– Все, з мене досить! – якось сказала Інна чоловіку Ігорю. – Я їду… Жінка взяла деякі речі й поїхала до матері. Увечері Ігор уважно глянув на їхнього сина Миколу, й обійняв його. – Нічого, Миколо, ми з тобою мужики, – сказав він. Ми впораємось… Удвох їм жилося спокійно. Вони скрізь ходили разом, готували їсти, Микола допомагав у всьому. Вечорами вони розмовляли, ділилися новинами. – Завтра день народження в Інни, – якось сказав Ігор. Микола раптом серйозно глянув на нього. Щось різко змінилося в нього всередині. Він підійшов, обійняв його й заявив несподіване…

– Все, з мене досить! – якось сказала Інна чоловіку Ігорю. – Я їду… Жінка взяла деякі речі й поїхала до матері. Увечері Ігор уважно глянув на їхнього сина Миколу, й обійняв його. – Нічого, Миколо, ми з тобою мужики, – сказав він. Ми впораємось… Удвох їм жилося спокійно. Вони скрізь ходили разом, готували їсти, Микола допомагав у всьому. Вечорами вони розмовляли, ділилися новинами. – Завтра день народження в Інни, – якось сказав Ігор. Микола раптом серйозно глянув на нього. Щось різко змінилося в нього всередині. Він підійшов, обійняв його й заявив несподіване…

Ігор з дружиною Інною плакали біля свого сина у палаті лікарні.

Їхнього тринадцятирічного Олега привезли туди після пригоди на дорозі. Це був їхній єдиний син, розумник і сама доброта. Батьки дуже любили його.

– Лікарю, ви тільки скажіть, чи видужає наш Олежик? – питала Інна, з надією зазираючи в очі лікареві, який старанно ховав їх і нічого не обіцяв.

– Все, що можемо, робимо, – такою була його відповідь.

Ігор з Інною не були багатими, але готові були знайти скільки завгодно грошей, аби син видужав.

Та жодні гроші і любов батьків не могли врятувати його.

Олегу залишалося зовсім небагато…

…У сусідній палаті лежав Микола. Хлопчику було майже чотирнадцять років.

Хлопець був сиротою і життя його не балувало.

Почувався він недобре і слабко, важко дихав. Він розумів, що йому теж залишилося небагато…

Для нього, самотнього хлопчика зі слабим серцем, яке може не витримати будь-якої миті, серця не було.

До нього іноді підходив старенький лікар і, не дивлячись в очі, говорив одне й те саме:

– Все буде добре, Миколо, ми обов’язково знайдемо тобі серце. Ти тільки не впадай у відчай і чекай…

Але Микола уже знав, що лікар просто його заспокоює. Він не плакав.

– Час минає, а нічого не змінюється, – думав Микола. – Треба змиритися і приймати все як належне. Я дивитимуся у вікно, на це блакитне небо, зелену траву, сонце, яке всіх зігріває. Скоро я цього не побачу…

Його відвідували вихователька і директорка дитбудинку. Вони теж заспокоювали, і теж майже не дивилися в очі:

– Все буде добре, ми будемо сподіватися на краще.

Він кивав їм головою і не хотів говорити, що все розуміє і знає…

Одного разу чув Микола, вдавши що спить, почув, як вихователька розмовляє з лікарем.

– Якщо є хоч якась можливість, врятуйте Миколу, – казала вона. – Він дуже хороший хлопець, я розумію, що серце не так просто знайти, але раптом якась з’явиться хоч найменша нагода. Ми принесемо будь-які документи й довідки.

– Ви ж розумієте, це не в моїх силах, – важко зітхав лікар. – Я б і сам із задоволенням допоміг цьому хлопцеві.

Миколі стало важко дихати. Він заплющив очі.

– Аби я пішов легко… – подумав він.

Іноді з дитбудинку приходив його друг Мишко. Він був старший за нього на рік. Мишко плакав, а Микола його заспокоював:

– Не хвилюйся, Мишко, напевно, там теж є життя. Ми потім з тобою зустрінемося, правда нескоро…

Микола лежав у палаті і думав про життя по-дорослому:

– Я розумію, що моє життя зараз на волосині, що воно може закінчитися будь-якої хвилини. Як шкода, що час минає, і скоро я не побачу теплого дощу, не побачу яскравого сонця, не почую взимку хрускіт снігу під ногами…

Микола не сподівався на диво.

А якось лікар підійшов до нього, і цього разу раптом подивився прямо в очі.

– Ну, готуйся Микольцю до процедур, – сказав він. –Сподіваюся все пройде добре…

Він сказав це й пішов.

Микола лежав, задумавшись. Він уже ні в що не вірив.

Хлопець не знав, що там у кабінеті лікаря розігралася драма для батьків Олега.

Він навіть не знав того хлопця.

Інна, мати Олега плакала і галасувала:

– Я ніколи не дозволю віддати комусь його серце!

Ігор мовчав. Мабуть, він теж не міг наважитися на таке, але лікар переконував:

– Ви ж розумієте, що ми не можемо врятувати вашого сина. А подарувати життя іншій дитині можна. Час іде на години. Нам терміново треба готуватися. Будь ласка, наважуйтесь…

Ігор нарешті глянув на лікаря.

– Я згоден, – сказав він. – Нехай серце мого сина живе у іншого хлопчика. Нехай хоч він житиме…

Мати мовчала. Не було сил, щось говорити.

Микола заплющив очі, лежачи перед процедурами. Він особливо не боявся. Він думав зовсім про інше.

Думав, що незабаром зустрінеться зі своїми батьками там, бо ж їх вже давно не стало.

Йому нічого не пояснили за процедури. Микола уже взагалі не вірив у дива.

Він звик, що всі навколо обманюють, вселяють йому надію, що все буде добре, а самі в це не вірять.

Він розумів, що вони так кажуть, щоб не засмучувати його. Жаліли…

…Микола прокинувся і побачив над собою лікаря. Той схилився й дивився на нього. Звідкись здалеку почувся його голос:

– Ну от і добре, прокинувся, тепер вже точно все буде добре…

Микола бачив, що той знову дивився йому в очі, хоча раніше ховав свій погляд. І це вселило в нього якусь надію.

– А може, і справді все буде добре, – промайнуло в нього в голові. – Можливо мені замінила серце…

І він знову заснув…

…Батьки Олега не йшли, вони чекали на закінчення процедур.

Вони розуміли, що їхнього сина більше немає, але в душі обоє сподівалися, що серце їхнього сина житиме в іншого хлопчика. У того хлопчика збережеться хоч щось від їхнього Олега…

Лікар, вийшовши з палати, побачив їх і підійшов:

– Все пройшло успішно. Дякую вам, що ви дали шанс врятувати життя Миколи. Серце вашого сина тепер у нього.

Інна знову розплакалася. Ігор теж не зміг нічого сказати, тільки кивав головою…

…Минув якийсь час. Микола почував себе добре. Він уже познайомився з батьками того хлопчика. Вони майже щодня відвідували його в лікарні.

Після лікарні Миколі був потрібний спеціальний догляд, а одного разу Ігор з Інною порадували його несподіваною новиною:

– Миколо, ми вирішили тебе всиновити! Якщо, звичайно, ти не проти… Це рішення далося нам непросто, повір, але ми звикнемо один до одного…

Він не знав, чи радіти, чи подумати ще, але в дитбудинок повертатися не хотілося. Йому ж випав такий шанс.

– Я згоден, – тихо сказав він.

Він не знав, що батькам Олега і справді важко далося це рішення.

Інна не хотіла і категорично відмовлялася забирати Миколи додому.

Але той факт, що у хлопчика б’ється серце її сина, переконав жінку.

Спочатку вони сварилися з чоловіком, але потім обійнявшись, сиділи і плакали разом.

Вони вирішили, що Микола буде їхнім сином і вони виховають його, як рідного.

А Микола навіть не знав, що з новим серцем отримає і нових батьків.

Він відчував себе невпевнено, коли його почали відвідувати батьки того хлопчика, ніби він був винен перед ними за те, що в нього тепер його серце.

Він бачив, як уважно придивляється до нього Інна, немов хоче знайти якісь риси її сина.

В її очах виблискували сльози…

…Минув час, Микола приїхав із новими батьками до них додому. Ігор провів його в кімнату сина.

– Це тепер твоя кімната. Обживайся, – сказав він.

Микола побачив на столі планшет, і глянув на Ігоря, мовчки питаючи дозволу.

– Він твій, – відповів той.

Микола навіть і не мріяв у дитбудинку отримати планшет…

…Ішов час. Начебто в сім’ї панував спокій. Батьки з Миколою ходили разом у лікарню, оформляли документи.

Але він відчував, що Інна не може прийняти його і щоразу порівнювала його з сином.

– А Олег робив краще, а в Олега виходило красивіше і швидше, а Олег вчився у школі краще…

Микола не називав їх ніяк, просто на «ви». Ігор постійно згладжував розмови Інни, намагався заспокоїти її, просив Миколу дати їй час.

– Не ображайся на неї, Миколо, потрібен час, вона не може змиритися із втратою сина. Ми з тобою чоловіки, а вона жінка. Їй потрібен час звикнути…

Микола чекав. Він щосили намагався не засмучувати Інну, а вона весь час розповідала йому, який її Олежик був розумний і сильний, і чудовий.

Постійно ставила його в приклад, причому не забувала вказувати на недоліки Миколи. Її й справді все дратувало в хлопчику, і впоратися з собою вона не могла.

А одного разу Інна не витримала, розплакалася і сказала чоловікові:

– Все, з мене досить, бачити його не можу! Не можу звикнути! Ось сам і порайся з ним, може зрозумієш, яка величезна різниця між ним і нашим Олегом…

Вона взяла деякі речі й поїхала до матері.

Увечері Микола побачивши, як переживає Ігор, підійшов до нього і попросив:

– Завтра ж відвезіть мене в дитбудинок. Я бачу, я заважаю вам. А я цього не хочу. Без мене ви одразу помиритеся.

Ігор уважно глянув на Миколи, і обійняв його.

– Нічого, Миколо, ми з тобою мужики. Ми сильніші. Ми впораємося…

Удвох їм жилося спокійніше, вони скрізь ходили разом, готували їсти.

Микола допомагав у всьому. Вечорами вони розмовляли, ділилися новинами.

Але обидва відчували, що думають про Інну. Кожному не вистачало її.

– Завтра день народження в Інни, – якось сказав Ігор.

Микола раптом серйозно глянув на нього. Щось різко перевернулося в нього всередині. Він підійшов, обійняв його й сказав:

– Тату, завтра ми повернемо маму додому!

Ігор від несподіванки аж заплакав.

Він сам так і не зрозумів від чого плакав. Чи то від того, що Микола назвав його татом, чи то від того, що запропонував повернути додому Інну?

Наступного дня Ігор з Миколою приїхали до батьків Інни. Двері відкрила вона. Жінка здивовано дивилася на них.

– Мамо, поїхали додому, нам без тебе недобре, – раптом видав Микола, простягаючи їй букет квітів. – І з днем ​​народження тебе! Ми й стіл святковий накрили.

Інна остовпіла. На неї нахлинула хвиля розчулення. Це слово «мама»… Давно вона його не чула. Жінка одразу обійняла Миколу й сказала зі сльозами на очах:

– Звичайно, синку, звичайно… Ось прямо зараз і поїдемо. Вибач мені, мій хлопчику…

…З Миколою трапилося справжнє диво! Йому подарували життя, а потім він знайшов батьків, які його люблять, і він їх теж…