешті-решт її вже поважали і побратими сина з якими вона була в постійному звʼязку, і сусіди по гуртожитку.

— Спи, спи, донечко! – шепотіла свекруха, встаючи дуже рано, щоб почати свою неоціненну допомогу.

— Дякую тобі, мамо! – крізь сон прошепотіла Алінка і посміхнулася своїм думкам.

А мама-свекруха, тримаючи Дениску на руках і тихо зачиняючи двері, посміхнулася своїм.

Ні, не заради цього титулу «мама» вона тут, залишилася б і Марією Федорівною, начебто, і не важливо все це, поверхнево. Але було так приємно, що довелося змахнути легку сльозу щастя.

А Алінка не відразу заснула, лежала і думала: ось так ми в юності будуємо уявлення про майбутнє, а життя – воно бере своє.

Не завжди треба слідувати своїм принципам, і не все в нашому житті можна вимірювати чужими прикладами. Вимірювати треба серцем.

— Спасибі, мамо мила, – прошепотіли губи, і Аліна провалилася в сон.