Ірина Віталіївна вийшла на пенсію, і їй на думку навіть не могло спасти, що скоро вона збереться заміж.

З Віктором познайомилася у парку, коли гуляла там із собакою. Теж пенсіонер, дружини нема, дорослі діти. Розумний, освічений, приємний чоловік.

Ірина Віталіївна одна ростила двох доньок, обидві вже одружені, мають дітей. Часто привозять бабусі онуків. І начебто все добре, але часто буває сумно та самотньо.

З появою Віктора життя її змінилося. З’явилася людина, якій щиро цікаво, про що вона думає, мріє. Добрий, дбайливий, а що ще треба самотньому серцю.

Вона довго приховувала від дочок, що з’явився чоловік. Боялася їхньої реакції. Але коли Віктор зробив їй пропозицію, зрозуміла, що мовчати більше не можна.

– Вітя, я запросила дочок на вечерю, де вас і познайомлю. Шкода, твої діти далеко живуть, а то й їх покликали б.

– Іринко, і правильно! Ну, скільки можна нам ховатися! У мене серйозні наміри, і соромитися нам нема чого!

Ірина Віталіївна зітхнула. Вона не стала говорити, як відреагували дочки на її запрошення у гості. Старша дочка Ганна була в шоці:

– Мамо, ну яке весілля, ти ж стара вже! Живи собі спокійно, спілкуйся з онуками, гуляй у парку… Навіщо тобі цей чоловік?

– Дочко, ти ж його не знаєш зовсім! Віктор дуже порядний, і піклується про мене. Внуків я і так бачитиму, а в інший час буває самотньо.

– Ой, не вигадуй! Зараз стільки пройдисвітів, прикидаються порядними, а потім квартири забирають і таке інше… Гаразд, прийду з сестрою, без чоловіків, глянемо на твого нареченого…

Молодша дочка Наталя теж не зраділа:

– Що?! Чоловік? Горщик виносити нікому за ним? Навіщо ти йому потрібна, мамо? Зазвичай на молодих одружуються, а ти вже пенсіонерка!

– Уявляєш, у шістдесят років ми ще живі, і любити можемо не лише своїх дітей та онуків! У вас своє життя, у мене своє! На пенсії вдвох веселіше, часу багато, нікуди поспішати не треба! Мандруватимемо з ним, до театрів ходитимемо!

– Ну ось, я тут другу дитину планую, а ти замість того, щоб допомагати мені, у подорожі зібралася з цим дядьком… Таке собі задоволення…

– Наталю, давай не будемо сперечатися і сваритися! Приходь на вечерю, особисто познайомишся з Віктором!

– Добре, мамо. Але чесно скажу, ніякої радості я не відчуваю… Дивно це все!

І ось стіл накритий, Віктор допомагав, привіз продукти. А ось і доньки…

– Знайомтеся, дівчатка, це Віктор Михайлович…

– Здрастуйте. Приємно познайомитись, – Віктор простяг руку дочці, потім іншій. Ті неохоче потисли її, допитливо розглядаючи чоловіка.

Віктор був у світлій сорочці, джинсах, гладко поголений, і виглядав молодшим за свої роки.

Ірина одягла свою улюблену вихідну сукню ніжно-блакитного кольору, зробила зачіску.

Доньки спочатку поводилися стримано, але потім почалися питання.

– Вікторе Михайловичу, а крім пенсії у вас є дохід? Мама сказала, що плануєте подорожувати, на мамину пенсію не розженешся…

– Наталю, я маю свою автомайстерню, яка приносить пристойний дохід, не переживайте. І будинок у мене свій, сад з деревами, альтанка. Будете приходити в гості з дітьми, свобода, чисте повітря…

Іринка переїде до мене, а цю квартиру здаватиме. Мені нічого не треба від неї, тільки щоб вона була поруч.

Віктор із любов’ю подивився на Ірину і взяв її руку у свою. Вона збентежилась, щоки почервоніли.

Ганна з Наталею переглянулись.

– Ну, а весілля… Невже вам хочеться йти в ЗАГС? Можете і просто зійтися і жити, навіщо вам розпис?

– А чому ні? Ми будемо законними чоловіком та дружиною, а не співмешканцями… Якщо ви переживаєте за спадок… То не варто. Можна все оформити офіційно, я не претендую на майно дружини, шлюбний договір, наприклад.

– Вітя, та який ще договір… Нісенітниці це все! Гаразд, давайте пити чай, зараз торт принесу з холодильника! Дівчатка, допоможіть мені, чашки принести треба.

Наступного дня Анна зателефонувала сама.

– Мамо, нормальний чоловік цей Віктор, не схожий на пройдисвіта. Але все одно не розумію, навіщо вам розписуватись.

– Дочка, та мені самій цей розпис не потрібний, а для нього це важливо…

– Ох, ну не знаю… Пожили б просто спочатку, а потім вже вирішила, чи треба воно тобі чи ні.

Ірина Віталіївна задумалася після розмови із донькою. Але ж у Віктора є свої діти, і вони теж можуть не схвалити їхній шлюб… Скажуть, відхопить ця тітка собі будинок та автомайстерню, у разі чого… Негатив один буде…

Увечері вона вирішила поговорити із Віктором.

– Вітя, я тут подумала… Нема чого нам розписуватись! Ну, серйозно! Що нам дасть штамп у паспорті? А діти коситимуться весь час, не хочу…

– Знаєш, Ірино, не дітям вирішувати такі питання! І вони не сміють нас засуджувати! Але, якщо для тебе це проблема, то добре, не треба нічого… Аби ти була щаслива!

Сонячного ранку Ірина Віталіївна, перебираючи щойно зірвану полуницю в саду Віктора, все ще переварювала вчорашню розмову. Думка про можливе невдоволення його дітей не давала спокою. Раптом пролунав дзвінок у хвіртку.

– Вітя, хто це так рано? – гукнула вона до хати.

Віктор вийшов на ганок, заслонивши очі від сонця. Біля хвіртки стояли двоє: чоловік років сорока з напруженим обличчям і молодша жінка, яка з цікавістю оглядала ділянку.

– Олег? Катя? – здивовано промовив Віктор, прямуючи до хвіртки. – Що сталося? Не попередили ж.

– Тату, ми у ваше місто у справах вирішили заскочити, – відповів Олег, коротко обійнявши батька. Його погляд ковзнув Іриною Віталіївною, що стояла трохи віддалля з мискою полуниці. — Це і є… та сама жінка?

– Ірино, це мої діти, Олег та Катерина, – представив Віктор, намагаючись говорити легко. — Діти, знайомтеся, Ірина Віталіївна. Моя … – він трохи запнувся, – моя дуже близька подруга.

– Дуже приємно, – усміхнулася Ірина Віталіївна, відчуваючи, як під поглядом Олега її щоки починають червоніти. Катерина відповіла ввічливою, але стриманою посмішкою.

– Тату, будинок у тебе, як завжди, зразково-показовий, — зауважила Катя, заходячи в сад і оглядаючи альтанку, квітники. – Мама б пораділа, як ти доглядаєш за трояндами.

Ірина Віталіївна відчула легке збентеження. Згадка дружини Віктора прозвучала як нагадування.

– Так, стараюся, – кивнув Віктор. – Ірина Віталіївна мені допомагає, має легку руку. Заходьте до хати, чаю поп’ємо! Ірина саме полуницю зібрала.

У невеликій, але затишній вітальні за чаєм атмосфера була натягнутою. Олег сидів напружений, його запитання, адресовані батькові, здавались безневинними, але Ірина Віталіївна вловлювала підтекст.

– Тату, ти казав, майстерня зараз у плюсі? Клієнтів вистачає?

– Так, синку, вистачає. Старі клієнти тримаються, нові підтягуються. Ірина іноді заходить, каву приносить, – Віктор усміхнувся до неї.

– Як мило, – сухо прокоментував Олег. – А квартиру бабусину здаєш?

– Поки що здаю, надійний квартирант, – відповів Віктор. – Гроші підуть на мандрівки. Хочемо з Іриною в Європу з’їздити.

– Подорожі? – брова Олега поповзла вгору. – Звучить… дорого. Ти ж завжди економним був, тату. – Він кинув швидкий погляд на Ірину Віталіївну.

Віктор насупився.

– Олег, годі. Гроші мої, і я розпоряджаюся ними. Спадщина бабусі недоторканна, вона тобі з Катею і призначена після того, як мене не стане. А поки що ця квартира моя.

Катерина, намагаючись розрядити обстановку, запитала:

– Ірино Віталіївно, а ви де живете? Своя квартира, чи з дітьми?

– У своїй квартирі. Діти окремо. Дві доньки, Ганна та Наталка, із сім’ями живуть неподалік. Внуків часто бачу, — відповіла Ірина, намагаючись спокійно говорити.

– А як вони… до вашої дружби з татом поставилися? – Катя дивилася на неї з щирою цікавістю.

– По-різному, – чесно зізналася Ірина Віталіївна. – Не одразу зрозуміли. Хвилювались, як і багато хто, що хтось може скористатися довірою. Але я їх познайомила із Віктором Михайловичем. Думаю, поступово звикнуть.

Олег сьорбнув чаю.

– Розумієте, Ірино Віталіївно, – почав він, дивлячись кудись повз неї, — для нас це теж несподівано. Тато після мами довго один був. І раптом… весілля. Ми просто хвилюємось. За нього. За його благополуччя. Особливо за цей будинок, майстерню. Це все — пам’ять про маму, працю всього його життя. Хочеться бути впевненими, що все залишиться у сім’ї…

У кімнаті повисла мовчанка. Віктор стиснув кулаки.

– Олеже! Це вже переходить усі межі! Ірина Віталіївна не претендує ні на що! Ми навіть від розпису в ЗАГСі відмовилися, щоб нікого не бентежити!

Ірина Віталіївна побачила, як здивування майнуло в очах Олега та Каті.

– Відмовилися? – перепитала Катя. – Але тату, ти ж казав, що для тебе це важливо.

– Важливо, але не важливіше за спокій Ірини та стосунки з дітьми, – твердо сказав Віктор. Він узяв руку Ірини Віталіївни. – Ми просто хочемо бути разом. Довіра – ось що головне.

Олег відкашлявся, явно збентежений прямотою батька та його словами.

– Ну… Якщо так… – промимрив він. – Просто… будьте обережні. Все-таки вік… Серце, і таке інше…

– Олегу, моє серце чудово почувається, особливо поряд з Іриною, — посміхнувся Віктор. – А тепер вистачить розпитувати. Бажаєте пиріжків? Ірина вчора спекла з яблуками, просто смакота!

Поки Ірина Віталіївна накривала на стіл у альтанці, Віктор допомагав їй, шепочучи:

– Вибач за них, Іринко. Вони не злі, просто… не розуміють. Бояться змін. І за мене.

– Я розумію, Вітя, – тихо відповіла вона. – Мої дочки також бояться. Начебто ми, люди похилого віку, вже не маємо права на особисте щастя, тільки на роль бабусь і дідусів. Але нічого переживуть.

Олег розповів про роботу, Катя – про дітей. Віктор жартував, розповідав кумедні випадки з життя. Ірина Віталіївна відчувала, як напруга потроху спадає.

Коли вони виїжджали, Олег, потиснувши батькові руку, ніяково кивнув Ірині Віталіївні:

– Усього доброго. Загляньте якось… якщо будете в нашому місті.

– Дякую, Олеже, – усміхнулася вона. – Обов’язково.

Коли машина зникла за поворотом, Віктор обійняв Ірину Віталіївну.

– Бачиш? Проросли перші паростки розуміння. А щодо розпису… – він глянув їй у вічі. – Я не передумав. Для мене ти моя дружина, з печаткою в паспорті чи без. Але рішення за тобою.

Ірина Віталіївна пригорнулася до його плеча. Сум від нерозуміння дітей ще був у душі, але його переважувало тепле почуття впевненості та спокою поруч із цією людиною.

– Знаєш, Вітю, – сказала вона тихо, – Штамп у паспорті, це й справді не головне! Головне — це ось цей сад, твоя рука в моїй руці, і те, що ми разом… незважаючи на чиїсь страхи. А решта… додасться.

Він мовчки поцілував її в маківку. Вітер доносив запах скошеної трави та перших літніх квітів. Попереду вони мали ще багато таких днів. Разом…