Ігор повернувся додому з роботу. – Боже, як же я втомився, – сказав чоловік сам до себе, як тільки зайшов в коридор. Чоловік пройшов на кухню і здивувався – на нього чекав святково накритий стіл. – У нас що, свято якесь? – здивовано запитав він у дружини. – Ні, звичайна вечеря, – усміхнулася Алла. – Сідай, поки все ще гаряче! Ігор слухняно сів за стіл, почав вечеряти. – Коханий, я б хотіла тобі ще дещо запропонувати, – обережно почала розмову Алла. – Запропонувати? Що саме? – запитав чоловік. Але Ігор навіть уявити не міг, який ще сюрприз, йому підготувала дружина.

Ігор повернувся додому з роботу. – Боже, як же я втомився, – сказав чоловік сам до себе, як тільки зайшов в коридор. Чоловік пройшов на кухню і здивувався – на нього чекав святково накритий стіл. – У нас що, свято якесь? – здивовано запитав він у дружини. – Ні, звичайна вечеря, – усміхнулася Алла. – Сідай, поки все ще гаряче! Ігор слухняно сів за стіл, почав вечеряти. – Коханий, я б хотіла тобі ще дещо запропонувати, – обережно почала розмову Алла. – Запропонувати? Що саме? – запитав чоловік. Але Ігор навіть уявити не міг, який ще сюрприз, йому підготувала дружина.

– Все, Галю, я більше не можу! – Алла плюхнулася на диван і затулила обличчя руками. – Вісім років! Вісім років одне й те саме! Я вже не витримую!

Галина поставила чашки з кавою на столик, сіла поряд. У квартирі подруги вона була часто, але таку роздратовану Аллу не бачила давно.

– Так, давай по порядку. Що сталося?

– Та нічого не сталося! У тому й річ! Абсолютно нічого! Щодня як день бабака. Вранці – привіт, увечері – як справи, уночі – на добраніч. І так по колу!

– Алло, ну це ж нормально. Ви вісім років одружені.

– Нормально? – Алла схопилася, почала ходити по кімнаті. – Галю, ти не розумієш! Він навіть у ліжку… Господи, як це сказати… Механічно все! Наче робот якийсь! Жодної пристрасті, жодних емоцій!

Галина відпила каву, уважно спостерігаючи за подругою. Аллі тридцять два, виглядає чудово – стежить за собою, до спортзалу ходить. Ігор теж молодець – не гульбанить, працює, додому гроші носить.

– А раніше було інакше?

– Звичайно! Перші роки – іскра була! Він мене на руках носив, квіти щодня, сюрпризи. А зараз… Зараз він приходить, вечеряє, телевізор дивиться і лягає спати. Все!

– Може, стомлюється на роботі?

– Та яка різниця! Я також працюю! Але ж я жінка, Галю! Мені потрібні емоції, романтика, пристрасть! А що в мене? Побут!

Алла сіла назад на диван, схопила подушку, притиснула до себе.

– Знаєш, іноді я думаю… Може, завести коханця?

– Що?! – Галина мало не поперхнулася. – Ти що таке надумала?

– А що? Багато хто так робить. Он Олена із сусіднього під’їзду – чоловік вдома, коханець для душі. І задоволена!

– Алла, це ж не вихід. Ти що, правда, хочеш все зруйнувати?

– А що руйнувати? Яку родину? Ми як сусіди по квартирі живемо!

Галина поставила чашку, обернулася до подруги.

– Слухай, а ти сама що робиш для стосунків?

– У сенсі?

– Ну, ось ти кажеш – він не дарує квіти, не влаштовує сюрпризи. А ти? Коли ти востаннє йому щось приємне робила?

Алла замислилась.

– Ну… готую ж. Вдома чисто. Сорочки прасую.

– Це побут, як ти сама кажеш. А романтика, де? Коли ви востаннє удвох кудись ходили?

– Не пам’ятаю… Мабуть, на мій день народження. До ресторану.

– Це півроку тому було! Алло, ти сама розумієш, що кажеш? Ти хочеш пристрасті, але сама палець об палець не поворухнеш!

– Це він чоловік! Він повинен!

– Хто сказав? Де написано, що тільки чоловік має підтримувати вогонь у стосунках?

Алла мовчала, смикаючи край подушки. Галина має рацію, але визнавати це не хотілося.

– Знаєш, що я тобі скажу, – сказала Галина. – Шлюб це робота. Обох. І якщо ти вісім років чекаєш, що він робитиме все сам, то дивно, що ви взагалі ще разом.

– Він любить мене.

– А ти його?

Питання повисло в повітрі. Алла розгубилася.

– Звісно, ​​люблю. Мабуть. Не знаю. Раніше кохала точно. А зараз… Зараз я просто втомилась.

– Від чого втомилася? Від того, що ти маєш чоловіка, який не гуляє, гроші додому приносить? Який вісім років поряд?

– Від нудьги втомилася! Від рутини! Мені тридцять два роки, а я почуваюся старою!

– Знаєш, Алло, я тобі скажу. У мене теж був період, коли здавалося, що все, кінець, ніяких почуттів. Ми з Сергієм мало не розлучилися.

– Правда? Ви ж ідеальна пара!

– Зараз – так. А три роки тому я валізи збирала. Думала – все, не можу більше. Ті самі претензії – нудно, прісно, ​​метелики в животі зникли.

– І що?

– А те, що сіла й подумала. А чого взагалі хочу? Нового чоловіка? А він буде кращим? Чи через кілька років та сама історія? І зрозуміла – справа не в чоловікові. Справа в мені.

– У тобі?

– Так. Я чекала від нього чудес, а сама нічого не робила. Просила романтики, а сама у халаті ходила. Ображалася, що не дарує квіти, а сама коли йому востаннє приємне робила – не пам’ятала.

Алла слухала. У словах подруги була неприємна правда.

– І що ти зробила?

– Почала з себе. Купила гарну білизну – не для нього, для себе. Записалася на танці. Запропонувала у вихідні з’їздити за місто – просто так, удвох. Знаєш, що він сказав?

– Що?

– “Нарешті! А я хвилювався тобі пропонувати – думав, тобі нецікаво зі мною”.

– Серйозно?

– Абсолютно. Виявилося, він теж переживав. Теж думав, що я його розлюбила. Що йому нудно зі мною. І теж мовчав.

Алла сиділа, перетравлюючи почуте. Адже Ігор останнім часом якийсь сумний ходить. Вона думала – робота. А може…

– Галю, а раптом вже пізно? Раптом він теж втомився?

– Не дізнаєшся, доки не спробуєш. Почни з малого. Запропонуй кудись з’їздити. Тільки удвох. Без друзів, родичів, планів. Просто побути разом.

– А як відмовиться?

– Отже, справді все погано. Але я чомусь певна, що не відмовиться.

Алла повернулася додому у дивному настрої. Квартира зустріла тишею – Ігор ще на роботі. Вона пройшла до спальні, подивилася на їхнє весільне фото. Які були молоді, які щасливі.

Відчинила шафу. Гарна білизна є – лежить із бирками, на особливий випадок. А який випадок особливіший, ніж порятунок сім’ї?

Прийняла душ, нафарбувалася – не яскраво, але помітно. Вдягла ту саму сукню, яку Ігор любив. Давно не носила – не було куди.

Готувала вечерю з особливим старанням. Не просто макарони з котлетами – салат, гаряче, навіть десерт. Пляшку ігристого відкрила – вони давно не пили разом.

Ігор прийшов о восьмій. Як завжди, втомлений, задумливий. Але, побачивши накритий стіл, зупинився.

– Ого. В нас свято?

– Просто вечеря. Сідай.

Він сів, озираючись. Помітив сукню, макіяж. В очах промайнуло здивування.

– Ти гарна сьогодні.

– Дякую.

Їли мовчки. Алла нервувала – як школярка на першому побаченні. Ігор поглядав на неї, але теж мовчав.

Після вечері вона набралася сміливості.

– Ігоре, давай на вихідні кудись з’їздимо? Удвох?

Він застиг із келихом у руці.

– З’їздимо? А куди?

– Не знаю. Можна на дачу до моїх батьків вони поїхали. Або в готель якийсь за містом. Просто… побути разом.

Ігор поставив келих. Дивився на неї так дивно, що Алла злякалася – зараз відмовиться.

– Ти серйозно?

– Звісно, ​​серйозно. Чому ти так дивуєшся?

– Тому що… – він зам’явся. – Тому що я вже півроку хочу тобі запропонувати. Але ж не наважувався.

– Не наважувався? Чому?

– Думав, що ти відмовишся. Що тобі зі мною нудно. Що ти мене більше не…

Він не договорив. Алла встала, обійшла стіл, сіла на коліна. Як давно не сиділа – років зо три, напевно.

– Не розумний ти. Я також боялася.

– Чого?

– Того самого. Що тобі зі мною нудно. Що ти мене розлюбив.

Вони дивилися один на одного і раптом почали сміятися. Тихо, потім голосніше. Сміялися з себе, з своїх страхів, з того, що мало не втратили один одного через не розумну мовчанку.

– Отже, їдемо? – спитав Ігор, обіймаючи її.

– Їдемо. Знаєш, я знайшла той готель, де ми були у медовий місяць. Пам’ятаєш?

– Із озером? Де ти впала з човна?

– І ти стрибнув за мною в одязі!

– А потім ми сушилися на березі, і прибіг той чоловік із собакою!

Вони знову засміялися. І Алла раптом відчула – ось вони, метелики. Нікуди не поділися. Просто спали. Чекали, коли їх розбудять.

– Я тебе люблю, – сказала вона. Просто так без причини.

– І я тебе, – відповів він. – Вибач, що мовчав. Що не казав. Думав, ти й так знаєш.

– А я думала, ти знаєш. Не розумні ми.

– Так, не розумні. Але виправимося?

– Обов’язково.

У п’ятницю ввечері вони їхали за місто. У машині грала їхня музика – та, під яку танцювали на весіллі. Алла крадькома дивилася на чоловіка. Коли він усміхався, у нього з’являлися зморшки біля очей. Раніше їх не було. Але це робило його ще красивішим.

– Що думаєш? – спитав він, упіймавши її погляд.

– Про те, які ми не розумні. Вісім років прожили і мало не втратили все.

– Не втратили ж.

– Завдяки Галі. Якби не вона…

– Нагадай мені купити їй величезний букет.

– Краще запросимо їх із Сергієм до ресторану. Вона любить італійську кухню.

– Домовилися.

Готель виявився тим самим, але відремонтованим. Той самий вид на озеро, ті ж сосни за вікном. Тільки вони інші – доросліші, мудріші. І закоханіші – як не дивно.

– Знаєш, – сказав Ігор, розпаковуючи речі. – Я подумав. Може, нам щомісяця так виїжджати? Хоча б на вихідні?

– Дорого ж.

– Ну то й що? На що ще витрачати гроші? Ми ж не Сейшели просимо.

Алла підійшла, обійняла його ззаду.

– А може, й Сейшели? Колись?

– Чому ні? Назбираємо – поїдемо. Головне – разом.

– Головне – говорити одне з одним. Не мовчати.

– І не чекати, що інший здогадається.

– І працювати над стосунками.

– Разом.

Вони стояли біля вікна, дивились на озеро. Сонце сідало, забарвлюючи воду в рожевий. Романтика? Так. Але створена ними самими, а не впала з неба.

– Ходімо купатися? – Запропонувала Алла.

– Зараз? Вода ж холодна!

– Ну то й що? Ми ж не старі!

І вони побігли до озера, як вісім років тому. Тільки тепер знали – метелики у животі треба годувати. Інакше вони засинають. А будити їх потім ох як непросто.

Але можливо. Головне – захотіти. І зробити перший крок. Хоча б маленький. Хоча б запропонувати поїхати на вихідні. Удвох.