Знову тиск, і онучка в школі. Марія Миколаївна випила ліки і сіла в крісло. У голову знову полізли важкі думи:

“Ось так повернеться Вероніка зі школи, а я вже…, – Марія заплющила очі, намагаючись заспокоїтися. – Як вона одна без мене жити буде? Адже їй лише десять років. Хоч би ще років десять прожити, віддати її заміж. Стільки не проживу. І залишити онуку ні на кого. Звичайно, все їй заповідано… Ні, треба щось робити”.

Марія довго сиділа із заплющеними очима. І раптом очі різко відкрилися:

“Моїй онучці треба знайти батьків. Квартира величезна, чотирикімнатна, нехай тут живуть. Грошей на перший час їм усім вистачить, і не тільки на перший. Мама для Вероніки має розбиратися в роботі мого магазину, а тато… Тато має бути сильним, щоб міг захистити і Вероніку, і свою дружину”.

Марії Миколаївні вже шістдесят сім. Вельми успішна жінка, має свій магазин, далеко не найменший у місті, що дає стабільний дохід, який дає змогу не тільки безбідно жити, а й мати рахунок у банку.

Дочка її пішла засвіти, чоловіків у них обох ніколи не було. Ось і залишилася одна з онукою. Підняла б, звісно, але здоров’я все гірше й гірше. Ось і зачепилася вона за ідею знайти для своєї Вероніки хороших батьків. А слово з ділом у Марії ніколи не розходилися.

У магазині двадцять п’ять співробітників, з них двадцять жінок. Ось із них і вирішила вибрати, хто буде мамою для її онуки. Кандидатка одразу виникла в голові, але все ж приміряла в цій ролі всіх своїх співробітниць:

“Відразу відкидаю всіх заміжніх. Усіх, кому менше двадцяти шести. Адже різниця між усиновлювачем і усиновлюваним має бути не менше шістнадцяти років. Хоча можна й опіку оформити… Ні, краще удочеріння. Гаразд, подивимося, як далі піде.

Звісно, підходить тільки Юля, мій бухгалтер. Тиха, самотня жінка двадцяти семи років. Вона підходить майже за всіма параметрами. П’ять років уже працює в моєму магазині, і за цей час жодного разу жодного порушення у звітності. Просиділа всі ці п’ять років у своєму кабінеті, втупившись у ноутбук. Живе з батьками. Чоловіки на неї уваги ніколи не звертали. Але яка жінка не мріє про щасливе сімейне життя?

На роль тата для моєї онучки підійде Артем. Він нещодавно з’явився в моєму магазині. До цього три роки сидів. Заступився за якусь дівчину. Надавав хуліганам, але в тих виявилися багаті татусі, і хлопця посадили ні за що. Чомусь я йому одразу повірила. Просто відчула, що він хороша людина.

Ось вони гідні кандидати на роль батьків моєї онучки. Треба, звісно, зробити це все якось м’якше і природніше. Але, що-що, а в психології людей я розбираюся непогано”.

Ближче до кінця зміни вона зайшла в бухгалтерію свого магазину. По-хазяйськи сіла за стіл:

– Юліє, у мене до тебе прохання.

– Слухаю вас, Маріє Миколаївно!

– Щось тиск у мене знову скаче. Хочу підлікуватися в місцевому санаторії. Додому звідти можна вечорами йти, але три перші дні не відпускають навіть на ніч. Ти не змогла б із моєю онукою посидіти ці три дні, а краще всі ці два тижні. Я, крім твоєї зарплати, тобі доплачу.

– Звісно, Маріє Миколаївно, – тут же погодилася жінка.

– Тоді збирайся! Йдемо до мене, я познайомлю тебе з онукою. Будеш приходити, готувати їй і собі обіди, разом ночувати будете, – Марія загадково посміхнулася. – Загалом, побудь ці два тижні її мамою!

Щойно прийшли до квартири, з однієї з кімнат вибігла дівчинка:

– Бабуся…, – зніяковіла, побачивши знайому тітку з бабусиного магазину. – Вітаю!

– Вітаю, Вероніко! – усміхнулася та у відповідь. – Мене звати Юля. Так і називай.

– Онучко, готуй чай! Накривай на стіл, разом вечеряти будемо.

– Зараз, – і дівчинка кинулася на кухню.

– Ніко, я тобі допоможу, – і гостя попрямувала слідом за нею.

Весело балакаючи, вони накривали на стіл, не помічаючи, що бабуся, з усмішкою на обличчі, спостерігає за ними.

Марія Миколаївна два тижні відпочивала і лікувалася в санаторії. Додому не приїжджала навіть на вечір. Намагалася поменше телефонувати. Онука сама щодня телефонувала. Була весела, розповідала, як вони з Юлею робили уроки, готували обід. Розмова зазвичай закінчувалася побажанням бабусі міцного здоров’я, і ось по закінченню чергового дзвінка онука вимовила:

– Бабусю, не сумуй, відпочивай!

– Ти там давай закінчуй свій третій клас на одні п’ятірки. На літо відправлю тебе куди-небудь на відпочинок.

– Бабусю, а куди? – у голосі онучки почулася зацікавленість.

– Куди захочеш, туди й поїдеш.

– А на море можна?

– На яке ще море? Тобі всього десять років, а мені вже важко потягами їздити.

Вона замовкла, а онучка, схоже, задумалася. Марія терпляче чекала і дочекалася.

– Бабусю, – пролунав хитрий голос. – Можна ми з Юлею поїдемо.

– З Юлею? – бабуся намагалася, щоб її голос звучав суворо.

– Я буду її слухатися.

– Гаразд. Ви там подумайте, куди поїдете, і в Інтернеті все гарненько подивіться.

За три дні Марія Миколаївна повернулася додому, де на неї чекали вечеря й онука з Юлею.

Тільки-но сіли за стіл, онука одразу завела розмову.

– Бабусю, а ми вирішили поїхати в Затоку.

– В Затоку?

– Так. Ми вже й санаторій вибрали.

Бабуся зробила вигляд, що задумалася, помотала головою:

– Ні! Куди я вас одних відпущу? Вас там хто-небудь образить.

– Бабусю, ми вже дорослі…

– Гаразд, що-небудь придумаю, – пообіцяла Марія Миколаївна. – Але без провідника ви не поїдете.

Ось і навчальний рік закінчився. Онучка мало не щодня з Юлею передзвонювалася. Бабуся робила вигляд, що їй усе це байдуже. І ось увечері Вероніка повідомила бабусі:

– ББабусю я закінчила третій клас на одні п’ятірки. Тепер я – чотирикласниця, – обійняла бабусю. – Коли ми з Юлею поїдемо на море?

– Гаразд, завтра все вирішу.

Наступного дня Марія Миколаївна відразу зайшла в бухгалтерію:

– Юлю, ти там моїй онучці наговорила про море. Учора вона третій клас закінчила. Увечері всі вуха прожужжала про те, як ви з нею на море поїдете, – вона загадково посміхнулася. – Тож, Юлю, з паперами я сама розберуся. Ти розбирайся, коли заїзд.

– Зараз, розберуся.

Вона швидко знайшла в ноутбуці потрібну інформацію.

– Там у них щотижня можна заїжджати.

– Ось і замовляй путівку на один із найближчих заїздів на трьох.

– Ви теж із нами поїдете?

– Ні, зараз знайду вам супроводжуючого і пришлю до тебе.

Марія Миколаївна викликала Артема у свій кабінет:

– У мене до тебе прохання особистого характеру.

– Я вас слухаю, – здивовано промовив чоловік.

– Я обіцяла своїй онучці, що вони з нашою Юлею поїдуть на море. Сама я з ними поїхати не можу, тиск мучить, а одних відпустити боюся. Онука ще маленька, а Юля, ти сам знаєш, яка. Грубого слова сказати боїться, не те що комусь дати відсіч.

– Маріє Миколаївно, щось я вас не зрозумію. Куди ви хилите?

– Поїдеш із ними на море?

– Я? З ними?

– Вважай, що це відрядження! Заразом відпочинеш.

На обличчі чоловіка була щаслива загадкова посмішка.

– То що, згоден?

– Згоден.

– Виїжджаєте десь через тиждень або…, – махнула рукою. – Зайди в бухгалтерію до Юлі. Домовся з нею про все. Перед відправленням вона випише тобі тридцять тисяч. Будеш купувати їм морозиво, цукерки, водити на атракціони. Вважай, що це – твоя сім’я. Головою за них відповідаєш.

– Гаразд! – здивовано знизав плечима чоловік, але при цьому радісно посміхнувся.

– Юлю, привіт! – Артем зайшов до кабінету, навіть не прибравши посмішку з обличчя.

– Привіт!

– Миколаївна сказала, що я буду вас супроводжувати й охороняти.

– Ти?! – на обличчі Юлі відбився весь спектр позитивних почуттів.

– Так, коли ми виїжджаємо?

– Почекай, Артеме! – отямилася жінка. – Давай усе по порядку. Зараз я замовлю путівки, потім вирішимо, що далі робити. Сьогодні після роботи йдемо знайомитися з Веронікою. Іди поки що працюй! У мене твій телефон є. Ближче до кінця зміни я тобі зателефоную.

До домофона, стрімголов, кинулася Вероніка. Вона вже знала, хто має прийти, але все ж, знявши слухавку, запитала:

– Хто?

– Ніко, це ми!

– Заходьте!

За хвилину зайшла Юля з дядечком, красивим і сильним:

“От би мені такого тата”, – мимоволі промайнула думка в голові у дівчинки.

– Проходьте, чай пити будемо! – вийшла з кухні господиня.

– Маріє Миколаївно, ми хотіли погуляти з Веронікою, – невпевнено сказала Юля.

– Бабусю, та ну його цей чай, – дівчинка почала одягати кросівки. – Ми краще погуляємо.

Вони вийшли з під’їзду.

– Куди ми підемо? – одразу запитала Вероніка.

– Просто погуляємо, – Юля посміхнулася. – Дядько Артем нас морозивом пригостить.

– Вас дядько Артем звати? – тут же запитала дівчинка.

– Так, і можеш на “ти”!

– А мене Вероніка, краще – Ніка. Так мене і бабуся, і Юля кличе.

Тут вона побачила своїх подружок. Вона завжди їм заздрила, коли ті виходили гуляти з мамою й татом. Мимоволі схопилася за долоньку Юлі й повернулася до Артема. Він усе зрозумів і взяв її за руку.

Вероніка розуміла, що це виглядає трохи по-дитячому, але як приємно йти, немов із батьками.

А з віконця на них, усміхаючись, дивилася Марія Миколаївна.

Сьогодні її онука з провідниками має повернутися з моря. Начебто все йде за планом. Але відчувала Марія Миколаївна, що їй із кожним днем усе гірше:

“Сьогодні треба з Юлією та Артемом серйозно поговорити, а то як пізно не було б… – глянула на годинник. – За дві години приїдуть, треба обід приготувати. Цікаво, як вони відреагують? Напевно, у них кохання. Роки їхні вже не ті, коли принців і принцес шукають. Із житлом в обох проблеми. Якщо надумають жити разом, проблема з житлом тільки загостриться.

Житимуть у мене, місця на всіх вистачить. За онукою доглянуть, та й за мною скоро вже доглядати треба буде. Знову ж таки, якщо зляжу, магазин залишити ні на кого. А так Юлі, хочеш-не хочеш, а доведеться там керувати. Хто буде персоналом командувати, я знайду.

А якщо вони надумають одружитися. У них дитина з’явиться. Хоча мій адвокат сказав, що він усе передбачить, і все, у будь-якому разі, залишиться Вероніці. Краще, звісно, якщо в них усе добре буде. Може, і сама ще рік-другий проживу, побачу, як у них справи йдуть”.

За думками непомітно час минув, і ось вони зайшли у квартиру. Онучка стала захоплено розповідати, яке там море, який аквапарк і дельфінарій в Одесі. Бабуся посміхалася, киваючи головою, а сама намагалася з поведінки дорослих зрозуміти про відносини між усіма трьома.Спеціально для сайту Stories

– Бабусю, а там усі думали, що я донька Артема і Юлі, а вони мої тато і мама, – продовжувала розповідати Вероніка. – Наприкінці вони навіть стали називати мене донькою, а я їх татом і мамою.

Обличчя Марії Миколаївни розквітло.

– Ніко, ти їсти хочеш? – перервала вона розповідь онучки.

– Ні.

– Тоді йди мийся, а ми поки що чай поп’ємо.

Онука зникла у ванній кімнаті, а дорослі розсілися на кухні за столом.

– Маріє Миколаївно, а як ваше здоров’я? – запитала Юлія.

– Яке вже там здоров’я, Юленько? Відчуваю, не довго мені залишилося.

– Ну, що ви, Маріє Миколаївно?

– Я якраз і хотіла з вами про це поговорити, – обличчя літньої жінки стало сумним. – Якщо я піду засвіти, ні на кого онуку залишити.

Вона подивилася на їхні серйозні обличчя:

– Артеме, Юлю, я хочу, щоб ви стали для Вероніки батьками. Живіть тут, місця на всіх вистачить. Магазин наш непоганий дохід приносить. Проживемо!

Обличчя молодих стали здивованими, але роздратування від цієї пропозиції не відчувалося. Почекавши, поки до них остаточно дійде, про що вона говорить, Марія Миколаївна продовжила:

– Надумаєте одружитися, я проти не буду. Ви, головне, онуку мою не кидайте.

Ті переглянулися. Про одруження в них розмова ще не заходила, але думки про це останнім часом приходили часто.

– Ой, щось там Ніка занадто тихо миється, – Марія Миколаївна піднялася з-за столу. – Піду, подивлюся.

З ванної кімнати одразу пролунали сплески води. Не встигла бабуся увійти, як онучка прошепотіла:

– Бабусю, а Юля й Артем будуть моїми мамою й татом?

– Ти що, підслуховувала?

– Бабусю, я згодна бути їхньою донькою. Адже у всіх дітей мають бути батьки.

– Усе, мийся швидше! Досить підслуховувати.

Бабуся повернулася на кухню. Чоловік із жінкою одразу піднялися.

– Маріє Миколаївно, ми згодні! – серйозним голосом сказала Юлія і додала. – Ви в нас ще до весілля Вероніки доживете! Ми будемо поруч