Я з чоловіком прожила двадцять сім років. Спершу ми були дуже щасливі, разом будували дім, ростили доньку. Але з роками він почав віддалятися від мене. Спочатку я думала: робота, втома. Потім почала відчувати, що між нами росте стіна.

Ми могли сидіти поруч у кімнаті й не промовити жодного слова. Я розповідала про день, про дрібниці, а він лише кивав і дивився телевізор. Я пробувала заговорити про наші стосунки, але він відмахувався: “Що ти вигадуєш? Усе нормально”.

Та нормально не було. Я почала відчувати самотність навіть удома. Навіть коли ми вечеряли разом, мені здавалося, що я чужа. Найбільше боліло, що він перестав цікавитися мною як жінкою. Я була просто співмешканкою, з якою ділив дах.

Донька, яка вже жила окремо, якось запитала мене: “Мамо, чому ви з татом завжди такі холодні одне з одним?” Я не знала, що відповісти. Адже я й сама не розуміла, де ми загубили те тепло, яке мали колись.

Кульмінацією стало те, що я випадково знайшла в його телефоні повідомлення до іншої жінки. Не любовні, але дуже теплі. Він говорив із нею так, як давно не говорив зі мною. Я не влаштувала скандалу, просто тихо плакала цілу ніч.

Наступного дня я сказала йому: “Ми стали чужими. Якщо хочеш піти — йди. Якщо хочеш залишитися — давай почнемо з початку”. Він мовчав довго, а потім сказав: “Я не хочу втрачати тебе”. І вперше за багато років обійняв мене щиро.

Це не зробило диво одразу. Ми ходили до психолога, ми вчилися знову говорити й слухати. Це було важко, але тепер я знаю: мовчання вбиває швидше, ніж сварки.

Зараз ми не ідеальна пара, але вже не чужі. І я зрозуміла: найгірше — жити поруч із людиною й відчувати самотність. Треба говорити, навіть якщо боляче. Бо мовчання руйнує.